Сила за Чиндяйкіним

Заслужений артист Росії Микола Чиндяйкін грає сильних чоловіків. Тих, кого одні називають героями, а інші — «міцними мужиками». Правда, на думку Чиндяйкіна, цю силу точніше було б назвати «запасом енергії», «гідністю» чи «душевною могутністю». Я зустрілася з артистом у холі московського Будинку актора, напередодні вечора пам’яті відомого режисера й педагога М.Буткевича, в котрого в далекі гітісівські роки навчався Чиндяйкін. Чи не справді підходяща мізансцена для того, аби пригадати приїзд у Москву, ГІТІС або, як люблять висловлюватися біографи, сходження до вершин слави? Але перше моє запитання було не про початок творчої біографії актора, а про його кінематографічний образ. Адже не секрет, що після блискуче зіграних ролей у багатьох популярних серіалах («Каменская», «Дальнобойщики», «Московские окна», «Империя под ударом», «Мама, не горюй!» тощо) за Чиндяйкіним закріпилася слава характерного актора на ролі великих начальників, суперменів і... мафіозі. Тому я запитала в Миколи Дмитровича, як він визначає своє кінематографічне амплуа. І отримала таку відповідь:

— Доля кіношної біографії актора залежить від глядачів. Вони тебе якось називають, і ти, незалежно від свого бажання, ідеш за цим. Якщо подивитися мої ролі, то я граю цілком різних людей. І мені цікава сама людина, а не те, ким вона є: начальником, злодієм чи мафіозі. Це лише образ. У цілому я зіграв уже понад 30 ролей. Але якщо глядачі мене бодай якось вирізняють, цього досить.

— Як складалося ваше навчання в ГІТІСі?

— Я закінчив факультет режисури, спочатку потрапив у клас до видатного педагога й режисера Михайла Михайловича Буткевича, провчився в нього два роки. Закінчував ГІТІС вже в класі Васильєва, з котрим ми й досі співпрацюємо. А Буткевича я вважаю великим педагогом. Моїм педагогом. Для мене Буткевич — це все, тому, попри величезну зайнятість, я викроїв час, аби прийти на вечір його пам’яті.

— Кажуть, «актор Любимова», «актор Захарова»... Чи можна назвати вас «актором Буткевича»?

— Буткевича й Васильєва, звісно. Я зіграв у культовому спектаклі Васильєва «Иосиф и его братья» за романом Томаса Манна та вважаю це серйозним етапом.

— Ви починали в Ростові, потім переїхали до Омська, нарешті опинилися в Москві... Із чим пов’язана така низка переїздів?

— Так, я починав у Ростові. Поки навчався, грав перші свої ролі в Ростовському драматичному театрі імені Горького, потім перейшов у ТЮГ. У мене був великий репертуар, я грав там п’ять років, поки не переїхав до Омська, а потім до Москви. Вступив у ГІТІС, на режисерський факультет. Після закінчення інституту потрапив у Школу драматичного мистецтва до Васильєва, де й досі працюю режисером.

— Я знаю, що в Омську ви не лише затрималися на 15 років, а й зустріли свою першу дружину, актрису Тетяну Ожигову. Розкажіть, будь ласка, про цей період вашого життя.

— Так, у цьому місті для мене сталося головне. Я зустрів Таню, Тетяну Ожигову — друга, дружину, партнера по сцені. Це нині я став кіношним «мафіозі», а тоді грав разом із нею в спектаклях «Бесприданница», «Любовь под вязами», «Двое на качелях», «Орфей спускается в ад». Крім того, я сам мріяв ставити спектаклі й на настійну вимогу Тані поїхав до Москви, вступив у ГІТІС на режисерський факультет. Моїм педагогом став Анатолій Олександрович Васильєв. Я закінчував ГІТІС, коли не стало Тані. Перші три роки після її смерті були просто нестерпними: не те що жити — навіть дихати було важко.

— Ви опинилися в Москві в 1987-му. Як «вживалися» в столичне життя?

— Я приїхав у Москву молодим, гарним, двадцятип’ятирічним, із величезною шевелюрою. Усі говорять про завоювання Москви. От і на телебаченні мене недавно про це саме запитували. Але я нічого не завойовував. Просто жив.

У побутовому плані переїзд пройшов досить нормально, а потім, після 1988 року, мені доводилося досить багато виїжджати — у Лондон, Париж та інші міста. Тому, повертаючись до Москви, вона здавалася рідним домом, де тебе чекають.

Це нині Москва яскрава та святкова, а тоді вона була досить темна. Суцільні кіоски... Але це був мій дім! А тепер Москва — це моє місто, я почуваюся тут добре...

