Смичок Бодрійяра

«Смерть у жодному разі не повинна розумітися як реальна подія, що відбувається з певним суб’єктом і тілом, але як певна форма — до певної міри форма соціальних відносин, — у якій втрачається детермінованість суб’єкта й цінності», — міркує про смерть французький філософ, соціолог і культуролог Жан Бодрійяр. Один із найяскравіших мислителів межі тисячоліть і найвизначніший представник постмодерністського напряму у філософії помер у Парижі 6 березня 2007 року. Вже рік ми живемо «без Бодрійяра». «Коли наближається кінець, від спогаду не залишається образу, залишаються тільки слова. Я був Гомером; незабаром стану Ніким, як Улісс; незабаром стану всіма людьми — помру», — помічає Картафіл, герой оповідання Борхеса «Безсмерт­ний».

Минув рік відтоді, як Бодрійяр став «усіма людьми», і з нами залишилися тільки «його слова». Вдивляючись у їхній дивовижний візерунок і неймовірні сплетіння, дуже виразно відкриваєш для себе людину, яка любила мислити, — жагуче, нестямно, захоплено. Відданість цій «точці мислення», незважаючи на всі спокуси і принади сучасного світу, — надзвичайно характерна риса Бодрійяра.

Бути мислителем, напевно, не найбільш затребувана риса в нашій суєтній повсякденності. Але справжній мислитель затребуваний завжди. Жан Бодрійяр доводить це своїм життям і славою, своїми книжками і блискучими, парадоксальними фразами, що вловлюють реальність, яка вислизає, і знаходять у ній сенс. Іти в ногу з часом можна, можна бути визнаним за життя і бути покликаним вживу пояснювати свої ідеї сучасникам. Можна вигадувати нові слова й терміни і так віртуозно грати з ними, що незабаром вони починають цілком легітимно називати досі безіменну реальність. Можна залишатися самим собою, і з якоюсь безрозсудливою безпосередністю зривати маски з ідолів масової культури і суспільства споживання.

У давні віки така радикальна позиція була долею блазнів і юродивих. Епоха постмодерну призвала до даного виду служіння філософів. Жан Бодрійяр один із них. Він не просто критичний стосовно західної цивілізації. На думку Д.Галкіна, «оригінальний філософський дискурс Бодрійяра являє гіперкритицизм, тотальну надкритичну критику». Загадка полягає в тому, що цей «гіперкритицизм» не викидає творчість Бодрійяра на периферію сучасного культурного життя, а виводить у центр найбільш злободенних дискусій. Бодрійяр завжди «свій» на пишнобарвному й розгнузданому маскараді постмодерну, більше того, його думка надає вигадливої конфігурації всьому цьому дійству!

Напевно, найвідомішим терміном, який вигадав Бодрійяр, є «симулякр». Симулякр виникає там, де знак остаточно й фатально відривається від свого референта, «означуваного», і у своїй набутій свободі пише гіпертекст сучасного світу. Світу, який в результаті «інформаційного вибуху» породив бездонну самодостатність цієї знакової реальності. Владне утвердження даної реальності відбувається, якщо вірити Бодрійяру, в результаті третьої істинної революції європейської історії. Це революція симуляції, яка скасувала актуальність результатів двох попередніх істинних революцій: революції про-симулякрів «підробки» епохи Ренесансу з пануванням принципів традиції, касти, природного закону, сакрального, релігії, та індустріальної революції, яка породила принципи еквівалентності, авангарду, класу, ідеології, праці та виробництва.

Симулякри — головний продукт цієї симуляції, «підробки символічних об’єктів-речей», котрі заполонили простір нашої реальності. Можна сказати, що вони активно відтворюють самі себе, і в експансії віртуальної реальності ми вже зіштовхуємося із симуляцією самих симулякрів. Процес примноження «сутностей без потреби» ніби перекинутий у цю «віртуальну трансреальність», виступаючи принципом її існування. Тому масове суспільство, за Бодрійяром, виступає як «залишок розсіювання символічного порядку, який заполонив собою все, став універсальним і набув статусу реальності». З погляду культури та її традиційного розуміння, тут відбувається щось фатальне, безглузде й жахливе. Тому Бодрійяр не скупиться на різкі слова, змальовуючи картину реальності як апофеоз панування симулятивних симулякрів: «Уже, можливо, ціле століття Захід працює над деградацією своїх власних цінностей, над їхнім усуненням і знищенням. Він займається знищенням причин усього того, що має цінність для людей і культури».

Звідси характерна для нашого часу мутація добра і зла і, як наслідок, торжество абсолютного зла. Бодрійяр афористично говорить про цей процес: «Якщо звернутися до часто використовуваної метафори айсберга, то можна сказати, що добро — частина зла, яка виступає з води. Час від часу айсберг перевертається, і тоді зло посідає місце добра; але поступово він починає танути й перетворюється на своєрідну рідку субстанцію, в якій добре і зле виявляються невіддільними одне від одного». Там, де зникає така демаркація добра і зла, зло стає абсолютним. «Це абсолютне зло народжується не від браку, а від надлишку добра, від безперешкодного поширення добра (товару), технологічного розвитку, нескінченного прогресу, тоталітарної моралі, радикальної «доброї волі», яка не зустрічає протидії», — зауважує російська дослідниця творчості Бодрійяра А.Желнова. Звідси, на відміну від відносного зла, в абсолютного зла є мета, яка полягає в тому, щоб «робити добро». Як тут не пригадати слова Мефістофеля в Гете: «Я — тої сили часть, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого»! Тим паче в умовах, коли перетворення реальності на гіперреальність робить останню проникною для зла і злу абсолютно підвладною.

«Прозорість зла», за Бодрійяром, — це тотальна відсутність таємниці, приватності, самості, що культивується сучасною цивілізацією. Це — кричуще безглузда відкритість усіх сфер людського життя, онтологічний ексгібіціонізм, який став наріжним каменем світобудови, спокуса, яка виступає основним принципом викривлення поведінкових практик людини. Із цим потрібно щось робити — і нічого зробити не можна. Тому сучасна цивілізація потребує полегшеного, поверхневого світосприйняття, або ж, кажучи словами Бодрійяра, «світосприйняття-лайт» (light). Контекст цього світосприйняття несе в собі «брак подій» і пріоритет естетичного та риторичного чинника у сфері повсякденності.

Бодрійяр приймає цей факт як долю і як виклик. «Якщо світ рухається до маячного стану речей, і ми маємо зміщуватися до маячного погляду. Краще загинути від крайнощів, ніж від розпачу», — заявляє він у книжці «Система речей». І справді, розпачу, туги та безвиході в працях французького мислителя ви не знайдете. Як не знайдете спроб приховати за вигадливими фразами власну нікчемність і відсутність смислу — адже, граючи «смичком Бодрійяра», можна завжди добути зі скрипки буття правильну ноту!

«Может быть,
это точка безумия,
Может быть,
это совесть твоя —
Узел жизни,
в котором мы узнаны
И развязаны для бытия».

(Осип Мандельштам)