Сонце на плацу

20 вересня, 2019, 17:15 Роздрукувати
Bипуск № 35, 21 вересня-27 вересня 2019р.
Відправити
Відправити

Перед центральним входом на територію Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного зранку почали збиратися люди. Багато людей.

Сонце на плацу

Гуло як у вулику. Настрій - тривожно-піднесений. Перехожі, що йшли повз академію, поглядали на те сходьбище і йшли собі далі - народ уже звик до всіляких зібрань. А до воріт навчального закладу люду підходило й підходило, і невдовзі пройти там можна було лише перейшовши через дорогу - до Стрийського парку.

У юрбі стояла жіночка років сорока п'яти у святковій сукні кольору молочного шоколаду і з букетом жовтогарячих дрібних соняшників. Вона поглядала то на годинник, то на будівлю академії, то на небо.

- А в Інтернеті писали, що мусить дощ падати. Але погода нівроку, мовила вона ніби сама до себе.

- Та так, і я вчора одно думала, як воно діти присягу складатимуть під дощем, - несподівано відповіла бабця, що стояла поряд.

- Я теж думала, - зітхнула панянка з соняхами. - Колежанці своїй навіть бідкалася. А вона мені - то вже не діти, то офіцери, хай звикають при всякій погоді бути. Що тут скажеш? Та мені однаково свою дитину шкода.

- Та так же ж, - погодилася бабця.

За кілька хвилин до неї швидким кроком підійшла пара - жінка і чоловік. Вона, схожа на вчительку, в скромній сукенці й тоненькому літньому кардигані, він - у військовій формі. Обнялися з бабцею по черзі. Напевно донька із зятем.

- Мамо, чого ви так рано прийшли? - спитала вчителька.

- А як же ж? - браво відказала бабця, - раптом маршрутка зламається в дорозі чи ще якась холера трапиться, тож я раніше й вийшла. Онук же присягу складає. А то буває раз у житті. Хіба можна спізнитися?

Людей дедалі більшало, вони поглядали то на будівлю академії, то в телефони на годинники.

- Вже час, скоро ворота відкриють, - полетіло з вуст у вуста.

- Паспорти виймайте, прохід на територію академії тільки за паспортами, - люди почали шпортатися в сумках, барсетках, кишенях...

- І списки гостей складали, - покотилося хвилею в натовпі.

- А якщо я не записався? - почувся стурбований чоловічий голос. - Випадково приїхати вийшло. Що робити?

- Хто знає. Чекайте. Може, впустять.

- А може, й ні.

- Молодці. Зараз так і треба. А як інакше? Кругом нечисті ворожої вистачає.

- І сумки перевірятимуть.

- І сумки?

- Так. Напевно, аби вибухівку не пронесли. Кажуть, якогось року було таке, що хтось зателефонував прямо на присягу і повідомив про мінування. От і перевіряють. Бо хто зна…

Невдовзі на воротах стали двоє хлопців в одностроях і справді почали перевіряти сумки в кожного охочого потрапити на територію академії. Люди посунули через ворота на плац до переносного металевого паркана.

- Он, дивіться, "швидка" приїхала, - люди повернули голови до карети швидкої допомоги, що зупинилася недалечко біля воріт під деревами.

- Може, кому зле? - люди напружились, оглядаючись довкола.

- Та то чергувати. Раптом кому допомога знадобиться. Торік під час присяги двоє дітей знепритомніли, - почулося з натовпу.

- Та так, треба чергувати. Сонце ж так безбожно припікає.

- Добре, хоч тут затінок.

- А дітям, мабуть, припікає…

Сонце піднімалося й пекло нещадно. Жодної хмаринки на обрії. Інтернет про дощ безсоромно збрехав. Люди потомилися.

Брава бабця сперлася обома руками на залізний паркан. Ніби аж закуняла. А тут, прямо коло неї, між прутами огорожі протиснулося дівча років п'яти з двома тонесенькими білявими кісками, прикрашеними синьо-жовтими атласними квіточками.

- А де мама? - спитала дівчинка в літньої жінки, яка, напевно, була її бабусею.

- Он, за цим великим будинком, - відповіла жінка.

- А що там роблять, у тому будинку? - спитала дівчинка.

