Сині дітки — сині бідки

У кінотеатрах усієї країни зараз іде фільм «Індиго». І це, у певному сенсі, зле, шкідливо для суспільства: підтримувати небезпечну міфологію — слизький шлях. Звісно, казки про привидів і вампірів теж завдають нам клопоту — це підтвердять чимало батьків, які намагаються відселити дошкільника в окрему кімнату. Але немає вампірів і привидів, готових заявити: «Ось бачите, ми є, просимо врахувати факт нашого існування і внести відповідні поправки у ваші законодавчі та моральні норми!» А ось так званих нових дітей із синьою аурою, готових відстоювати своє особливе становище в суспільстві, — повно. «Ми особливі. На коліна, недалекі прості люди», — заявляють чимало з них, і ще під великим питанням, як це позначиться і на їхній психіці, і на соціальному здоров’ї суспільства.

«Рік тому мій дев’ятилітній син подивився по телевізору передачу про індиго, — розповідає жителька Дніпропетровська Олена М. — Того ж дня він заявив, що й сам належить до цього роз­ряду людей. Це стало його ідеєю-фікс. Поступово він почав ставитися до мене з погордою, зневажливо. «Ти нормальна, мамо, і нічого не розумієш, краще послухай мене!» — часто каже він мені. Іноді він відмовляється робити уроки або йти у спортивну секцію, бо його внутрішній голос і якісь «янголи кажуть, що сьогодні цього робити не слід». Цих ефемерних друзів, порадників і рятувальників до передачі у нього щось не водилося. Я не заперечую, що він, у певному сенсі, особлива дитина, але ж це не означає, що суспільні правила на нього не поширюються! Інколи мені зда­ється, що його поведінка ненормальна, і я боюся за його майбутнє...»

«Міф про індиго, на мій погляд, розвивають божевільні батьки, — вважає відомий психотерапевт Володимир Голубенко. — А з глузду вони з’їжджають не просто так. Подивіться ТБ, почитайте пресу: навколо саме містичне мракобісся — зв’язок із Космосом і вищими силами, екстрасенсорика, біоенергетика! Йде хвиля заперечення наукової психіатрії, бабки й чаклуни заробляють значно більше за будь-якого лікаря. Загальний же рівень грамотності сучасних українців, частіше за все, не дозволяє відокремити зерна від полови, і вони ковтають усе, що їм підсовують».

І міф міг би так і залишитися далекою від життя легендою, якби не заповзятливі спеціалісти, для яких індиго — невичерпне джерело доходу. Армія девіант­них особистостей, котрі підігрівають цю та подібні їм ідеї, величезна — адже на цьому заробляються чималі гроші! «Індиго, за моїми спостереженнями, називають розбалуваних чад в основному заможних батьків, — про­довжує Володимир Іванович. — Адже багато дитячих психологів годуються за гроші заможних людей. Зараз достатньо дітей із психічними розладами, відхиленнями, гіперактивних і аутичних хлоп’ят і дівчаток. Але батькам неприємний такий діагноз, їм значно простіше вважати, що їхня дитина особлива, і навіть надцінна! Ось вони і стають на цю точку зору. І тим самим псують дитину. Тепер у неї є карт-бланш, вічна «відмазка» від дотримання суспільних норм, дисципліни, режиму. «Що ви від мене хочете, — ніби заявляє всією своєю поведінкою такий малюк, — відчепіться, я ж індиго!» Як це вплине на доросле життя дитини, коли тато з мамою вже не зможуть задовольняти його примх, — неважко здогадатися. Мід­ні труби — і для дорослих випро­бування значно істотніше, ніж вогонь і вода, а вже діти, котрі піз­нали захоплення, схиляння, вирізнення, схильні до зри­вів і трагічних фіналів».

Ідеологія індиго будується на ідеї кінця світу: мовляв, світ зміниться, клімат зміниться, з’явиться не тільки четвертий, а й п’ятий і т.д. виміри, а виживуть лише представники цієї «нової людської раси з аурою синього кольору». Чи не здається вам, що це занадто скидається на принцип відомих усім сект: «Усі помруть, а ми врятуємося»?

Володимир Голубенко вважає: «У сільській школі ви навряд чи знайдете індиго, радше виявите його в дорогому елітному ліцеї чи гімназії». Ми поспілкувалися і з сільським учителем, і з директором престижної гімназії, щоб з’ясувати їхнє ставлення до того, що відбувається.

