Сонце сходить у Міловому

З роками станція Чертково, а з нею й Мілове обросли спорудами, складами для транспортування вантажів. За даними перепису 1908 року, в Міловому було вже 142 двори і майже тисяча жителів.

Хутір тяжко пережив революцію і Громадянську війну. Спочатку було встановлено владу Української Центральної Ради, потім прийшов Каледін, його змінив Антонов-Овсєєнко, потім з’явилися німці, за ними — білокозаки... І всі вимагали новобранців, коней, фуражу й продовольства. 19 грудня 1919 року на хуторі Міловому було остаточно встановлено радянську владу. Перша комуна «Червоний орач» виникла 1921 року. Але життя ще довго не налагоджувалося...

Страшним випробуванням для міловців став голодомор 1933 року. Села на добру третину спорожніли. Коні виздихали, всюди валялася зламана збруя, вози без коліс, вітряки пішли на дрова... Цей страшний рік забрав тисячі життів у кожному селі. У колгоспах призначали чергових, які робили обходи і реєстрували небіжчиків. Їх вантажили на підводи й відвозили на цвинтар. З одного дворища інколи доводилося вивозити і по вісім трупів. Наступний рік був урожайним. Правда, трудодень ще бідним, але все ж таки хліб з’явився на столі...

У жовтні 1939 року колишній хутір, а потім селище було перейменоване у селище міського типу. За переписом того ж року, в Міловому мешкало 4770 чоловік.

Кордон — за рогом

У Міловому прикордонників і митників не люблять, причому кажуть про це відкрито. «Ну поміркуйте самі. Їде жінка, приміром, у Міллерово купити дітям одяг. Повертається, а хлопці у формі вимагають: «Відкривай сумку й усе викладай!» Жінка плаче: «Та ви що, хлопці? Я ж із Морозівки, своя!» Але її перевіряють так, начебто ворожого агента впіймали. Таж і мати її їздила по ганчір’я до Росії, і бабуся... Зрозумійте, ну не хочуть люди, щоб хтось стояв і перевіряв кошики. Не хочуть, і край. Раніше ж відкрито все було».

Міловці жартують: «Це раніше митниця давала добро, а зараз вона його забирає. І ніколи не дозволить відкрити кордон із Росією, зі зброєю в руках захищатиме своє право бути митницею».

Виявляється, і в Україні, і в Росії влаштуватися митником украй складно. А солідні особняки по обидва боки кордону свідчать, що живеться цим міцним молодим хлопцям не так уже й зле. Як то кажуть, погони на плечах — добре, а кмітлива голова — краще.

28 серпня нинішнього року було свято — відкрили пішохідний міст, що поєднав Україну і Росію — Мілове і Чертково. Тепер уже не треба долати, ризикуючи життям, десяток залізничних колій, а можна спокійно і безпечно пройти по мосту. Гарна споруда!

Якщо в Міловому мешкає 5,4 тисячі чоловік, а всього в районі — 16,7 тисячі, то в сусідньому Чертково живе 45 тисяч, а в районі — 78 тисяч чоловік. Різниця велика. Не випадково чимало міловців влаштувалися на роботу в Чертково. «Там теж не з медом, — каже Віра Куценко, яка йде о сьомій ранку в Чертково, у цех із виробництва морозива. — Працюю вантажником. Знаєте, чим важча робота, тим легше на неї влаштуватися».

Цікаво, що житло в Чертково цінується дорожче, ніж у Міловому. Наприклад, у нас за однокімнатну квартиру просять 3 тисячі доларів, а в них — 6—7 тисяч. І ще одна, але дуже істотна різниця: українські пенсії нижчі від російських. Ось чому деякі пенсіонери, живучи в Міловому, усіма правдами й неправдами (часто завдяки фіктивному шлюбу) прописуються в Чертково лише щоб одержати пристойну пенсію. Ось що каже чертковський старожил Іван Воропаєв: «Мені 87-й, воював, і пенсія 4500 рублів — це 150 доларів. А мій друг і бойовий товариш Василь Григорович Євдокименко, який живе в Міловому, теж одержує пенсію, але вдвічі нижчу. Прикро за Васю!»

