Сімейні таємниці

Наша стаття адресована як подружжям зі стажем, так і тим, хто перебуває лише на підступах до створення сім’ї. Перед молодими людьми нерідко постає проблема — казати чи не казати своєму майбутньому супутнику життя всю правду про себе, своє здоров’я, родину, неприємні, або навіть ганебні факти своєї біографії. Як завжди, ми утримаємося від порад — кожен сам управі вирішувати, як розпорядитися неоднозначною інформацією, що стосується лише його самого. Водночас нам хотілося б, аби рішення приймалося з розплющеними очима — важливо тверезо оцінити всі «за» і «проти» як правди, так і умовчання.

Популярна англійська приказка каже: у кожної сім’ї є свій скелет у шафі...

Якщо задуматися, стає зрозуміло: до категорії «скелетів» цілком можна віднести не лише великі таємниці, а й маленькі секрети. Це закриті теми, внутрішньосімейні табу, різного роду умовчання і недомовки...

Таємницею можуть стати прийомні (покинуті, загублені, померлі) діти; нерідні батьки; специфічні причини смерті когось у роду; спадкові хвороби; самогубства та спроби суїциду; психіатричні діагнози... За радянських часів «страшною» таємницею найчастіше було походження, наявність у роду репресованих та інші «прикмети неблагонадійності». Серйозними секретами зазвичай вважаються подружні зради; наявність позашлюбних дітей; сексуальні проблеми; судимість одного з членів родини; хитросплетіння стосунків із найближчими родичами. Водночас «мотузкою в будинку повішеного» бувають навіть чиїсь відстовбурчені вуха; раннє облисіння; надлишкова вага; «не така» професія; недостатня освіта; особиста невлаштованість; відсутність дітей. Усе це може стати причиною досить високого градуса напруженості в родині і, як наслідок, — фальші, нещирості, лицемірства...

Важливо підкреслити, що абсолютно всі перелічені вище факти зовсім не обов’язково приховувати чи обходити мовчанням. Тільки від суб’єктивного сприйняття людиною конкретної події залежить, чим вона стане для неї надалі — звичайним (нехай і не особливо приємним) фактом сімейної біографії; простим секретом або ж фатальною таємницею. При цьому найдраматичніша подія може так і «не вирости» у таємницю, а спогад про геть банальну подію здатний отруїти життя, якщо буде обплутаний цілим клубком негативних емоцій, неперебутих страхів, комплексів, почуття провини та сорому.

У будь-якому разі важливо пам’ятати — таємниці не з’являються самі собою. Це ми їх створюємо, керуючись далеко не найкращими спонуканнями: бажанням набути ореолу загадковості чи здаватися кращим (сильнішим, успішнішим); побоюванням відповідальності; сумнівами у своїх близьких... Однак у тому й полягає підступність таємниці, що ми спочатку її породжуємо, а потім вона оволодіває нами, нашими помислами, благополуччям, спокоєм... Це отруює атмосферу, робить її задушливою й нестерпною, негативно впливає на фізичне та психічне здоров’я родини загалом і окремих її членів зокрема.

Носії прихованої інформації страждають від нещирості й несвободи у стосунках із найближчими та рідними людьми. У власній сім’ї вони позбавлені почуття безпеки та захищеності, можливості бути самими собою; над ними тяжіє загроза викриття; життя у постійній напрузі виснажує нервову систему; одна неправда зазвичай тягне за собою іншу. В результаті людина потрапляє у виткане з брехні павутиння, вирватися з якого без втрат практично неможливо. А до краю забрехавшись, вона буває настільки дезорієнтована, що починає брехати без розбору — на певному етапі вже неможливо згадати, що й кому говорилося.

Однак страждають і ті з членів родини, які навіть не підозрюють про наявність сімейної таємниці. Хоч як це парадоксально, але на людину може негативно впливати навіть те, про що вона не знає. Найбільш сприйнятливі до наявності «підводних течій» діти. Фальш, яку вони безпомилково відчувають, породжує в них недовіру до своїх батьків, сприйняття становища в сім’ї як хиткого і нестабільного.

Існує хибна з погляду психології думка, що про неприємну тему, трагічну подію чи ситуацію, що травмує, краще якнайшвидше забути, не згадувати, розпочати нове життя. На жаль, саме такий підхід сприяє тому, що в людській душі осідають «неперетравлені», а часом і зовсім загнані в підсвідомість страхи і негативні емоції, котрі є ризик передати дітям, та ще й у спотвореному та гіпертрофованому вигляді. Психологи настійно рекомендують усі неприємності, сімейні драми і трагедії обговорювати, проговорювати безліч разів, щоб усе це перестало руйнувати психіку. Але для початку, звісно, не робити з усього цього секретів.