Учитель молодших класів Від­раднівської загальноосвітньої шко­ли (Запорізька область, Запо­різький район), перший вчитель автора статті і талановитий педагог Людмила Панасенко, з теорією індиго добре обізнана. Але вона воліє оперувати фактами, не підлаштовуючи їх під якісь схеми. «Я можу сказати лише, що нинішні діти дуже відрізняються від колишніх. Во­ни незібрані, не можуть зосередитися на одній меті, завданні, з ними значно складніше. Вони добре розвинені ін­телектуально, чудово розбираються в техніці, особливо в ком­п’ютерах, допитливі. Але елементарних практичних, побутових навичок — чисти­ти картоплю, плести, шити — не мають. Свої інтелектуальні здібності вони час­то нездатні застосувати через низьку самодисципліну, неорганізованість, розпуще­ність. Що стосується незвичних висловлювань і думок, то я чула їх від своїх учнів в усі часи».

Директор Запорізької елітної школи «Ейдос» Олена Гредінарова не може сказати, що стовідсотково підтримує теорію дітей індиго. «Коли я вперше читала Лі Керролл, — згадує вона, — помітила у книжці багато натяжок і нелогічностей. Скажу одне: є діти особливі, і тепер їх значно більше, ніж раніше. Ці діти за своїм внутрішнім світовідчуванням і самовираженням відрізняються від решти. Вони мають внутрішнє знання, яке прийшло не від батьків, а з невідомих джерел. Од­на з рис таких дітей, кот­ра впадає у вічі, — потреба у пра­ві вибору, без нього їм важко вижити».

Причина невідома: це може бути щось близьке до теорії інди­го, а може бути просто наслідком того, що в СРСР таких просто при­душувала система, а тепер сво­бода дозволяє дітям повніше розкриватися. «Кожен сприймає це по-своєму: як сказав професор Виготський, ми бачимо в дітях тільки те, що вкладаємо в них, — продовжує Олена Михайлів­на. — Незалежно від причин, ми повинні розуміти, як поводитися з такими дітьми. Психологи і психоневрологи мають знати тео­рію індиго, навіть якщо згодом і відкинуть її. Ми в нашій шко­лі з приводу кожної незвичної дитини скликаємо консиліум з участю консультанта-психоневролога і вибираємо тактику поведінки та навчання такої дитини, яка б найбільше їй сприяла».

Отже, напрошується висновок: нинішні діти — не такі, як колись. Але ж теорія поколінь — добре аргументований, науково обґрунтований розділ соціальної психології, і його ази добре відомі. Хіба ви не помічаєте істотної різниці світогляду між, скажімо, вами і вашими батьками? Психотерапевти підтвердять: дуже багато особистих трагедій нинішніх 30—40-річних базуються на конфлікті їхнього світогляду з позицією їхніх батьків. «Мене ніколи не любили й не розуміли батьки, і тепер не розуміють і не люблять», — скаржаться вони і продовжують безглузді спроби домогтися від батьків того, чого ті дати просто не в змозі. Хіба різниця між нами й нашими дітьми менша, ніж між нами й нашими батьками?

Звісно, деякі висловлювання нинішніх дітей лякають тат і мам. «Мамо, я зламалася, викинь мене, — каже цілком серйозно семирічна Варя». «Мамо, давай зірвемо цю першу весняну травичку, — про­сить восьмирічний Єгор. — Ко­ли я стану стареньким і буду вмирати, я візьму її з собою, щоб в іншому світі всім показати це диво». Директор шко­ли «Ейдос» роз­повіла: одна з їхніх учениць запев­няє, що до неї в гості приходить Жар-Птиця, а інша розповідає, як вона, ще до земного втілення, вибирала собі батьків, сидячи на хма­рі. Звісно, ми такими висловлюваннями в дитинстві не розкидалися. Але ж і життя було інакше: спробуй тоді скажи щось таке! Те­пер же й дорослі інші. Я чудово пам’ятаю момент — це був початок 90-х, — коли справжнім культом, особливо серед інтелектуальної молоді, стало відхилення від норми, певна химерність. «Та ти нормальна!» — було найбільшою образою того суспільства. А саме ж діти тих «штучно божевільних» тепер зараховують себе до індиго. І в цьому, можливо, є особливий зв’язок поколінь.

Не можна відкидати наявності вищих сил, тонких світів і «пер­винного бульйону» — тому що й довести їх відсутність не можна. Можна про це розмірковувати, думати, шукати й пробувати. І я не відкидаю теорії індиго, це не моє завдання. Ідеться про те, що вкрай безвідповідально поширювати свої особисті судження, підкріплені ніким не доведеними фактами; проповідувати й навчати, не будучи проповідником і вчителем. Маючи справу з чужими, тим більше дитячими, душами, треба сто разів відміряти, перш ніж різати без наркозу.