Ринок тут буває по середах і суботах. Їдуть із усієї околиці по обидва боки кордону. Продають як за гривні, так і за рублі. Курс постійний: 100 рублів за 18 гривень. Лежить ринок на колишній Ярмарковій площі, де торгували ще до революції. Продуктів купують більше українських, а промтоварів — російських. Добре йдуть українські горілка й ковбаси, російські — сигарети і бензин.

Раніше, років два тому, ринку в Міловому не було — лише в Чертково. Тепер наш більший за чертковський, і міловці цим пишаються. «За гроші, які надійшли від ринкового збору (110 тис. грн. — не жарт!), ми займаємося благоустроєм, придбали контейнери для сміття», — пояснює глава райдержадміністрації.

Кажуть, років чотири тому в Чертково цукор коштував значно дешевше, ніж у нас. Навіть Путін в одному з виступів заявив, що з Ростовської області в сусідню Луганську щодня вивозять контрабандним шляхом тисячі й тисячі тонн цукру і що час цьому покласти край раз і назавжди. Запевняють, тоді в Чертково на душу населення припадало по п’ять із половиною тонн цукру на рік, і весь він, мовляв, купувався міловцями для перепродажу.

Мілове, попри все, живе і працює. Вмирає й народжується. Розвалюється і забудовується. Гуляє весілля. Посилає дітей у перший клас і в армію. Терпляче рахує то карбованці, то купони, то рублі і гривні...

Сіль землі

Тут, як у будь-якому провінційному містечку, ніколи не зустрічають по одежині. Головне мірило — те, що ти робиш. Навіть останній п’яниця, прояви він хоч натяком бажання якось самоствердитися, буде винагороджений мовчазним співчуттям. Ну, а якщо вже людина неабияка...

…Олену Сіренко знає все селище. Не лише як викладача музики дитячої школи мистецтв, а й як майстерну рукодільницю. У газетах її називають «Кутюр’є з Мілового». І немає в цьому перебільшення. Коли співачка Маша Бибик виступала в київському палаці «Україна», то чимало людей допитувалися в неї: «Хто автор такого унікального сценічного костюма? Може, Михаїл Воронін?» А авторка живе в Міловому. Олена Анатоліївна прикрашає свої роботи особливою вишивкою, «в якій унікально переплетена стилістика етносу східних і західних слов’ян, їхня культура, їхні традиції». Так пишуть спеціалісти про її роботи. А недавно в районному Палаці культури міловці побачили дефіле юних манекенниць, котрі демонстрували сукні та сарафани, створені Оленою Сіренко. «До Олени приходять із проханнями, — каже її чоловік Олександр. — То до весілля наречену одягти, то сукню барвисту зробити. Сподобалася замовниця — Олена зробить убрання на одному подиху. Якщо вже почала шити, то нікого не бачить і не чує».

…Виглядає Ніна Коробка молодо. Все життя прожила в селі Новонікольськ, працювала в колгоспі імені Шевченка дояркою, свинаркою і телятницею. Начебто звичайна біографія, нічого героїчного. Але навіть у колишні часи вважалося, що Ніна Яківна — героїня, а вже нині — годі й казати. Адже вона народила й виховала 13 дітей! Загинає пальці Ніна Яківна: «64-го мені виповнилося 20 років і народила Таню — це моя перша. Потім з’явилися Оля, Світлана і Галя. Ми з Іваном Сергійовичем усе чекали хлопчика. Нарешті п’ятим виявився Сергійко. Потім народилися Люба, Миколка, Надійка, Іванко... Ні, після Миколки народилася Люда, а вже потім з’явилися Надійка, Іванко, Віра й Ганнуся. Ось коли десятий народився, Іванко, то мені медаль дали. Спасибі велике. А тринадцятого, останнього мого синочка, я народила 87-го. Мені було 42 роки. Всі діти здорові, живуть і працюють недалеко. Дали вже мені 19 онуків. Діти гарні, завжди одне одного няньчили. Дівчата, усі як одна, — роботящі й добрі. Женихи розхапали їх відразу ж. Та й хлопці непогані, ледарів і п’яниць у мене немає — можу пишатися. Зі мною живе лише Андрійко — молоденький, хай із мамою ще побуде. Як живу? Добре, не скаржуся. Є корова, коза з козенятами і великий город... Чи допомагає хто? Ніхто. Не можу домогтися, щоб дорогу підвели до будинку — за воротами в дощ така багнюка, що ні пройти, ні проїхати. І газу немає, життя незабаром скінчиться, а газ усе не підведуть. А пенсію одержую вчасно, в акурат 172 гривні, копійка в копієчку».