Життя без таємниць?

Обіцянка молодих завжди казати одне одному правду заслуговує на всіляку повагу, але грішить розмитістю формулювання. Адже так часто на запитання: «Чому ти мені не сказав(ла)?» можна почути відповідь: «А ти мене не запитував(ла)». Є безліч способів зберігати таємницю, формально не вимовляючи неправдивих слів. Але такі ігри (передусім із самим собою) ніколи не доводять до добра. Тому варто було б пообіцяти поважати право партнера на всю повноту значущої для нього інформації. Приміром, зовсім не обов’язково переказувати чоловікові все пусте базікання із подружками, а от про те, що сусіда вже втретє настійно зазиває «подивитися колекцію вудок», розповісти не завадило б. Мальовничо розписуючи дружині всі вигоди переходу на іншу роботу, бажано «не забути» згадати, що в цьому разі з’являться тривалі відлучки. Дрібниці? Саме такі «невинні» умовчання можуть покласти початок серйозним проблемам у сім’ї. Великі таємниці нерідко виростають із маленької брехні.

У будь-якому разі ще до укладання шлюбу важливо облишити будь-які недомовки і якнайбільше розповісти про себе. Звісно, завжди залишається ризик зіткнутися з несподіваною, а може й узагалі неадекватною реакцією партнера на ваші одкровення. Але в цьому разі постає закономірне запитання — чи так уже потрібна вам людина, не здатна зрозуміти й підтримати вас? Окрім того, варто врахувати, що в період захоплення одне одним готовність прийняти людину разом із її минулим значно вища. А от якщо таємниця розкриється через кілька років, її «вага» буде обтяжена неминучими в будь-якому шлюбі дрібними і великими образами, самим фактом багаторічної брехні. І потім довгі роки вам доведеться боротися за втрачену довіру.

Таким чином, ми зовсім не закликаємо «жити нарозхрист», навантажуючи рідних подробицями зі свого життя. Щось нерозказане ще не є таємницею. Таємниця з’являється тоді, коли від людини приховується значуща для неї інформація. Так, приміром, маленькій дитині зовсім не обов’язково знати, що мама в ранній юності зробила аборт. А от для доньки-підлітка це — життєво важлива інформація, котра допоможе їй зрозуміти, чому матір так драматично сприймає все, що пов’язано з її друзями, пізніми поверненнями тощо. В іншому разі дочка може на підсвідомому рівні сприйняти сторожке ставлення матері до чоловіків і в результаті зазнати труднощів в облаштуванні своєї долі. Та щоб негативний досвід матері пішов дочці на користь, має бути готовність розмовляти про це, аналізувати й обговорювати.

Зробимо таємне явним?!

Що можна порадити тим, чиє життя вже отруєне наявністю «задавненої» таємниці, про розкриття котрої навіть страшно подумати? Якщо це пов’язано з якимось негарним, а то й ганебним учинком, краще щиро покаятися перед тим Богом, у якого ви вірите; повірити в його милосердя і постаратися пробачити самому собі...

А може, таємниця не така вже страшна, просто неприємна, і все ж таки краще про неї розповісти, аніж продовжувати носити в собі? Адже рано чи пізно все таємне стає явним. І відбувається це, як правило, у найменш підходящий момент (на те він і скелет, щоб із гуркотом вивалитися із шафи найнесподіванішим чином). Найкраще заздалегідь виробити в собі готовність до сповіді і постаратися, щоб напоготові були чесні, щирі слова, якими ви викладете свою правду. І тоді підхожий момент не забариться.

Насамперед треба перестати гнати від себе неприємні думки. Іноді цього виявляється цілком достатньо, щоб звільнитися від таємної скабки у своїй свідомості. Озираючись на своє минуле, людина з висоти прожитих років починає розуміти істинний масштаб тих фактів своєї чи сімейної біографії, що раніше сприймалися у гіпертрофованому чи навіть спотвореному вигляді. Але переосмислення не завжди можливе без сторонньої допомоги. Розкажіть про те, що вас мучить, людині, якій ви довіряєте, — мамі, духовному наставнику, найближчому другу, психологу. Дуже часто реакція того, кому розповіли «фатальну таємницю», стає потужним інструментом зцілення: «Ну і що тебе в цьому мучить?»; «Ой, а в мене ще гірше було».