Соціум душевних драм. Рефлексії над текстами Марії Матіос

Марія Матіос належить до тих митців, які найвиразніші, найпродуктивніші особливості та ознаки своєї манери спроможні акумулювати в нових текстах. Дві останні її книжки — «...майже ніколи не навпаки» (Львів, ЛА «ПІРАМІДА», 2007) і «Москалиця; Мама Маріца — дружина Христофора Колумба» (Львів, ЛА «ПІРАМІДА», 2008) — недвозначно натякають на те, що письменниця пречудово усвідомлює: буковинсько-гуцульське річище є нині найцікавішим із того, що вона запропонувала й апробувала в літературі. Розуміє Марія Матіос і те, що в її есейно-публіцистичних інтенціях містяться виразні стильові періоди та знахідки, якими аж ніяк не слід нехтувати і які потребуватимуть свого продовження. І ще вона абсолютно свідома того, що нині — час прози, а не, скажімо, поезії.

Тож не дивно, що романний триптих «...майже ніколи не навпаки» (із не позбавленим патетич­ності підзаголовком «сімейна сага в новелах») зосередив у собі ледь не всі прозові ознаки й атрибути, напрацьовані Марією Ма­тіос. Від «Нації. Одкровення» новий триптих перебрав джерела й витоки буковинської колористичності. Від «Солодкої Дару­сі» «сімейній сазі» передалися тричастинність композиції разом із живописністю й живописанням буковинських звичаїв, традицій, поданих на тлі трагедійного звучання конфліктів. Від «Містера і місіс Ю-Ко в країні укрів...» — сти­лістика короткої, енергетичної фрази, що посилює експресивність окремих мовних локусів.

Текст «...майже ніколи не нав­паки» тримається на естакаді пси­хологічних візерунків. І це теж зро­зуміло. Оскільки Марія Матіос доволі повнокровно репрезентує традиції психологічно зарядженої прози. Психологізм цього тексту настояний на родинно-побутових колізіях селянського жит­тя. І це теж, до речі, закономірно. Позаяк Марія Матіос значно глибше, проникливіше відчуває душевні порухи і внутрішній дух села, ніж, скажімо, великого міста, що було потверджене тими ж таки «Нацією. Одкровенням» і «Солодкою Дарусею». У «сазі», що зветься «...майже ніколи не навпаки», явлено архітектурну модель, споріднену з тією, якою Марія Матіос послуговувалася в «Солодкій Дарусі», — спочатку зображуються ключові реалії, а потім подаються художні події, що їх семантично прояснюють і композиційно добудовують.

Інакше кажучи, нічого посутньо нового текст «...майже ніколи не навпаки» не містить, а становить собою кваліфікований розвиток аспектного річища й архітектонічних прийомів, що практикувалися письменницею і раніше. Й це цілком відповідає естетичним пріоритетам нинішнього часу, в якому настанова «творити» дедалі агресивніше замінюється стандартом «репродукувати». Марія Матіос починає стави­тися до прозової діяльності і сфери прози — як, до речі, й Ірен Роздобудько — немовби до продакшн-студії. Хоча, ймовірно, так і має бути в добу технокомунікацій і нанотехнологій.

У тексті «...майже ніколи не навпаки», як і взагалі у прозі Ма­рії Матіос, виразно відчувається категорія, що може бути представлена як «воля автора». Ця воля пробивається вже у новелі першій: «Чотири — як рідні — бра­ти», де зображено головну ситуацію-колізію всього тексту, — роз­праву над Дмитриком Чев’юком. Власне, кожна із двох наступних новел — «Будьте здорові, тату» та «Гойданка життя» — містить у собі риси передісторії та постісторії до провідної колізії.

Але зараз — про ситуацію із розправою над Дмитриком. Свід­ками, учасниками розправи було кілька осіб, серед яких — і Андрій, рідний Дмитриків брат, який став фактично співучасником убивства. Усе це сталося зовсім поруч, на сусідському подвір’ї, у хаті Варварчуків. Це відбувалося в соціумі (сільському середовищі), що повниться чутками, розмовами, вмотивованими і геть не вмотивованими припущеннями, одне слово, повниться людським гомоном. І лише «волею авторки» можна пояснити те, що ані батькові — Кирилові Чев’юкові, ані матері — Василині не тільки не стало відомо, а й навіть батьківське серце не підказало, що в таємничій загибелі Дмитри­ка не обійшлося без «своїх» — без участі членів його родини і добре знайомих людей. І це при тому, що коли Кирило Чев’юк вирушив на полювання, яке виявилося для нього останнім, смертельним, то Василина, неначе передчуваючи біду, «навіщось — як ніколи — вийшла аж за хвіртку, проводжаючи його в холодний осінній ранок».

«Воля авторки» вгадується і в тому, що Іван Варварчук, не будучи до кінця упевненим у тому, що Петруня, його молода дружина, зрадила його з Дмитриком (про цю Іванову невпевненість повідомляється в новелі другій), усе ж таки вирішує розправитися із сусідським сином Дмитри­ком, для чого домовляється з Грицьком Кейваном (історія сім’ї якого викладається в новелі тре­тій), який, сам будучи багатодітним батьком, вирішує допомогти Іванові у розправі над «своїм похресником Дмитриком».

У другій і третій новелах зображуються колізії доль і душ усіх, хто був свідком або причетний до розправи над молодшим Чев’юком, — Петруні, Івана Варварчука, Григорія Кейвана. Усіх, окрім Андрія Чев’юка. За логікою струк­турної концепції
«...май­же ніколи не навпаки», новела про душу й долю Андрія до і після розправи над своїм рідним братом могла б стати, скажімо, четвертою і найнапруженішою, найодкровеннішою в цьому тексті. Проте Андрій Чев’юк, майнувши в кількох епізодах, більшої ролі в «сімейній сазі» не відіграє, хоча міг би стати однією з найдраматичніших персон у всій цій історії з розправою. Тим паче що штрихи до Андрієвих душі і долі письменниця подала.