…Розповідають, що в 60-ті роки була велика посуха і в Міловському районі на так званий гілковий корм вирубали лісосмуги, свого часу з такими труднощами вирощені. Знали, що роблять аморальну справу, але ніхто не хотів псувати собі життя — перечити високому начальству, яке спустило такий план. Ті рубали — байдуже й немилосердно, їм усе одно, чи садити, чи рубати; інші відводили очі; треті зітхали або гірко посміювалися — і ніхто нічого не міг вдіяти. Крім одного старого. Віктор Васильович Лебеда прожив у селі Журавське 70 років, не рахуючи, звісно, війни, мав медалі, а за участь у Берлінській операції нагороджений орденом Червоного Прапора. Отож, вийшов якось Віктор Васильович із рушницею до гарної берези поза городами, спорудив курінь і сказав: «Хай тільки спробує хто зрубати хоч одне дерево — продірявлю». Понаїхало начальства — умовляли, соромили, апелювали до партійної совісті. Не допомогло. Лебеда нікого до дерев так і не підпустив.

…Його звуть самородком. Створив музей конярства, зібрав матеріали для районного краєзнавчого музею. Поставив як режисер більше ста спектаклів на сцені районного Будинку культури. І на цій же сцені 52 роки був незмінним Дідом Морозом на театралізованих новорічних виставах. Автор гімну «Меловщина — воронцовый край степной», написаного до 80-річчя району, і краєзнавчої книги під такою ж назвою... Невтомний і невгамовний Іван Григорович Озерной. А ще він пише вірші.

«Наши улицы очень тихи,

По ночам нас машины не будят,

У нас песни поют и читают стихи,

И живут симпатичные люди.

Наши люди, как братья по крови,

Ежедневно мечтают о том,

Чтобы строить дороги в Чертково

И дома возводить в Меловом.

И чтоб солнышко в утренний час

На перроне с Россией прощалось,

А потом, за перроном, у нас

В Меловом с Украиной встречалось».

Меморіал

Розгромивши гітлерівське угруповання в Сталінграді, радянські війська рушили на Захід. Але німці отримали наказ триматися за кожну п’ядь української землі. Мілове було перетворене на укріплений район. Майже всі кам’яні будівлі перетворилися на вогневі точки. У дворищах заховалися танки й самохідні гармати. Підступи до селища перекривали мінні поля. Гарнізон налічував понад 9 тис. солдатів та офіцерів.

19 грудня 1942 року радянські частини підійшли до Мілового. Ворог рушив у контрнаступ. Наші відійшли, але бої тривали. Героїчне ставало повсякденністю. Гвардії капітан Феодосій Чечеров кинувся зі зв’язкою гранат під гусениці німецького танка і ціною власного життя врятував товаришів. У небі над Міловим повторив подвиг Миколи Гастелло командир ескадрильї капітан Ілля Утюскін — він мужньо спрямував літак на зенітну батарею гітлерівців і знищив її.

Бої за Мілове тривали близько місяця. І лише 16 січня 1943 року перше українське селище — Мілове — було визволене від фашистів. У жорстоких боях загинуло майже 6 тис. радянських солдатів.

