Сім бойових «я»

У сім’ї Федорових із Харкова семеро братів: артилеристи Дмитро та Володимир, льотчики Петро й Микола, зв’язківець Олександр, розвідники Ілля і Василь. Усі вони пройшли, кожен своїм шляхом, Велику Вітчизняну війну. І всі семеро — унікальний випадок! — із війни повернулися.

На знімку немає Миколи. Повернувся додому поранений, працював на металургійному заводі в Костянтинівці слюсарем, потім бригадиром, начальником цеху. Рано пішов із життя — відмовило серце. Немає і льотчика-винищувача Петра. В повітряному бою з трьома фашистськими літаками він збив два з них, а третій прошив вогнем його «яструбка». Петро вистрибнув із парашутом, був тяжко скалічений. Кілька місяців лежав у госпіталі, літати більше не дозволили, але залишили в полку авіамеханіком. Від отриманих поранень він помер уже після війни.

Подвигу братів Федорових присвячено один із випусків кіножурналу «Пам’ять». А про розвідника Іллю, чия біографія особливо багата на пригоди, знято короткометражну стрічку «Два роки в абвері».

Виростали брати у потомственій робітничій сім’ї в селі Москалівка, що давно вже стало частиною Харкова. Сім’я жила важко, діти росли чесними, працьовитими. Дмитра й Петра призвали до Червоної армії ще в тридцяті роки. Дмитро служив у артполку, брав участь у боях на Халхін-Голі. Петро літав на винищувачі.

Після 22 червня слідом за старшими братами вирішив піти на фронт Ілля, який працював на заводі. Проте доля розсудила інакше.

Гітлерівці наближалися до Харкова, місто бомбардували. Робітники охороняли завод. Ілля помітив, що хтось подає сигнали з церковної дзвіниці, кинувся до міліції. Затримані виявилися ворожими лазутчиками, які прибули з підробленими документами зі шпигунської школи «Оріон», що розмістилася в окупованій Полтаві. Гітлерівці мали намір створити шпигунську школу і в Харкові, підбирали агентуру.

Тієї ж ночі відомості про «Оріон» лягли на стіл чекістів — полковника Решетникова та генерала Савченка. В розмові з Іллею вони звернули увагу на розважливість, кмітливість хлопця і, навівши довідки про рідних, вирішили залучити його до роботи.

На біржі праці Ілля мав сказати, що під час відправки на фронт відстав від ешелону і готовий служити «новому порядку». Незабаром він потрапив на вербувальний пункт «Оріона» по вул. Артема. Юнака старанно й жорстоко перевіряли: примушували взимку убрід переходити річку Лопань, ставили до стінки, заплутували перехресними допитами... Та Ілля стояв на своєму, і служба СД таки взяла його в агенти й запропонувала підібрати собі помічника. Так Ілля привів у «Оріон» свого брата Василя. Шеф, полковник Рокіто, схвалив вибір: адже поки один брат іде на завдання в тил росіян, другий залишається заручником. Так почалося сповнене небезпек життя братів Федорових у тилу ворога.

Маючи на руках аусвайси, у вільний від «Оріону» час брати ходять по місту, навідуються на залізничну станцію, повз яку проходили ешелони з бойовою технікою. Пильне око Іллі помічає на платформах криті брезентом гармати, танки, місця розташування штабів і установ гітлерівської адміністрації. Усі цінні відомості через зв’язкового Центру Олександра Пономарьова доставлялися радянському командуванню.

Довіра до Іллі в «Оріоні» міцнішала. Гітлерівці готувалися до наступу з району Волчанська, і їх цікавила оборона радянських військ у напрямку головного удару. Завдання доручили агенту Іллі Федорову (псевдонім Уляна).

До оперативної групи Наркомату Держбезпеки УРСР, що розміщувалася в Куп’янську, радирували з особливого відділу: «15 березня о 3 годині 15 хвилин у районі Бєлгорода лінію фронту з боку противника перейшов Федоров Ілля, уродженець Харкова. Він вимагає доставити його до вас». На допиті Ілля назвав прізвища полковника Решетова та майора Кустового. Три доби пробув серед своїх, а коли повертався до «Оріону», гітлерівці схопили його і ледь не розстріляли. Врятувало втручання полковника Рокіто. Він похвалив Іллю за доставлені відомості, не здогадуючись, що підготовлені вони нашими контррозвідниками і гітлерівці вели вогонь по імітації вогневих засобів.

Потім було нове завдання: дібрати в міській в’язниці кандидатів на службу в «Оріоні». Перед Уляною проходили різні люди, яких він бачив уперше. Потрібно було визначити: хто з них пішов на службу до ворога добровільно, а хто потрапив пораненим у полон? Кого після переправки в радянський тил «здати» нашим, а кому реально допомогти вийти на волю? Після кількох розмов Ілля вирішив довіритися полоненому командирові роти Василю Андрійовичу: «Я радянський розвідник. Як тільки опинитеся за лінією фронту — відразу йдіть із повинною. Вас чекають полковник Решетов і майор Кустовий. Вони знають про вас усе...»

Василь Андрійович і ще двоє з групи виконали розпорядження Іллі. А 17 із 23 відібраних Іллею диверсантів було знешкоджено.

Ішов 1943 рік. Відгомін Курської битви докотився до будинку Федорових у Москалівці. Іллю відпустили додому. Сховавшись на сіннику з братом Володею, вони проговорили всю ніч. А вдосвіта Ілля дав братові пакет: «Передаси зв’язковому. Пам’ятаєш його? І далі підтримуй із ним зв’язок».

Так і не дочекавшись зв’язкового, Володя, нічого не сказавши рідним, перейшов лінію фронту в районі Куп’янська. Знайшов комендатуру і вручив пакет. Начальник штабу, ознайомившись із донесеннями Уляни, сказав: «Цим відомостям немає ціни». Володю обмундирували, і пішов він воювати далі — солдатом винищувального батальйону.

Добігав кінця серпень, коли Іллю викликав полковник Рокіто. Показав на карті район: «Тут, згідно з даними розвідки, росіяни складують боєприпаси. Потрібно уточнити». Центр уже вимагав від Іллі вийти з «Оріону»: надійшли відомості, що за ним стежать. Його й агента Фоку, перевдягнених у форму радянських лейтенантів, закинули в призначене місце неподалік села Сніжня. Ілля поспішив до сільради і здивував усіх своїм проханням: «Коли до мене підійде лейтенант у червоноармійській формі, затримайте його — це агент гестапо». Селяни знешкодили Фоку.

Наступної доби в радянський тил перекинули і брата Василя у парі зі зрадником Батуріним. Останнього було передано контррозвідці, а Василь вступив до Червоної армії, звільняв Україну, Білорусію, Польщу. За героїзм під час форсування великого водяного рубежу та захоплення плацдарму на західному березі (Василь Федоров замінив у бою пораненого командира взводу) був нагороджений орденом Червоної Зірки. Ще один орден отримав за визволення Гродно.

Молодший із братів Федорових — Олександр — вирішив піти в партизани. Разом із приятелем перейшов лінію фронту в районі Курська. Його схопили, довго допитували, хто він та звідки, били, потім кинули у в’язницю міста Малоархангельська. Та Олександрові вдалося втекти. На п’ятий день утечі він опинився на визволеній радянській території, став солдатом 56-го артполку, потім 4-ї гвардійської СД, у складі якої визволяв Україну, Румунію, Угорщину, Австрію. Був нагороджений орденом Червоної Зірки.

1955 року Іллю Федорова запросили в Комітет держбезпеки України й сказали, що відтепер він може розповідати про свою службу в «Оріоні» привселюдно, вручили орден Червоного Прапора. Та роки напруженої роботи в абвері далися взнаки. 1987 року Ілля Ілліч помер. Василь Ілліч після звільнення з армії працював у торгівлі, а також займався військово-патріотичним вихованням молоді. А до бойових нагород Володимира й Олександра додалися ордени за мирну працю.

— Війну ми згадуємо часто, — розповідав мені Володимир Ілліч, заступник головного інженера заводу тракторних двигунів. — Живе вона, проклята, в пам’яті солдатів, вривається в життя тяжкими сновидіннями, несподіваною зустріччю, фронтовою фотографією...