Не йдеться про те, що сюжетні рішення, запропоновані в тексті «...майже ніколи не навпаки», є неможливими. Ідеться про інше — про те, що у виконанні Марії Матіос ці рішення є недостатньо переконливими, я б навіть сказав, не до кінця додуманими. І тому за ними вгадується те, що може бути визначено як «вольова натура автора». Одне слово, персонажі у вирішальних для основної сюжетної канви подіях поводяться так, як того хоче Марія Матіос. Для розвитку лейтмотивної та додаткових сюжетних перспектив.

На тлі «Нації. Одкровення» і «Солодкої Дарусі» текст на ймення «...майже ніколи не навпаки» виділяється ґрунтовнішою прописаністю інтимних реалій. Інтимне розробляється у форматі не лише особистісно-психологічно­го, а й суто сексуального начал. Власне, цей текст є новочасним «дослідженням з народно-українського сексу». Або студіями сек­су по-буковинському. Де еротико-натуралістичне густо перемішане з етнокультурним та етноментальним. Де фізіологічне щільно сполучено з поетичним, ба навіть фольклорно-поетичним. Де еротичні реалії з життя персонажів урівнюються у правах з іншими реаліями бодай тим, що так само стають чинниками драматичних переживань і перипетій. У тексті «...майже ніколи не навпаки» почуттєве начало, представлене різними вимірами й іпостасями, визначає і супроводжує розвій основних фабульно-образних зон. Почуттєво-вербальне, як і в попередніх текстах, відверто домінує над вербально-розумовим. І це відрізняє стиль Марії Матіос від, скажімо, прозової манери Оксани Забужко.

Шліфовку буковинської орнаментики було продовжено новелою-повістю «Москалиця», якій семантично близьке велике опо­відання «Мама Маріца — дружина Христофора Колумба». «Москалицею» Марія Матіос про­довжила плести буковинську мен­тально-стильову в’язь, а «Мамою Маріцею…» поповнила благодатну нішу кітчевих цінностей і форм, які нині так затребувані у світовій і, зрозуміла річ, українській художній культурі.

Ці обидва тексти подають жіночі історії — жіночі історії від Марії Матіос, яка, не можу не віддати їй належне, доволі проникливо, ба навіть чутливо, вгадує найтонші, найделікатніші тембри й імпульси жіночого єства. Жіночі історії вона розгортає в жіночі долі, а через долі, сповнені небуденного драматизму й подеколи неприхованої пафосності, передає незримий біль-напругу, біль-відчай, біль-тугу жіночої душі. У тексті першому Марія Ма­тіос із нарисовою докладністю зосереджується на живописанні етнорегіональної колористичнос­ті й непоступливої натури Севери­ни-москалиці. У тексті другому моделює, розвиває і концептуаль­но загострює душевні колізії Ма­ріци, яка після загибелі чоловіка сама виховує сина Христофора, що народився несповна розуму.

В основу обох текстів — як етнічно-фольклорного, так і кітчевого — покладено екстраординарні кульмінаційні ситуації. У «Москалиці» такою стає сцена, де Северина з допомогою прирученого нею гаддя уникає арешту, коли незмінні й усюдисущі (у прозі Марії Матіос) «емґебісти» приходять за цією дивною і загад­ковою жінкою, а в «Мамі Маріці…» — обставина, що сколихнула тихе провінційне містечко: вдо­виця стала ледь не секс-рабинею свого сина. Жіноче єство бентежить письменницю не стільки саме по собі, скільки в реакціях на тиск і пресинг соціуму. Саме тому в перипетіях жіночих доль Марія Матіос убачає особливо щільне, гранично сконденсоване вираження одвічних загальнолюдських драм.

У кожному прозовому тексті вона розроблює свою, відмінну партитуру ритмомелодики. Влас­не, палахкотіння численних інтонаційних та настроєво-почуттєвих колізій є одним із найпосутніших атрибутів прози Марії Ма­тіос. Фактура «Москалиці» буквально проткана фольклорно-поетичною стилістикою із виразними етнорегіональними візерунками, а сюжетне плетиво «Мами Ма­ріци…» вирізьблене достеменною сув’яззю ліричних, публіцис­тичних, сентиментальних, патетичних і навіть дидактичних тонів та обертонів. Пошук і розвій провідної інтонації рівнозначні для Марії Матіос максимальному концептуальному самовираженню. Її прозові тексти трима­ються на стильових каркасах, як на цілковито основоположних величинах. І якби вона менше захоплювалася соціоінсталяціями (соціохронікою, вибухами-інвективами, однозначністю публіцистичних суджень), її проза була б, як мінімум, на порядок художньо сильнішою.

Марія Матіос-прозаїк має почуватися доволі комфортно. Їй вдалося знайти художній простір, з яким її слово, її почуття, її думки зливаються, як із рідним. Це буковинський етноментальний соціум. З його колоритними, пройнятими ритуальною магічністю звичаями та обрядами. З його по-народному рельєфними, експресивними й акцентованими характерами. З його фатальним тяжінням до аспекту-ракурсу «людська доля у вирі часу». Проте емоційне, а якщо глибше — по-народному емоційне начало в прозі Марії Матіос зазвичай переважає над самобутньо-концептуальним. Вона більше художник, аніж мислитель. І це цілком характерно для української літератури, в якій у синтагмі «експресії—інтелект» очевиднішою, репрезентативнішою виявляється перша категорія.