У центрі Мілового є площа імені Феодосія Чечерова. Тут у 1972 році відкрили Меморіал «Україна — визволителям». Композицію пам’ятника підказало саме життя. Ще в грудні 1942-го підрозділу радянських танкістів удалося прорватися до Мілового. Командир його, вийшовши з машини, зняв шолом і вклонився українській землі. Жінка, котра вибігла з крайньої хати, зі сльозами радості впала йому на груди... Так і завмерли вони в бронзі: солдат із мужнім обличчям, одухотвореним перемогою, і постаріла від горя, пережитого в дні окупації, жінка, яка вклала в ці обійми радість і надію. Україна-мати зустріла свого сина-героя.

Стрілецька порода

Наступного року Стрілецькому кінному заводу виповниться 200 років. А 1739 року імператриця Анна Іоанівна видала указ про те, що кінний завод у Стрілецькому степу зобов’язаний поставляти армії верхових коней — «невысоких, но сильных, а также выносливых и серой масти, переходящее с взрослением в белую». І ось у результаті «складного плідницького схрещування» було виведено стрілецьку скакову.

Відтоді багато води спливло. Коні Стрілецького заводу брали участь у війнах, а в мирний час завойовували золото на найпрестижніших змаганнях Європи й Америки.

Нині, після багатьох років розрухи, завод відновлюється, перетворюється на багатогалузеве господарство. Тут вирощують свиней полтавської м’ясної породи — цього року продано свинини вже на один мільйон гривень. А як же коні? Їх у господарстві 120. Кращі постійно беруть участь у дербі і незмінно виграють золото. «Інтерес людей до коня невпинно зростає, — каже директор заводу Володимир Кульченко. — Поміркуйте самі, торік Луганську кінно-спортивну школу відвідувало 60 чоловік, а нині — понад 500. Цікаво, що йдуть у кінний спорт в основному дівчатка. Мабуть, хочуть бути амазонками».

Дозорні степи

Заповідник «Стрілецький степ» лежить за дев’ять кілометрів від Мілового. 1931 року тут уперше було оголошено заказник, а з 1948 року — заповідник. У квітні нинішнього року указом Президента України заповідник розширено, і тепер його площа становитиме 1030 гектарів цілинного степу. Степ — особливий, відомий своїми ендеміками: байбаками, вухастими їжаками, тюльпанами Шренка, птахами огар і дикими півоніями — воронцем.

Байбак — дуже працьовитий землекоп — риє житло завдовжки 20—25 метрів і завглибшки до шести—восьми метрів із розгалуженнями, іноді з кількома виходами. Найчастіше неподалік основної нори облаштовуються запасні. Це — звірок колективний, бо всі комунікації він будує лише для того, щоб спілкуватися із собі подібними.

Проїжджаєш заповідником і бачиш пагорби із завмерлими на них байбаками. Це — вартові, котрі охороняють стадо. Помітивши небезпеку, такий вартовий починає голосно свистіти — попереджає своїх побратимів. І стадо, яке щойно мирно паслося, миттєво ховається в нори.

Дуже високо цінується жир байбаків, якому медики Тибету навіть надали ім’я: «Ліки від ста хвороб». Вважається, що за своєю дією жир байбака аналогічний борсуковому, але значно ефективніший. Рани й опіки, наприклад, при його використанні гояться удвічі-втричі швидше, до того ж зовсім не залишається шрамів. Лікує байбаковий жир і туберкульоз. Завжди в цих місцях хворих на туберкульоз майже не було — люди пили жир байбаків.

Про байбаків ходять легенди. Наприклад, мусульмани вважають байбаків священними тваринами. Варто, мовляв, подивитися, як уранці байбак стає на задні лапи і, повернувшись до сонця, «миє» мордочку, ніби робить намаз. А ще є повір’я, що байбак зовсім не тварина, а людина, яку Бог за скоєні гріхи перетворив на звірка. Тому вбивати байбаків не можна, вважають у народі.

Але вбивають. Браконьєри. Бо жир байбака коштує дорого, а з гарного самця восени можна одержати два і навіть три літри цього цілющого нектару.

«Байбаки дуже розумні й покладливі, — каже єгер Євген Боровик. — У нас удома тривалий час жив один байбачок — охороняв дворище. Щойно побачить чужака, відразу сповіщає нас свистом. Сторожового собаку замінив, нікого в дім не пускав. Чужака міг так хапонути за ногу, що повік не забудеш. А коли ми обідали, він тут як тут. Випросить хліба, візьме в ліву лапку, а правою по кусочку в рот відправляє...»

З пісні слів не викинеш

Міловці пишаються досягненнями земляків. З великою повагою говорять про видатного геолога, лауреата Ленінської та Державної премій, віце-президента АН СРСР Олександра Сидоренка, уродженця Новонікольська. У цьому ж селі народився і працював учасник війни Іван Рубан, нагороджений орденом Олександра Невського номер один. Згадують і іншого свого земляка, академіка Тимофія Кравцова, математика і фізика...

А з якою радістю говорять про Олену Гасанову, яка у травні нинішнього року на міжнародних змаганнях із карате-до завоювала срібну медаль: «Наша Оленка перемогла всіх, ніхто не втік від її ударів. І лише в куміте — реальному бою — вона не змогла переграти суперницю». Пишаються Сергієм Хачировим (це він тренує Олену), який на цих же змаганнях завоював Кубок світу і золото. «Незабаром міловці до Олімпійських ігор доберуться. Світ ще почує: «На татамі запрошується спортсмен із селища Мілове...» Ми у своїх земляків віримо!»

Село Великоцьк. Ну як не порадіти місцевому професійному ліцею, що готує механізаторів. Гарні класи, кімната відпочинку, спортзал. Тут недавно завершився обласний турнір із боксу і його учасники були розміщені в пристойному гуртожитку ліцею (щоправда, в гуртожитку чомусь немає жодного дзеркала — напевно, у коменданта непривабливе обличчя).

Міловці вважають, що в їхньому селищі — найвродливіші дівчата України і що чимало чертковських хлопців наречених вибирають лише в Міловому. «Наші дівчата вродливі тому, що на сході Луганщини історія змішала багато різної крові. Чого варте саме лише татаро-макдональдське ярмо!» (так і було сказано).

Район — сільськогосподарський. Успіхи тішать: самих ранніх зернових зібрано 22,8 тис. тонн при середній урожайності 20,2 центнера з гектара. Порівняно з минулим роком, виробництво молока зросло на 18%, а м’яса — удвічі. Звісно, цьому сприяло те, що господарства району вперше одержали компенсацію під висіяне зерно в сумі 418 тис. грн. і компенсацію за мінеральні добрива в сумі 114 тис. грн.

Найбільшим підприємством є завод рафінованої соняшникової олії «Стрілецький степ», який випускає добре відому олію «Щедрий дар». Тут трудяться майже 550 чоловік. За добу виробляють і розливають у пляшки 45—50 тонн олії. Макуху теж продають. Вона містить 38—40% надзвичайно цінного білку — кури від нього в захопленні. Макуху відправляють до Азербайджану — там багато великих птахофабрик. До речі, з однієї тонни насіння соняшника вичавлюють 410—420 кілограмів олії.

Тут цінують молоді кадри, прагнуть «прив’язати» їх до підприємства. Приміром, молодий спеціаліст Наталя Каневець стала завідувати лабораторією цеху глибокої очистки, і завод продав їй однокімнатну квартиру за дуже пільгову ціну — 7 тисяч гривень. А начальнику котельної Олексію Філоненку продали цілий будинок за 9 тисяч...

Усе гаразд на заводі. Ось тільки скаржаться на нього жителі сусідніх вулиць, пацієнти лікарні. Річ у тім, що раніше завод випускав олію нерафіновану, яку як сировину постачали на підприємства харчової промисловості і вже там переробляли на рафіновану. Але років зо два тому інвестор, вклавши гроші в реконструкцію, захотів рафінувати олію тут, у Міловому. А цей процес потребує вже не просто віджиму і пресування насіння, а глибокої хімічної обробки й очищення олії кислотами. Ось звідки сморід на все селище.

