КАТАСТРОФА НА ЧАЕС І СИНДРОМ ЖЕРТВИ

Про економічні, екологічні наслідки чорнобильської катастрофи, її вплив на здоров’я людей пишуть часто. А над психологічним аспектом цієї проблеми замислюється мало хто. Як долаються соціально-психологічні наслідки найбільшої в сучасній історії техногенної катастрофи? Про це розповідає координатор Чорнобильської програми ПРООН в Україні, кандидат психологічних наук Оксана ГАРНЕЦЬ.

- Оксано Миколаївно, психологічні наслідки, вочевидь, не є особливістю виключно аварії на ЧАЕС, їх викликає будь-яка катастрофа?

- Будь-які катастрофи, і природні, і техногенні, завжди супроводжуються значними соціально-психологічними наслідками. Інша річ, що в нас проблеми такого роду почали широко осмислювати порівняно недавно. Фахівці зазначають: психологічні наслідки техногенних катастроф, порівняно з природними, складніші.

- Чому?

- Природна катастрофа психологічно сприймається легше: сталося щось, ні від кого не залежне, виникли певні форс-мажорні обставини, з якими слід змиритися і будувати життя далі. Якщо ж катастрофа відбулася внаслідок людської діяльності, завжди є реальні або ймовірні винуватці події. У людей, що стали або вважають себе жертвами катастрофи, формуються специфічні життєві установки, які коротко можна сформулювати так: «Вони нам винні», «Нехай вони нам зроблять». У психології таку поведінку називають рентною, від слова «рента». Люди, знаючи, що вони жертви, що їм зобов’язані допомогти, нерідко очікують допомоги навіть у тих сферах життя, які нічого спільного з катастрофою не мають. Очікування компенсації втрат із боку винуватців аварії значно знижує особисту активність людини. Люди часто перестають навіть пробувати налагодити своє життя, постійно очікуючи, що все буде вирішено «згори». Якщо ж вважають допомогу недостатньою, декого не перестає мучити образа, а часто й агресивний стан. Не треба думати, що ці психологічні феномени - специфічна характеристика наслідків чорнобильської аварії. Такі моделі поведінки виникають як психологічний наслідок будь-якого катастрофічного явища.

- А чи є якісь особливості у психологічних наслідків чорнобильської аварії?

- Звісно, є. Насамперед, напевно, масштаб. Від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС постраждало дуже багато людей. Це й евакуйовані з Прип’яті та 30-кілометрової зони, і ті, хто згодом був переселений із небезпечних для проживання районів, і ті, хто зараз живе на радіоактивно забруднених територіях. У кожної групи свій спектр переживань і психологічних проблем. Не можна також забувати, що невдовзі після аварії на ЧАЕС відбувся розпад Радянського Союзу. Одна за одною відбулися драматичні події, які радикально змінили життя багатьох людей. Зміна соціально-економічного устрою суспільства потребувала від людей цілком нової поведінки, значно вищої особистої активності. Як ви пам’ятаєте, у минулому прийняття самостійних рішень і здійснення самостійних активних дій відповідно до власних рішень не заохочувалося державним керівництвом і розглядалося як небажаний індивідуалізм.

- На думку фахівців, що стало основною причиною психологічних травм після чорнобильської аварії?

- У людей не з їхньої волі кардинально змінився спосіб життя. Люди, які живуть у забруднених регіонах, протягом багатьох років відчувають постійний страх за своє здоров’я і життя, за життя і здоров’я дітей. Очікування хвороб і раннього відходу з життя перетворюється для багатьох на дамоклів меч, перешкоджає нормальному життю, побудові планів на майбутнє, вихованню в дітях позитивного ставлення до життя.

Інший аспект - це проблеми, пов’язані з евакуацією та переселенням. Згадую одну бабусю, яка повернулася у своє забруднене радіацією село і з жахом розповідала про життя на Херсонщині: «Там кури вгрузають у чорнозем після дощу і не можуть ходити. Я не знала, що мені робити». Для городянина це може здаватися смішним, а для сільської жительки Полісся переїзд у херсонський степ став трагедією - вона не знала, як там жити. У людей «перервався зв’язок часів» - зруйнувалося звичне соціальне оточення, змінилося довкілля, зникла можливість займатися традиційними формами господарювання, інколи доводилося змінювати професію.

З 1900 по 2000 р. лише з Коростеня виїхало 30 тис. чоловік. З них 20 тис. повернулися назад, оскільки були незадоволені умовами життя на новому місці.

- Останнім часом нерідко доводиться чути, що люди від переселення постраждали більше, ніж від радіації. Яка ваша думка?

