Символіка, віддзеркалюючи особливості, специфіку та відмінності суб’єктів суспільно-політичного й економічного буття, завжди була невід’ємною частиною життя народів, держав, партій і навіть окремих осіб. Символи як магічні знаки історії окреслювали націленість суспільства, відображали сучасність, демонстрували мету майбутнього, а нерідко й прагнення повернути у звичну колію. Так було в період античності й середньовіччя, часи індустріалізму.
Уже за Івана III в Московії, що росла й міцніла як молода агресивна держава, започаткувалася й пропагувалася теза «два Рима падоша, третий стоит, а четвертому не бывати». Двоголовий орел, перейнятий у поверженої турками Візантії і поєднаний із власним зображенням вершника, що уражав списом дракона, став символом багатовікової політики творення Російської імперії. Прирощення територій як наслідок завойовницьких війн відображалися в її гербі у вигляді нових елементів, однак його первісна основа залишалася незмінною з погляду геополітики. Його наступницею в період СРСР стала п’ятикутна червона зірка, що заповзято й войовничо символізувала мету поширення комунізму на всі п’ять континентів. Це виражалося і в такій формі масової пропаганди як пісня: «По всем океанам и странам развеем мы красное знамя труда».
У новітні часи, коли різко прискорився ритм життя, а умовності втратили таїнства фетишизму, стали суто буденними, символіка й надалі залишається знаковим показником епохи, влади, стану суспільства, нації. Вона характерна і для розвинутих, і для відсталих націй. Зміна влади, ідеології, філософії життя освячується новою символікою, що знаменує легітимацію нових порядків. А стара символіка, як правило, першою підпадає під ніж руйнації. Так, з початком революції 1931 р. в Іспанії республіканці зривали з громадських будівель королівські герби та жовтогарячі прапори монархії і піднімали бузково-жовто-червоні — республіки. У 1989 р. в Чехословаччині люди, радісно прощаючись із комунізмом, здавали в банки 20-кронові купюри з портретами Готвальда. У серпневі дні гекачепістського путчу 1991 р., коли радянська столиця буквально була нашпигована елітними частинами, російські триколірні прапори в руках москвичів засвідчували рішучість іти до кінця у боротьбі за демократію і свободу. Таких прикладів очищення психології і життя від старого світу в інтересах суспільної трансформації, що виражається у визнанні нелегітимності старої символіки, можна навести чимало. А у разі гострого протиборства політичних сил, які претендують на управління суспільством, питання символіки не раз опинялися в центрі конфлікту, ставали фігурами шахової партії, гравці якої мали на меті аж ніяк не символічні інтереси.
Так, протистояння в Німеччині 20-х років між демократією, з одного боку, монархізмом, імперськими традиціями і тоталітаризмом, з другого, виражалося в гострій боротьбі різних політичних сил навколо атрибутів символіки і пам’ятних дат. Проблемою, так і нерозв’язаною до кінця ваймарським суспільством, було питання визначення державних пам’ятних днів. Так, свято 9 листопада, пов’язане з революцією 1918—1919 рр., цілком підтримували незалежні соціал-демократи (НСДПН). Стримано ставилися до нього соціал-демократи, а всі буржуазні партії дистанціювалися від нього. Своєю чергою, ваймарська коаліція партій видала прокламацію в 1921 р. щодо дня конституції 11 серпня як національного свята, але, не володіючи парламентською більшістю, не змогла його узаконити. Врешті-решт зусиллями соціал-демократів і демократів день 11 серпня було оформлено як народне свято і, починаючи від 1925 р., воно відзначалося демонстраціями райхсбанера (воєнізована організація соціал-демократів у 1924 – 1933 рр.) під чорно-червоно-золотими прапорами. Буржуазні партії, включно з Центром, і весь консервативний табір святкували проголошення імперії 18 січня. Там також групувалися «німці Бісмарка», які категорично відмежовували себе від «листопадових німців». Окремі акценти у святковому календарі Ваймарської республіки розставляла тоталітарна опозиція: КПН з пафосом святкувала 7 листопада «червоний Жовтень» — день більшовицького перевороту в Росії. Тим самим підкреслювала свій інтернаціоналізм, який фактично означав підпорядкування її самої гегемонії ВКП(б). НСДАП, своєю чергою, експлуатувала міф мучеників 9 листопада 1923 р. (день «пивного путчу» Гітлера) і бажала таким чином затулити спогади про Листопадову революцію.
