Новий рік перед Перемогою

Кінець грудня сорок четвертого на території Східної Прусії видався холодним, вітряним. Для 61-ї гвардійської стрілецької дивізії після напружених боїв настало тимчасове затишшя. Пополудні тридцять першого в першому батальйоні з’явився комсорг полку Лев Анцеїлович. «Дівчата! Вдягайтеся в усе найкраще, сорок п’ятий зустрічати будемо!» — радісно повідомив санінструкторам Шурі Глобі і Ніні Мірошниковій.

Шура випрала вицвілу гімнастерку і побігла до старшини по нові кирзові чоботи. Той видав, але сорок першого розміру. А потрібен же тридцять шостий! Хоч плач... Зайшов замполіт, старший лейтенант Об’єдков, подивився на чоботи. «Нічого, — сказав, — не падай духом. Не в чоботях щастя. Прийде час, взуєш під Новий рік модні туфельки...».

А ввечері в медпункті з’явився комбат капітан Березовський.

— Шурочко, обстановка змінилася, — сказав він. — Гітлерівці заворушилися. «Язик» потрібен. Потрібно йти з розвідниками — або ти, або Ніна.

— Краще піду я, — сказала Шура. — я маленька, непомітна. А Ніна краще тут нехай залишиться — заграє на акордеоні, заспіває, веселіше буде. Адже Новий рік зустрічаємо.

…Коли противник виявив зникнення свого солдата, відкрив вогонь. Взводного лейтенанта Данилова поранило в обидві ноги. Хтось із солдатів кинувся до нього, та Данилов наказав: «Ми доберемося з Шурою, а ви швидше тягніть «язика» у штаб».

Шура перебинтувала рани і разом із взводним поповзом почала пробиратися до своєї траншеї. Гітлерівці стріляли по нашому передньому краю. Дівчина зробила перепочинок під поваленим артилерійським снарядом деревом. Потім, зваливши пораненого на худенькі плечі, поповзла далі. Міни рвалися зовсім близько...

А в цей час у напівзруйнованому графському особняку гвардійці 187-го стрілецького полку чекали товаришів за святковим столом. Командир полку полковник Пронін переходив від однієї групи людей до іншої, його відразу обступали. Біля санінструктора Ніни Мірошникової він замислено зупинився. Нерозлучні бойові подруги Ніна і Шура, скількох поранених урятували! Тепер Ніна тут, а чи повернеться з бойового завдання Шура? Дочка робітника із Старокраматорського машинобудівного заводу добровільно, слідом за старшою сестрою, нишком від рідних, у «товарняку» з мобілізованими втекла на фронт. І весь час на передовій. Завжди рвалася в бій. От і сьогодні пішла в розвідку, хоча їй нездужалося...

…Ледь перебравшись через бруствер траншеї, Шура знеможено впала. Солдати підхопили пораненого лейтенанта.

…Полковник Пронін постійно поглядав на стінний годинник із боєм. Коли стрілка посунулася до одинадцятої, пролунав телефонний дзвінок. Із того, як розгладилося обличчя полковника, всі зрозуміли, що пошук пройшов благополучно.

«Підходить до кінця важкий, але славний бойовий шлях Червоної Армії і нашого полку в цій війні. Ми переможцями йдемо вперед. Але немає сьогодні з нами багатьох бойових товаришів. І буває дуже гірко на душі, коли підписуєш повідомлення про полеглих, тому що уявляєш, як читатимуть їх рідні. Війна всім набридла, ми скучили за мирною працею, за рідними і близькими. Та наш шлях додому лежить тільки через нашу спільну перемогу».

У цей момент рвучко відчинилися двері, і на порозі з’явилася Шурочка Глоба — запорошена снігом, у продірявленій шинелі, але розчервоніла від морозу і щаслива. Стала доповідати командирові полку. А він ривком піднявся з-за столу:

— Жива, слава Богу. Спасибі за мужність, за порятунок життя офіцера, виконання важливого завдання.

І під оплески прикріпив до старенької гімнастерки, поруч з орденами Червоного Прапора і Слави медаль «За відвагу».

Наступив новий, 1945 рік. Рік Перемоги.