* * *

За словами директора Запо­різького книжкового супермаркету «Буква» Валентини Воробйової, на книжки про індиго є попит. У цьому магазині навіть створено спеціальний підвідділ «Індиго» у відділі «Пе­дагогіка». Якщо проаналізувати ці книжки, можна дійти висновку, що в кожного з авторів теорія базується на цілком різних принципах: для одних це — містичний знак кінця світу, для інших — результат зміни мозкової діяльності людини під впливом еволюції та зміни довкілля. Деякі автори пишуть зовсім на іншу тему — наприклад, про дитячу психологію в цілому, а легенду про індиго використовують лише як ефективну приманку, популярний піар-хід. Ніхто з авторів не аргументує своїх тверджень науково доведеними фактами або результатами спеціальних досліджень.

От деякі з книжок на цю тему.

Лі Керролл, Джен Тоубер.
«Діти індиго-2»

Матері — засновниці руху. Дві легкі, з почуттям гумору, тітоньки не претендують на роль великих гуру: «...люди справді дослухалися до нашої звістки. А коли й не дослухалися, то принаймні наробили зі сторінок нашої книжки чимало паперових літачків», — жартують вони. Такий підхід не може не тішити.

У книжці практично немає порад із виховання дітей, нотацій. Вона складається майже цілком із живих історій про незвичних дітей та дорослих, чимало яких теж зараховують себе до індиго. Перед цим була книжка «Діти індиго-1», в якій пояснювалася суть явища. Обидві книжки можна з цікавістю прочитати, хоча б аби бути в курсі, та й просто розважитися.

М.Куртишева.
«Діти індиго — наше майбутнє?»

З-поміж інших книжок вирізняється почасти науковим підходом, що робить її, з одного боку, більш достовірною, з іншого — трохи нудно-заумною. Однак розповіді про дослідження професора Бехтерєва в царині дитячої психології початку ХХ століття, історія створення інституту Отто в Санкт-Петербурзі, безперечно, заслуговують на увагу.

Історії з життя, розказані автором, часто драматичні. Проте висновок із цих розповідей здається нелогічним. Кожному читачу, на мій погляд, зрозуміло: проблема таких дітей не в їхній особливості, а в тому, що батьки приділяють їм замало уваги — а вона потрібна будь-якій дитині! По суті, висновки, поради та рекомендації Куртишевої знадобляться батькам абсолютно всіх дітей — і особливих, і звичайних. Крім того, наведені у книжці прогнози двох маленьких пророків щодо майбутнього людства кардинально різняться, але обох автор зараховує до індиго. То хто ж із них пов’язаний із Космосом, а хто бреше? Адже, за другим законом логіки, обидва мати рацію не можуть... Хто ж із них —несправжній індиго? Може, автор використовує термін «індиго» лише як рекламний чинник, що примушує людей купити книжку на модну тематику?

Втім, якщо когось ця книжка спонукає до частішого і якіснішого спілкування з власним чадом — честь і хвала пітерській авторці.

Юрій Земун.
«Восьмий день творення.
Діти індиго: факти і прогнози»

Спочатку я не хотіла називати цього автора і його книжку. Але потім вирішила піти від протилежного: дати інформацію про літературу, якої читати не слід. Незважаючи на ризик, що після цієї статті автор-чаклун перетворить мене на жабу...

Книжка письменника, художника і мага Юрія Земуна — це похмуре пророцтво, після якого особливо вразливим натурам може захотітися крикнути: «Зупиніть землю, я зійду!» Кінець світу, на переконання автора, відбудеться 2012 року, і Брюсу Віллісу вкупі з Віллом Смітом навіть не варто намагатися врятувати світ. Клімат зміниться, планету затопить, четвертий і наступний виміри несподівано вторгнуться в наше життя, а паралельні світи почнуть існувати одночасно з нашим звичним. Загалом, суміш наукових теорій, езотеричних знань і ненаукової фантастики. І врятуються тільки індиго, та й то не всі! Якщо повірити в ідеї чаклуна Земуна, мотивація виховувати і дітей, і себе тане на очах. Все одно незабаром загинемо, то навіщо все це?.. Здається, не найкращий настрій для батьків.

Цікава деталь: віртуальним співавтором мага виступає такий собі Атлас — «жрець, який жив задовго до нас із вами і служив у храмі Любові, що стояв колись на маленькому острові Камі за десять миль від велетенської Атлантиди». Він приходить до автора уві сні, і вони довго розмовляють... Що ж, якщо до вас ночами теж приходять жерці, то, можливо, ця книжка для вас...