Силуети українських законів для нацменшини

Цей закон було ухвалено в незалежній Україні одним із перших. На початку 90-х йому не було аналогів у Європі. Але сьогодні, за словами вітчизняних правознавців, він застарів настільки, що майже повністю «законсервував» практичну реалізацію прописаних у законі положень і став розумітися як суто декларативний документ. Ідеться про Закон «Про національні меншини в Україні», проект про внесення змін до якого було представлено в середині жовтня ц.р. на засіданні Ради з питань етнонаціональної політики при президенті України.

Проблема перегляду та корекції цієї сфери законодавства назрівала вже давно. Етнополітика Української держави ніколи не була консервативною структурою з ортодоксальними традиціями, навпаки, в ній завжди вгадувалася толерантність і миролюбне ставлення до всіх представників нацменшин. Саме тому сьогодні про питання щодо практичного збереження та реалізації прав кожної з етнічних груп, що проживають на території України, йдеться не просто як про вимушене нормативно-правове оновлення, а як про основу для подальшого розвитку та становлення етнонаціональної політики в рамках цілої країни. Не дивно, що як тільки розмова перейшла в практичну площину і зосередилася навколо внесення змін до згаданого вище закону, думки членів ради помітно розділилися. Якщо одна частина присутніх наполягала на початковій розробці концептуальних підходів, які допомогли б визначиться з тим, як саме будувати законодавчий міст, то інша боролася за ухвалення нового закону, вважаючи внесення будь-яких поправок занадто вузьким шляхом для ефективних змін в етнополітичному житті України. При цьому сам проект щодо внесення змін піддали серйозній критиці: не виписаний, багато неточностей і суперечностей починаючи вже з першої статті, в якій дано таке визначення нацменшини: «національні меншини — це громадяни України, які не є українцями за національністю, постійно проживають на її території, чисельність яких менша за чисельність українців і які відрізняються мовою, культурою, звичаями та релігією, виявляють почуття національної самосвідомості і спільності між собою, бажання зберігати й розвивати власну етнокультурну самобутність». Уже в цьому пункті формулювання «чисельність яких менша за чисельність українців» змусила правознавців засумніватися в її нормативній коректності. Так, Ірина Кресіна, завідувач відділу правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.Корецького НАНУ, цілком обґрунтовано аргументувала, що в окремих районах України чисельність національних меншин перевищує відсоток українського населення, внаслідок чого таке трактування вже не може бути правомочним. Але, попри гострі кути, проект закону «Про внесення змін до Закону України «Про національні меншини в Україні» і відповідна концепція, розроблені Державним комітетом у справах національностей і релігій, уже підготовлені й найближчим часом мають бути передані уряду. До речі, список учасників засідання Ради з питань етнонаціональної політики при президенті України показав, що на сьогодні важливість етнополітичних процесів розуміють не лише представники різних національних громад України (румуни, молдавани, євреї, роми, болгари, поляки, греки, казахи, гагаузи, угорці, естонці, чехи, німці, татари та ін.), а й установи дер­жавної ланки (серед присутніх — представники Державного комітету у справах національностей і релігій, Головної служби гуманітарної політики з питань збереження національного культурного надбання, Інституту держави і права ім. В.Корецького НАНУ, Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І.Кураса НАНУ, Національного інституту стратегічних досліджень, ряду міністерств і відомств).

Традиції уважного ставлення до прав нацменшин в Україні мають глибокі корені. Всім відомо, що захист прав тієї чи іншої національної меншини може бути досягнутий лише шляхом дотримання прав окремо взятих індивідуумів. Ми є унітарною країною, в якій громадянські права визначаються, з огляду на належність до громадян України, а не до певної національності. Тому вирішення всіх питань, пов’язаних із духовним і культурним життям інших народів, які проживають на території Української держави, передбачає високий рівень піклування про них не лише на місцевому чи регіональному, а й загальнодержавному рівні.

У березні цього року в Женеві, з ініціативи Міжпарламентської спілки й у співробітництві з Програмою розвитку ООН, відбулися консультації щодо представництва національних меншин у парламентах світу. До 10 грудня 2008 року кожен учасник має підготувати звіт про представників національних меншин у парламентах світу з урахуванням інформації, що її нададуть парламенти країн — члени Міжпарламентської спілки. Тема важлива для будь-якої країни, зокрема й для України, де 22,2% населення відносять себе до нацменшин.

Від кого чи від чого залежить наявність представників нацменшин у законодавчих органах? Як виявилося, передусім від прозорості, чистоти та збалансованості самого законодавства, національних традицій, особливостей виборчих систем, соціально-економічної та політичної ситуації в країні і від низки інших чинників. Саме тому учасники засідання розглядали «представництво» переважно в аспекті квот, хоча виборче законодавство України й не передбачає наявності в нашій виборчій системі механізму квот. Пам’ятаючи про це, у найближчому майбутньому рада планує розробити проект змін до виборчого законодавства України щодо забезпечення представництва національних меншин у партійних списках на виборах різних рівнів.

Добре відомо, що один із голов­них індикаторів по-справжньому демократичної держави — взаємовідносини між державою та національними меншинами. Саме тому не обминули на засіданні Ради з питань етнонаціональної політики й проблем повернення в Україну, соціальної адаптації депортованих за національною ознакою. Окремо розглядалося питання ромів — народу, котрий сьогодні з допомогою своїх громадських організацій є активним учасником етнополітичного життя України. Мало того, нині на порядку денному стоїть питання про затвердження на дер­жавному рівні Загальнодержавної програми розвитку ромського народу України на 2009—2013 роки. Ідеться про створення дієвих правових, економічних і соціально-культурних механізмів для інтеграції ромського населення в українське суспільство. Крім цілої низки соціально-культурних проблем, пов’язаних із проживанням та економічним становищем ромів в Україні, цей народ рідко розглядають у науковому аспекті. Бо про нього складно говорити на державному рівні й аналізувати чинники, що перешкоджають його «самореалізації» в рамках українського законодавства. За словами президента Всеукраїнського товариства «Конгрес ромен України» Петра Григориченка, допомогти українським ромам у цьому питанні покликаний проект Світового банку та Інституту відкритого суспільства, названий Десятиліттям (декадою) ромської інтеграції. На сьогодні Болгарія, Чехія, Угорщина, Хорватія, Македонія, Румунія, Словаччина, Сербія та Чорногорія підписали декларацію, відповідно до якої держави-учасниці зобов’язуються ухвалювати закони, що сприятимуть інтеграції ромів у європейську спільноту. Представники українських ромів сьогодні також прагнуть приєднатися до цього проекту з тим, щоб на найвищому законодавчому рівні обстоювати декларовані права свого народу.

«Ми не національні меншини, а громадяни України. І ми хочемо, щоб титульна нація нас поважала так само, як ми поважаємо Українську державу», — ці слова Аркадія Опаєця, голови Чернівецького обласного товариства румунської культури ім. Михая Емінеску, можна назвати візитною карткою нового етапу взаємовідносин між українською нацією і представниками національних меншин, які проживають на території нашої держави. Початок великої роботи покладено, тепер необхідно лише прибрати юридичні суперечності і трохи європеїзувати «титульний погляд», щоб практична реалізація питань, пов’язаних із нацменшинами, знайшла своє систематичне втілення в нормативно-правовій сфері.