- Не треба плутати евакуацію і переселення. Евакуація - термінове відселення людей із Прип’яті та 30-кілометрової зони. Вона проводилася в перші дні й місяці після вибуху, і в її необхідності сумнівів немає. Що стосується переселення людей із забруднених територій за межами 30-кілометрової зони, то воно було не таким раптовим і тривалішим. Наступний аналіз показав, що не завжди в ньому була потреба. Але таке розуміння прийшло згодом. А в той час рішення приймалися відповідно до тодішнього бачення ситуації, головна думка була - убезпечити людей. Через 16 років нам розмірковувати легше. Та коли потрібно було приймати рішення, без аналогів, без моделі такої катастрофи, робили те, що здавалося доцільним.

- Чи проводилися якісь дослідження, які підтвердили необхідність психологічної допомоги населенню?

- Звісно, таких досліджень було багато. Ми, наприклад, досліджували 1990-92 рр. психологічний стан підлітків, евакуйованих із Прип’яті. Підлітки малювали «графік» свого минулого і майбутнього життя. У більшості з них аварія позначилася як «провал». Слід зазначити, що в той період стандартний підліток з інших регіонів України планував собі майбутнє життя позитивно: інститут, робота, одруження, діти тощо. У підлітків, евакуйованих із Прип’яті, життєва перспектива була забарвлена негативно: хвороби, смерть, очікування нових катастроф. Можна навести й інші приклади - люди, які пережили чорнобильську аварію, говорять щодо 1986 року: «До війни і після війни».

- Хто був ініціатором організації психологічної допомоги постраждалому населенню?

- Сьогодні така допомога надається в рамках Чорнобильської програми ПРООН в Україні. Фінансується вона за кошти ПРООН, уряду США й уряду України. Ідея ж народилася в ЮНЕСКО. 1993 р. почала працювати програма «ЮНЕСКО - Чорнобиль». У рамках цієї програми в Україні, Білорусі та Росії, на територіях, що постраждали від наслідків чорнобильської аварії і в місцях масового проживання евакуйованого та відселеного населення було створено 10 центрів соціально-психологічної реабілітації, три з них - в Україні: в Іванкові, Бородянці та Славутичі. Згодом відкрили ще два : у Коростені та Боярці.

- Яку роботу проводять українські центри?

- У них є кілька головних завдань: поліпшення психологічного стану людей; розвиток особистих здібностей, творчості, ініціативи; формування соціальної відповідальності; сприяння розвитку місцевих громадських організацій. Усе спрямовано на те, щоб люди активно долучалися до життя, вчилися вирішувати свої проблеми, взаємодіяти і багато чого іншого, що допоможе їм вийти зі складної життєвої та психологічної ситуації.

- З якими проблемами найчастіше звертаються у центри?

- З проблемами здоров’я, виховання і поведінки дітей, їхньої адаптації в школі, проблемами подружніх взаємин. Це загальні, не лише чорнобильські проблеми, але вони ускладнюються пережитими стресами, страхом жити на забруднених територіях, страхом занедужати і втратити близьких. Надана допомога часто дозволяє розв’язати економічні проблеми, поліпшити здоров’я.

- А як центри взаємодіють із місцевими державними адміністраціями? Чи не дублюють вони їхню роботу?

- Один із принципів роботи наших центрів - взаємодія з місцевими державними структурами і взаємне доповнення в роботі. На початку 90-х уже минулого століття ставлення до ідеї психологічної допомоги населенню у багатьох було насторожене. Сьогодні всі місцеві адміністрації підтримують діяльність центрів і визнають значимість їхньої роботи у розв’язанні комплексу проблем у співтоваристві, і не лише пов’язаних із чорнобильською аварією. Це одне з найважливіших досягнень програми соціально-психологічної допомоги населенню.

- За статистикою, протягом року центри відвідують десятки тисяч людей, серед них приблизно дві третини - діти і підлітки. Чим це пояснити?

- Діти й підлітки - найактивніша, найвільніша і найперспективніша частина населення. У центри їх вабить радість, яку вони тут відчувають. Їм тут цікаво. Вони беруть участь у багатьох програмах, у тому числі у волонтерському русі, проводять екологічні дослідження, видають інформаційні листки. У них розвиваються творчі здібності, формується самостійність, бажання брати участь у житті суспільства. Вони позбуваються синдрому жертви й активно будують своє майбутнє. Вони навчилися радіти життю і допомагають знаходити цю радість іншим.

- Як можна оцінити ефект від роботи центрів?

- Напевно, думка людей, які користуються послугами центрів, - найкраща оцінка їх діяльності. Ми вже двічі проводили опитування населення - 1998-го і в 2001 р. Понад 60% людей вважають, що такі центри потрібні.