СИНДРОМ «ДЕЖА ВЮ»

«Коли я виросту, то ніколи не змушуватиму своїх дітей їсти!» — захлинаючись сльозами від образи та відрази до ненависної каші, думає п’ятирічна дівчинка. «Який зв’язок між моїми оцінками в табелі та новими кросівками?» — похмуро розмірковує тринадцятирічний хлопчик, скоса поглядаючи на суворого батька. «Господи, чому її більше цікавить вимитий посуд, ніж те, що я нарешті закохалася!» — сумно думає про матір юна дівиця, роздивляючись у дзеркалі прищі, що так невчасно з’явилися.

Загальний підсумок цих дитячих, підліткових і юнацьких переживань однаковий — усі переконані в тому, що уже своїх дітей вони ніколи не будуть «змушувати, принижувати чи тероризувати», а виключно «розуміти, любити та жаліти». Проте з часом чимало з нас із подивом ловлять себе на тому, що, виховуючи власних дітей, повторюють батьківські схеми. Невже такий сильний генетичний код, закладений споконвіку? Чи можна стверджувати, що стереотипи поведінки та стосунків у сім’ї, які дитина спостерігає від народження, можуть спроектуватися й стовідсотково повторитися в її подальшому житті? Чи з цим усе-таки можна й треба боротися, розпочавши процес виховання виключно із себе? З цим та іншими запитаннями ми вирішили звернутися до психолога Вікторії БЕРЕЖНОЇ.

— Примітивний приклад: узимку ніхто з підлітків не хоче одягати шапку, та й малюкам не особливо хочеться це робити, а батьки постійно намагаються одягти їх тепліше. Ви повністю праві, стверджуючи, що діти думають: «Коли я виросту, то ніколи не змушуватиму своїх дітей одягатися». І ось ми якось з учнями вивели такий закон, напевно, чисто фізіологічний: «Кількість одягу, що вдягається, обернено пропорційна віку людини, яка його вдягає». З віком кожному хочеться більше утеплитися, тому свої бажання люди переносять на дитину. Та знову-таки зауважу, що подібний приклад — буквально фізіологічний і стосується конкретно одягу.

— Ерік Берн, відомий фахівець у цій галузі, казав, що завжди існує сценарій. Це давно науково доведено.

— Готовий сценарій нашого майбутнього життя ми «тягнемо» із сім’ї. Часто діти з багатодітних родин категорично заявляють: «Я не хочу мати багато дітей і не буду!» А, як правило, у них народжується рівно стільки ж дітей, скільки було в їхній сім’ї, — додає психолог Ірина Малихіна.

— Як змушували тебе в дитинстві їсти манну кашу і ти її ненавидів, а потім почнеш повторювати те саме, — продовжує Вікторія Бережна. — «Розкодувати» від цього можна, проте зробити це досить важко. Людина повинна усвідомити, звідки все йде. У кожному з нас сидять «жертва», «переслідувач» і «суддя», і періодично ці ролі змінюються. Усе залежить від того, в якій ситуації нам сьогодні вигідніше бути.

Найпростіше повторювати вже знайоме, ніж винайти щось нове. І повірте, що багатьох батьків подібні запитання взагалі не хвилюють, їм це не потрібно.

«Спроектуємо модель!»

— У нас у школі, — продовжує розповідь Вікторія Володимирівна, — почали читати уроки психології для дітей, — і ми повністю намагаємося переглянути підходи, які вже утвердилися. Найелементарніший приклад — ставимо поруч дівчину і хлопця з 11-го класу і кажемо: «Уявіть собі, що ви батьки, а ти, Іванов, уяви себе маленькою дитиною, стань на коліна та йди поруч із ними. Припустімо, ви гуляєте вулицею, дитина до вас звертається, ви нічого не чуєте: «Говори голосніше, говори голосніше!» — кричите ви йому. Елементарний приклад, але кому простіше — вам нахилитися чи йому стрибнути вище голови?