У Міловому вже є кілька сучасних будівель, два гарних ресторани, дуже комфортабельний готель, супермаркет із кондиціонерами, дискобар «Космос», три відділення столичних банків, ось-ось відкриють четверте... Та все ж, наважусь заявити, цей райцентр — глуха провінція, як, утім, і більшість інших райцентрів. Бо вік нації визначається не тим, хто яким комп’ютером користується і чи є стільниковий телефон у кишені. Вік нації визначається конструкцією туалету. Доти, доки громадяни сидять орлом, — XVII століття. Інтернет до справжнього часу перебування нації на лінії цивілізації стосунку не має. А саме в Міловому 70% квартир не підключені до міської каналізації.

Через весь район тече ріка Камишна, яка в багатьох місцях заросла й обміліла, а де-не-де перетворилася на звалище сміття та будвідходів, утім, це біда багатьох малих річок, де в тихому чорториї вже не водяться навіть чорти.

Провінція ще більше, ніж місто, стурбована проблемою: «Як відродити відчуття господаря?» І це зрозуміло. Бо в нас у недавньому минулому матеріальні цінності (щоб дати їм турботливого хазяїна) потрібно було лише вкрасти. Важко сказати щось добре про розкрадачів соціалістичної власності. Крім одного. Усе, що було вкрадене у держави, зазвичай використовувалося незрівнянно ефективніше, ніж невкрадене. Ніхто ліву цеглу, завезену на власне будівництво, не стане вивантажувати «із самоскида однозвалом». Ніхто не дасть «замерзнути» якісному цементному розчину, купленому за пляшку...

От і сьогодні їдеш по селу — і легко, а головне — безпомилково визначаєш, хто із селян виховав у собі це злодійкувате «відчуття господаря», а хто — ні. «Чий це величезний і гарний будинок?» — «Колишнього голови колгоспу». — «А цей?» — «Теж колишнього голови. Іншого». — «А той?» — «Ще один голова був». — «Чи є в селі ще великі й гарні будинки?» — «Ні. У нас тільки три голови було».

Навіть Мілове, найкраще селище з-поміж багатьох інших, потерпає від спільних для всіх нерозв’язних проблем. Здавалося б, біля стерна району стоїть дуже працездатна команда. Це глава райдержадміністрації Юрій Кошута, його перший заступник Леонід Левенець (люди досвідчені, давно і добре знають район та його жителів) і молодь — трьом заступникам Кошути від 27 до 33 років. Так, триває газифікація району, і жителі вже 14 сіл користуються природним газом. Депутати обласної і районної рад уже регулярно звітують перед виборцями (приміром, депутат облради Юрій Махортов недавно доповів міловцям, що в рамках акції «Кому за 90» шістьом ветеранам видано по 50 гривень кожному). У школах району вже є п’ять комп’ютерних класів. У селі Великоцьк знову відкрили дитсадок...

Однак у більшості сіл народ досі бідує — земля є, а обробляти нічим. Саме тому дехто залишає свої насиджені місця й намагається переїхати якомога ближче до цивілізації (до повної газифікації району ще дуже далеко). У селі Новонікольськ, приміром, 170 будинків, але в тридцяти з них уже ніхто не живе — поїхали шукати свого щастя деінде...

«Чому не йдете в райраду, у райдержадміністрацію?» Знизують плечима або дивуються моєму запитанню. Вважають, що від місцевої влади мало що залежить. І хоч як намагайся красномовно переконувати, що влада вмілими діями може зробити дуже багато — марна річ. Таке враження, що люди, особливо в далеких селах, не вірять у зміни на краще, зневірилися й давно на все махнули рукою. Живуть у постійному передчутті обману, помноженому на полохливу надію «раптом не обмануть?», поділену на досвід, що обмануть обов’язково. «Гірше не буде, бо гірше нікуди», — вважають бувалі люди. Але мудре життя щоразу вчить: є куди.

«З нелюбові не буде нічого»

Цю фразу почув на чертковському базарі від літньої людини з орденською колодкою на грудях. Заговорили про україно-російські відносини. І Григорій Іванович Маслов погодився зі мною, що будь-які плани відродження колишнього Союзу безглузді. Будемо жити як добрі сусіди, але окремо. «Знаєте, — сказав він, — це як тюбик: якщо ти з нього пасту вичавиш, то назад уже не заштовхаєш». Добре, щоб так думали всі росіяни.

Відносини між Міловим і Чертково й справді добрі. Спільно святкують День Перемоги — спочатку міловські ветерани йдуть вітати ровесників у Чертково, а потім разом вирушають до меморіалу. Разом відзначають і Новий рік — спільна ялинка на вулиці Дружби народів.

...Удосвіта вийшов із готелю з наміром прогулятися вздовж кордону. І ось вона — вулиця Дружби народів. (Ще років п’ять тому її називали вулицею Контрабандистів). Для міловців усе тут звично, а гості всьому дивуються. Тому, що після делімітації кордону чоловічий зал перукарні опинився в Росії, а жіночий — в Україні, що мешканці однієї вулиці, але різних її боків, телефонують одне одному, вдаючись уже до послуг міжнародного зв’язку, що не в кожного перехожого годинник показує один і той самий час...

Погода осіння, але сонячно. На вулиці — ані душі. Дай, думаю, перетну державний кордон. Два кроки праворуч — і вже територія Російської Федерації. Перехід кордону здійснено в районі продуктового магазину, саме в тому місці, де продавщиця Клавдія Іванівна махає віником біля порога. «А чому тільки біля свого магазину метете?» — «А я як жінка розумна в чужі справи не втручаюся. Скажу лише, що давно час разом привести цю нашу вулицю в порядок. І дружбу нашу теж».

Торжество радянської демократії?

Пам’ятаєте? «Радянські люди всі як один віддадуть свої голоси за кандидатів блоку комуністів і безпартійних!..» І нині, користуючись цією фразеологією брежнєвських років, можна написати: «Луганщина з великим піднесенням зустріла повідомлення про те, що Віктор Янукович дав згоду балотуватися в президенти України. Численні плакати і транспаранти, які прикрашають сам Луганськ, а також дороги і траси області, свідчать про величезне політичне і трудове піднесення, з яким трудящі міст і сіл сприйняли цю видатну історичну подію...»

Ясно, що й у Міловому та ж сама картина. Понад те, своїм вірнопідданством місцеве керівництво вирішило перевершити всіх колег і розмістило штаб із виборів Януковича прямо в приміщенні райдержадміністрації та райради.

Районна газета «Слово хлiбороба» теж не відстає і мало не в кожному номері друкує матеріали про великі заслуги Віктора Федоровича перед пролетаріатом та селянством. Щоб уже ні в кого не виникло сумнівів — «Міловщина — за Януковича!»

Хотілося поговорити з керівництвом душа в душу, сказати, що думка народу, його волевиявлення — це не спущений «згори» циркуляр, а сума саме особистих думок, думок кожного, абсолютно кожного громадянина. Саме про це колись геніально сказав Андрій Платонов: «Без мене — народ не повний». Розмови не вийшло. На жаль, іноді здається, що наша країна — держава глухих. Ніхто нікого не чує.

Та й перша наша зустріч не склалася. «Приїжджали і до вас журналісти й телевізійники. Просили показати вулицю Дружби народів. Ми це зробили. А потім по телевізору видно самі лише вибої та ями. Невже на цій вулиці нічого іншого журналісти не бачать?» І невтямки, що не журналісти погані, а треба просто засипати ці вибої та ями.

Постскриптум

Одного разу по телевізору кадри хроніки супроводжувалися титром: «Моя страна другой не будет». Я здивувався, надів окуляри і прочитав уже не фатальне, а життєствердне: «Моя страна. Другой не будет». Виявилося, маленька крапка в середині фрази злилася з тлом, і я її просто не помітив.

Так, і село Мурав’ї на крайній півночі («ДТ» № 37), і мис Сарич на півдні («ДТ» № 38), і місто Чоп на західному кордоні («ДТ» № 39), і райцентр Мілове як найбільш східна точка — все це наша країна, Україна. Пам’ятаю, з восьмирічною внучкою Марійкою їхав на відпочинок у Крим. Марійка довго дивилася у вікно поїзда, потім сказала: «Яка довга Україна!» Так, вона довга, вона величезна, ця країна. Але головне — вона у мене єдина.