СТАРІСТЬ — ЦЕ ЛИШЕ РІШЕННЯ ВАШОГО РОЗУМУ

Демографи відзначають: населення Землі інтенсивно старіє. За даними департаменту громадської інформації ООН, у 1950 р. частка людей похилого віку (60 років і більше) в усьому світі становила 8%, у 2000 р. — 10%, прогноз до 2050-го — 21%. Причому в загальній чисельності населення це збільшення супроводжується зниженням частки молодих людей (молодші 15 років). За прогнозом, 2050 р. вперше в історії людства кількість людей похилого віку на планеті перевищить кількість молодих, а в багатьох країнах, що розвиваються, це вже сталося ще 1998-го (Хроніка ООН, № 1, 2002 р.). Глобальне старіння населення Землі вплине на долю кожної країни, спричинивши дуже глибокі зміни в економіці й соціальній сфері.

Навряд чи найближчим часом вдасться кардинально змінити сформовану тенденцію, тому великої ваги для кожної людини та для всього суспільства набирає питання, в якому психічному й фізичному стані підходить вона до позначеного рубежу — шістдесятиріччя свого життя: немічною, хворою чи бадьорою та здоровою. Від чого це залежить?

У хвороб і немічності може бути багато причин. Зупинімося на одній із них — психологічній. Американські вчені доктор Чампіон Курт Тойч і його покійна дружина Джоел Марі Тойч у книжці «Второе рождение» (перекладена й видана російською мовою) розповідають, що стереотипи, які склалися в суспільстві, впливають на підростаючі покоління на підсвідомому рівні. Інформація, збережена в підсвідомості, діє приблизно так, як комп’ютерна програма, спонукаючи людину наслідувати певні моделі поведінки. Немічність літнього віку також є результатом сформованих стереотипів. Пригадайте, що ми зазвичай кажемо дітям: «Дідусь старенький, у нього ніжки болять», «Станеш стареньким, також будеш погано бачити й чути» і т.п. Так ми навчаємо дітей «носити окуляри, втрачати зуби», ставати немічними та старими. Що найчастіше говорять лікарі людям зрілого віку — вікові зміни. При цьому завжди мають на увазі: зміни, які сталися, викликали погіршення здоров’я, і це ніби саме собою зрозуміло, інакше бути не може. На думку Тойчів і деяких інших фахівців, вікові зміни організму людини — результат її переконань. Можна старіти та дряхліти, а можна просто ставати старшим, зберігаючи здоров’я, ясність розуму й радісне сприйняття життя.

Деякі люди, котрі навіть не є фахівцями в галузі психології, інтуїтивно відчувають необхідність не погоджуватися з поширеними установками стосовно «старечого віку». Пенсіонерка з міста атомників Славутича Майя Готсдінер також вирішила не здаватися старості. Нині вона керує міським клубом людей похилого віку, який так і називається — «Не здаємося!».

У колишнього наукового працівника Ради з вивчення продуктивних сил України НАНУ, а з 1 жовтня нинішнього року пенсіонерки Ірини Щедрової значне поліпшення стану здоров’я відбулося у віці від 55 до 61 року, причому настільки, що поточного року вона здолала марафонську дистанцію.

Ось що розповідає про це вона сама.

— У дитинстві я перехворіла на тяжке запалення легень, на одній легені залишився рубець. Серце завжди було слабке. Бігати й навіть швидко ходити мені було важко. Тим більше що я маленька на зріст, і крок у мене короткий. В університеті займалася фізкультурою в спецгрупі. У середині 90-х минулого вже століття мені почали траплятися на очі статті, в яких ішлося про те, що старість — це рішення розуму. Це те, що ми про себе думаємо, і силою духу можна подолати фізичну слабкість. Потім я прочитала книжку Є.Мільнера «Выбираю бег». І ось восени 1996 р. у 55-річному віці вперше вийшла на стадіон «Піонер» на Нивках. Почала бігати підтюпцем. Чимало людей ходять швидше, ніж я бігаю, але для мене це біг. Я орієнтувалася на свої можливості та стежила за самопочуттям. Намагалася бігати не до знемоги, а так, аби весь час відчувати радість. Бігала майже щодня, за будь-якої погоди, вранці перед роботою чи ввечері. Спочатку одне коло, потім два. Пам’ятаю, яка була щаслива, коли вперше змогла пробігти п’ять кіл.

22 січня 1997 року, мороз тоді був 1—2 градуси, вперше зважилася здолати велику дистанцію — 60 кіл (24 км). У наступні роки в мене з різних причин бували перерви в заняттях бігом, але я знову і знову поверталася на стадіон.

У мене є діти, онуки. Зовні я жінка похилого віку, але внутрішньо в мене таке саме відчуття радості життя, як у семирічної дівчинки. Мені давно хотілося зробити щось дуже значне, аби відчути, наскільки я змогла подолати хвороби молодості. Мріяла про марафонську дистанцію, 42 км. Цього року я вирішила її реалізувати. Тренування тривали півроку. Бігала 5—6 днів на тиждень дуже повільним підтюпцем, поступово збільшуючи відстані. Коли не могла бігти, швидко йшла. Минулого літа 26 серпня я пробігла 21 км підтюпцем і ще 21 км пройшла. Усю марафонську дистанцію я подолала за 8 годин 30 хвилин. Мені дуже допомогло те, що на дистанції я була не сама, за час занять у мене з’явилося багато знайомих серед любителів бігу. Під час марафону вони всі мене морально підтримували й терпляче чекали, коли я закінчу дистанцію. Я пробігла половину марафонської дистанції, а половину пройшла. Тепер у мене є нова мета: усі 42 км пробігти підтюпцем. Я вірю, що зможу це зробити.