Ще ми запитували у восьмикласників, які регулярно прогулюють уроки: «Що з вами робити? Батьки теж не знають. Уявіть себе батьками та подумайте, що б ви зробили на їхньому місці?» Одна дівчинка каже: «Я б узяла свою дитину, провела всіма «злачними» місцями міста, там, де діти просять милостиню, сидять із простягненою рукою, і сказала б: «Ось, дивися, синку, як деяким погано живеться!» Відразу весь клас радісно закричав: «Та там сидять найбагатші, про що ти?» Інший хлопчик сказав би своєму синові: «Якщо ти не вчитимешся добре, то я тебе віддам в армію!» Почув від однокласників у відповідь: «І це дурниця, батькам буде шкода сина — вони просто лякають».

Що виявилося найстрашнішим для дітей? Коли батьки приводять їх до школи й звідти забирають. Це прозвучало найпринизливішим покаранням. Деякі навіть пішли далі. Вони заявили, що якщо їх змушуватимуть щось робити чи вимагатимуть щось непомірне, то в них у запасі є метод шантажу, за допомогою якого вони спокійно (!) можуть розібратися з батьками. І точно так само пропонують батькам шантажувати їх.

— Їм це зрозуміліше, ніж йти шляхом більш моральним?

— Абсолютно. Головне, чого ми зараз намагаємося навчити їх на уроках — це розмовляти з батьками. «Мамо, я дуже люблю тебе, проте я не хочу їсти манну кашу (примітивно висловлюючись). Ти повинна мене зрозуміти». А батьків ми намагаємося переконати, що методом тиску цю горезвісну кашу ви все одно в них не впхнете, давайте переходити до японського способу виховання, де разом із манкою дитині запропонують ще вівсянку, і він скаже...

— Мамо, а я хочу хот-догу...

— Мені здається, що в сьогоднішніх дітей стереотипи будуть усе-таки неабияк поламані. Більше свободи, більше прав на цю свободу. Якщо раніше все в сім’ях вирішувалося через скандали, то нині, на мій погляд, діти все ж більше можуть пояснити свої почуття батькам, і більше зможуть розуміти потім своїх дітей. Та цього треба вчити.

У нас якось було дуже цікаве завдання. Дівчаткам, які в майбутньому стануть дружинами та матерями, поставили запитання: «Яким би ви хотіли бачити свого майбутнього чоловіка?» І після закінчення 8-го класу кожна написала «Лист моєму майбутньому чоловікові» — яким би хотіла його бачити, що робитиме, коли вийде заміж, як вона його любитиме, допомагатиме йому — тобто весь аспект майбутнього сімейного життя очима сьогоднішньої восьмикласниці. І що ми побачили, або, висловлюючись науковою мовою, як розгортався сценарій? Стало просто моторошно.

Одна дівчинка написала, що вона хоче будь-якого чоловіка, аби він у неї лиш був. Найголовніше — щоб він не пив, приходив додому ночувати і не бив її...

— Питань немає, сім’я...

— Та на той момент ми цього не знали! Проте «сценарій пішов». Пізніше з’ясувалося, що аналогічна ситуація була вдома: батько залишив родину, і діти бачили, як нелегко доводилося мамі їх утримувати та виховувати. Вдумайтеся, наскільки це страшно — дівчинка в 8-му класі вже «запрограмована» на те, що має бути чоловік будь-який, але має бути... А поруч в однокласниці абсолютно протилежний приклад: «Хочу чоловіка багатого, із машиною, дачею, власним бізнесом, і взагалі, щоб подарував забезпечене життя». Причому звучить це з вуст дівчинки, яка виросла за аналогічних умов, що й попередня, тобто на межі цілковитих злиднів. Що характерно, через п’ять років я зустріла цю дівчину, і виявилося, що вона домоглася свого. Може, це й добре? Тобто планку потрібно ставити вище, їй, як було відомо відпочатку, не потрібний був чоловік «хоч кульгавенький, хоч горбатенький, аби лиш був».

* * *

Звичайно, досить складно зробити висновок на сто відсотків, що відіграє домінантну роль — гени чи воля самого індивідуума. А поки що... «Поки усе не з’їси, із-за столу не підведешся!» — через чверть століття грізно заявляє своєму чаду колишня п’ятирічна дівчинка. «З твоїми оцінками мітлою в подвір’ї махати, а не гроші на нові диски просити!» — репетує лисий дядько, який був бунтівником-бітломаном, а нині — вірний апологет дивана й телевізора. «І щоб удома була рівно о дев’ятій, і жодною хвилиною не пізніше!» — лунає із сусіднього вікна. І все знову повторюється…