- Вчать бути хоробрими воїнами, - відповіла бабуся без натяку на пафос.

- Як тато? - не вгавала дівчинка.

- Так, як тато, - зітхнула жінка.

Розмову перервали звуки оркестру, що вишикувався перед парадним входом військової академії. Гості примовкли.

- О, йдуть. Дивись, дивись, наш Тарас! Ойййй… - панянка, котра схожа на вчительку, смикнула за рукав чоловіка-військового. Той, витягнув шию і, примруживши очі, видивлявся сина в строю...

- Бачу я. Бачу!

500 майбутніх офіцерів крокували парадним розрахунком, демонструючи неабиякі досягнення стройової підготовки, - рівнесенькі коробки, гордо підняті голови, чеканні кроки.

- Гарно ж як, - жінка з соняхами пригорнула до себе квіти обома руками. - І мій он іде. Синочок...

- А я своєї не бачу, - захвилювалася бабуся, яка тримала за руку онуку із синьо-жовтими квітками в кісках. - Казала, в третій коробці йтиме. Немає…

Люди поряд перейнялися: "Може переставили?" - "Не можуть переставити". - "Та все може бути".

- Ой! Є! Йде! Бачу! - жінка заусміхалася і, пригорнувши онуку, показувала їй на шеренгу, в якій крокувала її мама. - Дарусю, он мамця марширує!

- Тихо, зараз слово казатимуть, - шикнув хтось. - Погано чути.

Але натовп не вгавав:

- От торік добре було. У мене племінник присягу складав. Поламалося, напевно, щось.

- Та тихіше ви, почути ж хочеться, - вже трохи сердилася бабця, що прийшла на урочистість до онука. Люди навколо примовкли.

- Дякую вам за навчання, за ваш вибір стати офіцером, за готовність стати захисником українського народу, - лунав голос представника керівництва академії. - Закликаю вас завжди бути вірними військовій присязі й своєму конституційному обов'язку. Я вірю у вашу мужність, відвагу, у вашу відданість…

Бабуся уважно дослухалася голосу, що луною котився широким плацом. А як щось недочувала, перепитувала в доньки й зятя.

Інші гості теж вслухалися в промови-привітання, але хвилин за двадцять потомилися.

- Ну і як оце мені маму для дитини сфотографувати, га? - літня жінка підняла телефон над головами, аби хоч так знайти ракурс, з якого буде видно доньку. - Сказала, щоб ми стали навпроти третьої коробки. Стали. Так хлоп же попереду геть її затуляє. Треба нам було десь збоку ставати - по діагоналі. Було б видно.

- Ба, що таке діагональ? - онука підвела оченята до бабусі, Але бабусі було не до пояснень.

- Потім розповім.

- Не забудеш?

- Нє, не забуду. Дивися оно на військових і мамі помахай ручкою.

- Ага, - дівчинка почала завзято вітати воїнів, розмахуючи рученятами.

Нарешті виступи-привітання керівництва-командирів-викладачів-гостей завершилися. На кілька секунд запала тиша. Перед коробками поставили столи, вишикувалися командири. Найурочистіша частина заходу - складання військової присяги молодих офіцерів українському народові - розпочалася.

- А чого вони присягу читають не до нас, а до академії? Вони ж присягають українському народові, - прошепотіла пані з соняхами ніби сама до себе.

- Та так же ж, дивно якось, - підтримала бабця.

- Їм видніше, як треба. У них же все за статутом. Не так що хто як захотів, - вагомо зауважила вчителька. Її чоловік-військовий мовчав.

- Бачу маму! У неї квіточки у волоссі як у мене! Жовті й сині! - скрикнула дівчинка з кісками.

- Ага, гарні. І в неї, і в тебе, - усміхнулася літня жінка.

- А довго ми ще тут стоятимем? - не вгамовувалося дівча.

- Ні, ще трохи.

Залунав Гімн України. Перші акорди - і серце підстрибнуло до горла, і щось стисло в грудях, і на очі - сльози. Як його витримати ті слова-акорди, коли стільки всього з ними в душі переплелося, і кожне слово, кожна нота торкаються зболілого серця, ніби голками по оголеному нерву. Літня жінка хитнулася, але таки виструнчилася і поклала руку на серце.