Те ж саме з державним прапором. Соціал-демократія відстоювала чорно-червоно-золотий колір національно-демократичного руху XIX століття. Проте під час парламентських переговорів виявилося, що тільки більшість від партії Центр й деякі депутати Німецької Демократичної партії підтримують соціал-демократів. НСДПН (незалежні соціал-демократи) наполягала на червоному прапорі пролетарської революції. Переважна більшість буржуазних партій стояла за збереження прапора кайзерівського райху — чорно-біло-червоного. Врешті-решт чорно-червоно-золотий було визнано шляхом компромісу, який звівся до того, що торговим прапором залишався чорно-біло-червоний і пізніше був прийнятий як військовий прапор райху. Це означало: молода національна держава не визначилася із своїм прапором, не мала чіткої ідентичності щодо дуже важливих атрибутів символіки. Критики Ваймарської республіки відчували себе легітимними, щоб піднімати кайзерівський прапор, а з обранням 1925 р. президентом Німеччини Пауля фон Гінденбурга вдавалися до цього дедалі частіше. Тим більше що відповіді зліва не було. Суперечка навколо прапорів досягла такого рівня, що 1926 р. навіть призвела до відставки першого кабінету Ганса Лютера. По суті, вона переросла у війну за національну державу. Починаючи від 1928 р., все частіше з’являвся чорно-біло-червоний прапор зі свастикою НСДАП. Національно-політичний розкол німецького суспільства виявився непередбачуваним, загрозливим і призвів до катастрофи 1933 року.
Нинішня ситуація з символікою в Україні дещо нагадує ваймарські часи. Боротьба навколо неї не вщухає й досі. У якомусь занедбаному складі міста Львова знайшли бронзовий бюст Леніна і захотіли переплавити. Але на захист бюста кинулися комуністи. Вони захищали епоху, яку він символізував і з якою досі не розлучилися. Такі приклади не поодинокі. Старе нагадує про себе на Заході й на Сході України. Харківські козаки вирішили зняти пам’ятник Свердлову і на його місці встановити пам’ятник Мазепі. Мотивація опору з боку комуністів, на який наразилися козаки, була суто прагматичною. Виявляється, пам’ятник відомого більшовика-терориста і механіка кривавої радянської машини часів громадянської війни благословляє (на що?!) юних і молодих у піонери та комсомольці і працює, таким чином, на «світле майбутнє». А у Верховній Раді депутати-комуністи демонструють на лацканах піджаків значки неіснуючої Верховної Ради неіснуючої УРСР. Демократія у нас, і толерантність зрозуміла. У такому разі мали рацію празькі студенти, коли 17 листопада 1989 р. на Вацлавській площі викинули гасло «Комунізм — комуністам». Це з одного боку. Але з другого, де тут уже до якоїсь плідної законодавчої роботи, яка вкрай потрібна суспільству, коли так хочеться відновити реальний зміст символів минулого.
Проте резонно постає питання: чи така вже дрібничка символіка. І якщо голова сільської ради на запитання, як довго бовванітимуть на алеї, що веде до головної установи села, засиджені аполітичним птаством незграбні погруддя Маркса й Леніна, відповідає «а кому вони заважають, хай стоять», то це може означати, що перехідна епоха не закінчилася ні в суспільстві, ні в головах людей, а країна тупцює на роздоріжжі епох. Однією ногою боязко пробує грунт ринкової економіки й демократії, а другу ніяк не може витягнути з чіпких лабет комуністичних стереотипів. Водночас реверанси в бік символіки комуністичних часів як спосіб пристосування її до сьогодення є відображенням того ж самого у формі конформізму. Питання назви вулиць і міст, збереження, хай і під іншим навантаженням (день скорботи, день захисту тощо), дат епохи, яку не можна назвати світлим часом людської спільноти, численних пам’ятників диктаторам та їх фаворитам — не тільки показник нерішучості в освоєнні модерних суспільних цінностей, а й розколу в національній свідомості. В які круті наслідки може вилитися така ситуація, нагадує і попереджує ваймарська історія. Невизначеність дуже часто закінчується непередбачуваністю.