— Чи відчуваєте ви відмінності між москвичами та приїжджими? Скажімо, у менталітеті, особливостях поведінки?

— По-моєму, москвичі є нормальні й ненормальні, і з приїжджими точнісінько так само... Узагалі, це абсолютно надумана тема. У будь-якому місті є приїжджі. Якщо людина збирається займатися творчістю, то вона не сидітиме вдома в Канзас-Сіті, а поїде десь до Нью-Йорка, де творитиме. Але головне — залишитися людиною. А якщо ти збираєшся займатися творчістю, і при цьому сидиш на одному місці, то це неправда, внутрішня брехня якась...

— Яке ваше розуміння чоловічої сили?

— Та таке саме, як у вас! Це означає нормальний, здоровий чоловік, котрий має почуття гумору, що поважає себе й інших людей.

(Я ще раз уважно подивилася на Миколу Дмитровича й подумала, що образ сильного тілом і духом чоловіка в мене відтепер асоціюватиметься саме з ним. Із задоволенням відзначила руки — сильні, але водночас м’які (такі руки в народі називають добрими); феску на голові, запах хорошого одеколону, добродушно-філософську усмішку... Дивно, але мафіозі він анітрохи не нагадував. Помилилися, напевно, глядачі!)

— Кажуть, ваша друга дружина — баронеса? Розкажіть, будь ласка, про вашу родину.

— Її звуть Раса фон Торнау. Але Раса — дуже скромна людина й ніколи не користується своїм титулом. Ми познайомилися в театрі Васильєва, вона — актриса, родом із Литви, її батьки живуть у Вільнюсі. Рід фон Торнау бере свій початок із ХII століття, за походженням він — німецький. У Німеччині досі видаються геральдичні книжки, де вказані сучасні нащадки стародавніх родів, зокрема й фон Торнау.

Моя донька Настя живе в Ростові-на-Дону, працює економістом, але заміж усе-таки вийшла за актора. Треба ж підтримувати сімейну традицію! Онуку Олексію 9 років, він дивиться всі серіали, де я знімаюся. Потім телефонує, ділиться враженнями. Альоша — мій найвідданіший глядач.

— Ваші останні роботи в кіно? У театрі?

— У мене було дуже напружене літо. Випустив шість кінопроектів, та ще й спектакль — як актор — у театрі імені Пушкіна. Це спектакль за п’єсою Маті Матішича «Дети священника», де я граю головну роль — це дуже велика акторська робота. Неймовірно насичене було літо!

(Микола Дмитрович явно скромничає. Річ у тому, що після багаторічної перерви він знову вийшов на сцену, причому не рідної Школи драматичного мистецтва, а Театру імені Пушкіна. Чиндяйкіна запросив на головну роль молодий, але багатообіцяючий режисер Олександр Огарьов — також, до речі, учень Анатолія Васильєва.)

«Дети священника» — п’єса інтригуюча. У маленькому хорватському місті, де багато п’ють, співають і стріляють, місцевий священик Дон Фабіан намагається вирішити демографічну проблему міста дуже оригінальним способом — проколюванням дірочок у партії презервативів. І народжуються діти, котрих так і називають — діти священика. Але на хорватській землі спалахує війна, і священик із жахом бачить, що «його діти» залишаться сиротами.

— Чому після такої тривалої перерви ви знову почали грати на сцені?

— Це моє друге пришестя на сцену. Чому? Та просто підкупила драматургія п’єси.

— А ваші роботи в кіно?

— У січні в прокат вийде дванадцятисерійна картина «Таланты чемпионов», де я граю головну роль, потім — восьмисерійний фільм «Принцесса и нищий». У мене в ньому також одна з головних ролей. Закінчив працювати в картині Месхієва «Стас — ярое око», де я також граю священика. Знявся в «Маме, не горюй-2» Максима Беженського. Що ще вам розповісти? Та ось, зіграв у комедії молодого режисера Костянтина Одегова «Парижская любовь Кости Туманова»...

— Чи є у вас хобі?

— Випити з друзями, коли є час, ось найчудовіше хобі. Але на це часто бракує часу. Шкода...

— Кажуть, раніше ваше прізвище часто перекручували. Вас це бентежило?

— Знаєте, у мене раніше навіть забава така була: збирав рецензії, де моє прізвище писали неправильно, і показував їх друзям. Як тільки не писали: «Молодий актор Гіндяткін», «Чинділяйкін», «Чендяйкін». А взагалі прізвище, кумедніше від прізвища Пушкін, важко знайти...