- Пігулку дати? - спитала вчителька.

- Вже випила. Дякую, - жінка спробувала усміхнутися. - Все добре.

Гімн відлунав.

- О, і батюшка тут, - прокотилося натовпом. - Рясно так освячує дітей. Молодець. Ой, а на нашу ж не попаде. Її за хлопцями й не видно. Та всім попаде. Ой, гарно ж як окропив.

- Віку та здоров'я ж вам, отче. В ім'я Отця і Сина і Святого Духа, - дрібно хрестила молодих вояків брава бабця.

- Всьо, зараз знамено заноситимуть, - видихнула літня жінка, а до малої усміхнулася. - Зараз вже можна буде до мами йти. Вітати.

- Урааа! - тихенько ніби проспівало дівча.

Заграв військовий оркестр. Хлопці й дівчата, які щойно присягнули українському народові бути його захисниками, виструнчилися. Хтось став офіцером запасу, бо ще згодиться, хтось - тому що війна, хтось уже чекав наказу, аби прийняти посаду в бойовому підрозділі. Кожному своє.

Почесна варта урочисто пронесла знамено повз стрій молодих офіцерів.

- Шановні гості, урочисту церемонію завершено, - прокотилося луною над плацом. - Ви можете привітати офіцерів, які щойно склали військову присягу.

Люд рушив. Плац академії перетворився на гігантську модель броунівського руху.

* * *

Жінка з соняхами припала до сина - височезного хлопа, якому ледь сягала до плеча, і щось скоромовкою йому промовляла, ніби даючи якісь вказівки.

- Ну мам, - усміхався він.

- Не мамкай, - ніби сердилася жінка з соняхами, а сама усміхалася й іще міцніше припадала до сина, ніби хотіла набутися з ним подовше.

Раптом хлопець зробив великі очі.

- Ти? Прийшла?

Перед матір'ю і сином стояла рудоволоса красуня у вишиванці:

- Прийшла.

- Ти ж мала їхати.

- Не поїхала.

- Сонечко моє…

Мить вони просто стояли й дивилися одне на одне. Мить - дівчина зробила крок назустріч. Мить - хлопець пригорнув її. І нехай весь світ зачекає…

Мати з соняшниками пішла роздивлятися військову техніку на території Академії сухопутних військ…

* * *

- Тарасе, я тобі ось що скажу. Військова присяга має бути одна. На все життя, - урочисто промовляла брава бабця онукові. - Так твій дід казав. І я тобі так кажу. Ще він казав, що, виконуючи свій військовий обов'язок, кожна людина тримає випробування на громадянську й моральну зрілість. Офіцери - особливі люди. Май честь, Тарасе. Дід тобою зараз пишався б.

Вчителька і військовий стояли поряд. Слухали. У бравої бабці в очах забриніли сльози.

- Ох і підступне ж сонце, - старенька нишком зморгнула вологу.

- Звісно, сонце, мамо, - жінка-вчителька вже шукала в сумочці, - зараз дам валідол.

* * *

- Доню, вітаємо тебе, - жінка з онукою підбігла до усміхненої молодої жінки у військовому однострої.

- Обніми маму, - підштовхнула бабуся дівча. Мала підбігла, обняла маму наскільки сягав її зріст:

- Ма, ти така гарна! Ти вже хоробрий воїн? - защебетала. - Ти тепер до тата поїдеш?

- Так, - усміхнулася жінка у військовому однострої.

- А як же я?

- Будеш із бабусею. А ми з татом скоро повернемося. Разом.

- Добре, - усміхнулося дівча. Мамина відповідь її цілком задовольнила. І поки бабуся з мамою щось заклопотано обговорювали, вона знайшла дрібненький шматочок рудої цегли і навприсядки почала щось креслити на асфальті.

- Йой, Дарусю, що тим там малюєш? Тут же не можна! - сплеснула в долоні бабуся.

- Сонце, - відповіло дівча.

Молода жінка в однострої обняла літню жінку, усміхнулася.

Мала, наморщивши носика, старанно виводила цеглинкою руді лінії. І на плацу, серед камуфльованих одностроїв, уже променилося майже рівними промінчиками майже кругле руде сонце.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК