Сором’язливий, скромний, розважливий... (потрібне підкреслити)

За спостереженнями психологів, останніми роками батьки стали частіше скаржитися на сором’язливість своїх малюків. Невже наш час «розгулу демократії» міг хоч якось посприяти більшій скутості наших дітей? Практика свідчить: коли щось і змінилося, то, швидше, сприйняття батьками своїх дітей. І те, що тепер багато людей називають сором’язливістю, раніше кваліфікувалося як скромність, вихованість, обережність.

Інколи батьки схильні бачити проблему там, де її немає. Так, тато, настраждавшись у дитинстві від своїх кривдників, звертається до психолога зі скаргою на те, що його син «не вміє дати здачі». А потім з’ясовується, що хлопчик спокійний, миролюбний, не звик лізти в бійку з будь-якого приводу і при цьому чудово ладить з однолітками. Молодим татам і мамам дедалі частіше хочеться, щоб їхня дитина була «пробивною» — інакше, мовляв, у наш час не виживеш. А в малюка просто може бути флегматичний або меланхолійний темперамент, і йому потрібно більше часу на адаптацію до нових умов або незнайомого оточення. Інші батьки мріють, аби їхня дитина була завжди в центрі загальної уваги, прагнуть погрітися у промінні її слави й задовольнити власні амбіції на батьківському «ярмарку марнославства». А малюкові, може, просто не цікаво читати найкраще віршик на святі (що, до речі, зовсім не заважає йому бути першим у якійсь не такій помітній, але значущій для нього справі).

При цьому багато батьків не замислюються над тим, що далеко не все в цьому житті береться підвищеною товариськістю, зв’язками, нахабністю, нахрапом... Дуже багато — терпінням, розумом, працьовитістю, розважливістю, відкритістю, доброзичливістю, умінням вгадати наслідки своїх учинків. І це ще питання, хто буде щасливішим — людина, яка присвятила своє життя нескінченним тусовкам, яка йде напролом до дедалі нових цілей, — чи ж та, котра вміє радіти найпростішим речам, цінувати принадність душевного спілкування зі своїми рідними та кількома найвірнішими друзями.

Тому для початку радимо замислитися — чи така вже ваша дитина сором’язлива, щоб це ставало приводом для особливого занепокоєння.

Чи справді ваш малюк сором’язливий?

Однозначно можна не тривожитися, якщо малюк не одразу мчить гратися з незнайомими дітьми, але водночас у нього є друзі і він уміє бути добрим товаришем. Якщо йому потрібен певний час, щоб обвикнутися в новій обстановці, проте потім він почувається як риба у воді. Якщо він не любить і не вміє виступати зі сцени, але спокійно й упевнено відповідає біля дошки. Не тягне на уроці першим руку, але, коли його запитають, уміє чітко формулювати свої думки і здатен озвучити те, що вивчив удома. Не схильний невимушено базікати з дорослими, але не ховається від них і за потреби може щось запитати чи відповісти.

Слід мати на увазі, що більшість дітей переживають тимчасові періоди певної сором’язли­вості. Дуже часто, якщо на цьому не акцентувати, все минає саме собою. Однак у багатьох малюків сором’язливість проявляється як стійка риса характеру, і в такому разі батьки справді мають привід для занепокоєння. Адже сором’язливість, яка виникла в дитинстві, може зашкодити вже дорослій людині і навіть впливати на її долю. Приміром, соромливість може заважати набути потрібні соціальні навички для повноцінного спілкування з іншими людьми. Ця ж риса характеру може стати каменем спотикання у стосунках із протилежною статтю. Але це лише в такому разі, коли дитина сором’язлива «всерйоз».

Портрет «справжньої» сором’язливої дитини

Сором’язлива дитина всіляко уникає бути в центрі уваги. Вона може забитися в куток і перебувати там тривалий час, доки інші діти бігають і бавляться. Вона боїться людей, не довіряє їм, у них їй ввижається потенційна загроза. Соромливий малюк боїться, що на нього нагримають, висміють, щось запитають, а він не зможе «правильно» відповісти. Такій дитині часто нестерпні прямі фізичні контакти з іншими людьми, їй може бути неприємно, якщо хтось чужий почне її термосити, брати на руки, гладити по голові. Сором’язливі діти можуть бути дратівливі, плаксиві; їх стомлює метушня, шум, занадто гучні крики. Їм ніяково у присутності інших людей, вони не можуть розслабитися і просто бути самими собою. Їм здається, що всі дивляться тільки на них і бачать їхні вади.

Сором’язливий малюк у склад­ній для нього ситуації стає напруженим, скутим, а його рухи — нер­вовими, незграбними. Він може ховатися за маму чи тата, уникає дивитися прямо в очі, говорить тихо і нерозбірливо, а то й узагалі перестає відповідати. Вираз обличчя може бути замкнуто-зосередженим або ж із застиглою посмішкою, що, як маска, приховує розгубленість та невпевненість у собі. На фізіологічному рівні у сором’язливої дитини може частішати дихання, сильно битися серце, виступати піт. Вона може різко бліднути або червоніти, відчувати дискомфорт у животі (завмирання, бурчання й ін.).

Сором’язливі діти зазвичай мають складності із самооцінкою. Інколи вона занижена, і тоді вони гостро й болісно переживають свої справжні або мнимі недоліки, котрі конкретизуються в їхній свідомості до підліткового віку. Але буває й так, що самооцінка, навпаки, завищена і заходить у суперечність із тим, як (за суб’єктивними відчуттями дитини) її оцінюють оточуючі. Цей внутрішній конфлікт може призвести до того, що згодом людина зживеться з легендою про те, що її не розуміють, не здатні оцінити, не бачать її «особливості», «обраності» тощо.

При цьому слід брати до уваги, що нерідко в сором’язливого, мовчазного малюка, який уникає спілкування, внутрішній світ справ­ді значно багатший, аніж у тих його однолітків, котрі не відчувають труднощів у спілкуванні і більше живуть зовнішніми враженнями. Такій дитині не нуд­но з самою собою, вона схильна до рефлексій, самоаналізу, фантазій. У неї, як правило, високий творчий потенціал. Але якщо, подорослішавши, людина так і не зуміє мінімізувати свою сором’яз­ливість, то ще невідомо, ким вона стане — успішною творчою особистістю чи «невизнаним генієм», якого не розуміє «натовп».

У соціальному плані сором’яз­ливі діти дуже обережні, їх лякає все нове, вони повільно звикають до незнайомих для них ситуацій та оточення. Схильні до суворого дотримання всіляких правил, традицій і звичаїв, оскільки все це створює відчуття стабільності, передбачуваності, захищеності. В такому разі в дитини з’являється впевненість у «пра­вильній» поведінці, і тоді немає потреби виявляти ініціативу, шукати власну лінію поведінки, ризикувати, вирішувати, як вчинити.

Витоки проблеми

У родині не буває «окремих» дитячих проблем. Практично завжди дитячі неприємності пов’язані з внутрішньосімейними стосунками та особистісними рисами батьків. Звісно, у дитини цілком можлива певна вроджена схильність до підвищеної замкнутості. Але найчастіше це все ж таки наслідок неправильного виховання або поведінки батьків.

Батьки провокують у своєї дитини сором’язливість у тому разі, якщо в них завищені претензії, постійна тривога з приводу того, «що люди скажуть», різного роду комплекси, якими вони «нагороджують» свого нащадка. Сором’язливість може виникнути у дитини й тоді, коли складнощі у спілкуванні з оточенням мають його батько чи мати. У такому разі малюк «у спадок» отримує проблему, з якою не зміг упоратися хтось із його батьків (чи навіть обоє). Причому це не завжди помітно збоку, тому що форми прояву сором’язливості у батьків і дитини можуть бути цілком різними. Тато, приміром, може носити мас­ку певної нахабності чи «пофігізму», приховуючи під нею невміння знаходити взаєморозуміння з оточуючими. А мама може у відповідальних випадках впадати у внутрішню паніку, яку дитина безпомилково відчуває на інтуїтивному рівні. При цьому та ж таки невпевненість у собі може проявитися у малюка ще якимось чином.

Батько або мати можуть спровокувати у свого малюка нерішучість, сумніви у власних силах, залежність від думки оточення авторитарним стилем виховання, надмірною строгістю, завищеними вимогами та очікуваннями від нього якихось особливих успіхів. Дуже небезпечно, якщо у малюка складеться враження, що любов обов’язково слід заробити. Страх не виправдати, не заслужити, не відповідати призводить до різних психологічних проблем, однією з яких і є сором’язливість.

Ще однією причиною сором’яз­ливості у дитини може бути гіперопіка. Уявіть собі маленьку людинку, все життя якої складається із суцільних заборон, а кожна її дія коментується, оцінюється чи, ще гірше, — критикується. Такий стиль виховання може призвести до двох крайнощів: або до хворобливої сором’яз­ливості і впевненості, що «я — не такий і все роблю не так», або до повної некерованості і протестної поведінки. Втім, одне не виключає другого, і з милого сором’язливого малюка може вирости буйний підліток, який не визнаватиме жодних правил і доводитиме до розпачу всю сім’ю.

Інколи сором’язливість може виникнути у маленької дитини в результаті якоїсь події, котра негативно позначиться на її психіці. На малюка може вплинути рання і тому неминуче хвороблива розлука з матір’ю, перший негативний досвід спілкування з однолітками або дорослими в дитсадку, лікарні, школі. Але, хоч би якими причинами була викликана у дитини сором’язливість, якщо батьки озброяться бажанням і терпінням, їй можна дати раду.

Кілька рекомендацій батькам сором’язливих дітей

З повагою ставтеся до почуттів своєї дитини. Ніколи не наполягайте, щоб малюк робив те, що для нього страшно, незвично, неприємно. Намагайтеся, щоб ваші син або дочка завжди відчували ваш захист і підтримку у складній для них ситуації. Ніколи не порівнюйте свою дитину з іншими дітьми (ні на словах, ні в душі!) Не тисніть на неї, не квапте, не намагайтеся ламати; вселяйте в неї впевненість у собі, своїх силах, здібностях, уміннях. Стежте, щоб ви самі не провокували низьку самооцінку у свого малюка. Ніколи не кажіть йому: «який ти незграбний», «невмійко», «недотепа». Скажіть краще: «Не вийшло? Не страшно, спробуй ще раз»; «Не переживай, із першого разу ніколи не виходить»; «Усе обов’язково вийде, але для цього треба постаратися»; «У мене в дитинстві теж не відразу виходило». І водночас ненав’язливо провокуйте ситуації, коли малюкові потрібно виявляти самостійність. Не мчіть у ту ж хвилину йому на виручку, давайте дитині можливість самій вирішувати свої малі дитячі проблеми.

Формуйте в малюка відчуття успішності. Для цього допоможіть йому знайти полігон для самоствердження. Спочатку вам доведеться поділяти з вашою дитиною найрізноманітніші заняття і захоплення, щоб визначити, в якій справі у неї більше шансів відчути себе на висоті. Саме цю «золоту жилу» є сенс розробляти, аби ваша дитина змогла виділитися в колі однолітків і відчути впевненість у власних силах. І не так важливо, що це буде — спортивна секція, гурток малювання чи колекціонування павуків. Головне — аби дитина пізнала смак самоповаги.

Вчіть малюка висловлювати свої почуття та емоції. Для цього привчайте його до того, щоб він розповідав не тільки про зовнішні події свого життя, а й про внутрішні переживання: не тільки про те, що побачив чи почув, а й про те, що при цьому відчув. Читайте разом книжки, бавтеся іграшками, але обов’язково — з коментарями, обговорюючи, що ж відчувають герої — чому їм страшно, що їм допомагає мобілізуватися і перемогти ворога.

Організуйте життя вашої дитини так, аби вона більше часу проводила з однолітками. Йдіть на певні незручності для родини, але створіть усі умови, щоб до малюка любили приходити інші діти.

Якщо ваша дитина занадто «правильна», вчіть її (хоч як це парадоксально) інколи порушувати правила: нехай погуляє босоніж по калюжах після дощу, під час прогулянки з’їсть щось не дуже корисне, інколи пропустить школу «просто так». Дуже корисна вправа, під час якої ви з малюком «малюватимете» долоньками (організувати це треба так, щоб ні він, ні ви не боялися забруднитися). Також грайтеся з ним у рухливі ігри, в яких він зможе розслабитися, погаласувати, посміятися. Якщо малюк звикне так гратися з вами, тоді йому простіше буде застосувати цей досвід у грі з однолітками.

Любіть свого малюка таким, яким він є, всією душею вірте в його сили і здібності — тоді й він повірить у себе!