«Сила чорноземна наш Чубинський…»

«Вас вітає Бориспіль — батьківщина Павла Чубинського, автора слів державного гімну України!»

Ні, такого напису при в”їзді до цього міста ще немає, проте не сумніваюся, що з часом він таки з’явиться. Адже Чубинський — гордість Борисполя, як і всієї України. Вже тепер його погруддя можна побачити обабіч центральної вулиці, що називається «Київський шлях», поруч із оригінальним будинком місцевого музею. Через центр Борисполя щодня проїздять тисячі автомашин, — але чи багато з тих, хто сидить у їхніх салонах, знає, що за якихось два десятки метрів від Київського шляху, на старому Книшовому кладовищі похований славетний український вчений-етнограф і поет, чиї слова «Ще не вмерла України і слава, і воля» від часу своєї появи стали символом національного відродження України?

Коли Олександр Пономарьов виходить на арену найбільшого стадіону України перед матчем національної збірної з футболу і співає «Ще не вмерла…», а десятки тисяч вболівальників, поклавши правиці на груди, співають разом із ним, хочеться, щоб «машина часу» на якусь годину перенесла українських футбольних уболівальників у рік 1862-й.

«Хлопоман»

… Про обставини, за яких створювалася пісня, оповів земляк і приятель Чубинського Леонід Білецький. Народилася вона як експромт на одній із вечірок у будинку на вул. Великій Васильківській у Києві. Молоді члени «Громади» разом із сербами співали сербську народну пісню, у приспіві якої були слова «Серце біе и крев ліе за свою слободу». «Чубинскому очень понравилась эта песня, — згадував Л.Білецький. — Он вдруг исчез, а спустя некоторое время вышел из своей комнаты с написанною им песнею «Ще не вмерла» на мотив сербской песни. Тут же под руководством П.П. хор разучил эту новую песню при общем воодушевлении, и она пошла в ход» (Белецкий Л. Из воспоминаний о П.П.Чубинском («Украинская жизнь», 1914, №3). Автору на ту пору виповнилося всього 23 роки. Як виявиться, половина його життя вже була позаду.

Дитинство Павла Платоновича Чубинського (1839 – 1884) минуло в Борисполі, у дрібнопомісній дворянській родині (батько мав 90 десятин землі). Навчався Павло в Переяславському повітовому училищі, у другій Київській гімназії, проте вирішальний вплив на формування його світогляду справив Петербург. Студентська молодість Чубинського припала на кінець 1850-х — початок 1860-х років, час лібералізації російського суспільства після смерті Миколи І й поразки Росії у Кримській війні. Там, у північній Пальмірі, він здобув університетську юридичну освіту, увійшов у коло української громади. Як писав родич Чубинського юрист Олександр Кістяківський, у той час «ідеї народолюбства і народовивчення були в своєму зеніті» (Кистяковский А. Павел Платонович Чубинский («Киевская старина» — 1884. — февраль)

Почалося національно-культурне пробудження українства: відкривалися недільні школи з рідною мовою викладання, з’явився журнал «Основа», спалахнув інтерес до історії, фольклору, етнографії. Чубинський і сам став писати для «Основи», бував у редакції часопису, де познайомився з Т.Шевченком, М.Костомаровим, П.Кулішем, В.Білозерським. Коли Шевченка не стало, студент Чубинський — серед інших — промовляв на його похороні.

Петербурзька громада була сильною й активною, тому київський донощик Михайло Юзефович не так уже й помилявся, коли твердив, що «українофільська партія з’явилася в Петербурзі, а Київ став для неї полем діяльності» (Савченко Ф. Заборона українства 1876 р. До історії громадських рухів на Україні 1860—1870-х рр. — Харків—Київ, 1930).

Приїжджаючи під час канікул додому, в Бориспіль, студент Чубинський дивував сусідів-дворян, мабуть, не менше, ніж Павло Радюк, герой повісті Івана Нечуя-Левицького «Хмари». Усе це й справді було чимось новим: «хлопоманство», українська мова в дворянських устах, записування народних пісень, допомога селянам у юридичних справах. Здивування легко переростали в роздратування й підозри.

Згодом молодий Чубинський послужить прообразом інтелігента-народолюбця Павла Платоновича Чубаня у драмі Михайла Старицького «Не судилось» (першодрук — альманах «Рада», 1883). У п’єсі це 25-літній лікар, якого автор різко протиставив легковажному паничеві Михайлові Ляшенку. Старицький сповна скористався «натурою»: його Чубань має те ж ім’я й по батькові, що й Чубинський; і життєву філософію літературний герой сповідує ту ж, що й юрист із Борисполя. Збігаються навіть портретні риси!

Є у п’єсі сцена, в якій Павло Чубань тлумачить селянам закони, допомагаючи їм захистити себе від посягань пана, який хоче «кучугури на … добрі землі поміняти». Проте Чубань не тільки, кажучи сучасною мовою, надає консалтингові послуги. Він — громадська людина, агітатор, пропагандист «нових ідей», який докоряє селянам за надмірну обережність, закликаючи їх гуртуватися для захисту інтересів громади. Безкомпромісний і правдомовний, Чубань постає як рішучий викривач панських порядків і пороків. З найбільшою експресією це виявляється у фіналі печальної love story, коли накладає на себе руки Катря Дзвонарівна — спокушена й покинута Михайлом Ляшенком селянська дівчина.

Важко уявити, щоб такий Павло Чубань, яким його змалював Старицький, не закінчив засланням. Так було і з Чубинським. Улітку 1861 р. він, здобувши диплом кандидата права, повернувся на Україну. Проте вже в листопаді 1862 року його вислали в Архангельськ. Історія ця дещо туманна. Про причини казали різне: одні згадували бориспільського поміщика Ф.Трепова, який зачаїв зло на Чубинського через те, що той допомагав як юрист селянам, з якими Трепов судився. Хтось пустив чутку, що на хуторі Чубинського, де часто збиралися його київські друзі, на дерев’яній вишці в садибі вивішують якийсь прапор. Багато хто вважав, що владу налякала пісня «Ще не вмерла України і слава, і воля»... Михайло Юзефович із неприхованою злістю через кілька років напише: «Чубинский, кандидат Петербургского Университета, прибыл сюда (в Київ. — В.П.) отъявленным нигилистом и упражнялся здесь в нигилистической проповеди по сельским базарам и ярмаркам. Некоторое время его проповедничество сходило с рук, так как крестьяне не понимали смысла его разглагольствований, а полиция, как известно, в эти дела без особого приказания остерегается вмешиваться. Но когда Чубинский, ободренный безнаказанностью, стал высказываться яснее, то в м.Борисполе, Полтавской губ., в 30 верстах от Киева, на волостной сходке был по мирскому приговору высечен так больно, что пролежал несколько времени в постели. По доведении об этом происшествии до сведения губернского начальства и по сделании о нем дознания, Чубинский вместо удовлетворения был сослан в Архангельск».

Хоч би як там було, а в очах офіційного Києва Павло Чубинський був підозрілою, неблагонадійною особою. Він був українцем, діяльною, освіченою й енергійною людиною, — і все це разом не могло не викликати неспокій. Поява на Правобережній Україні гуртків «хлопоманів» поселяла у владних кабінетах страх. Національно-культурне пробудження українства, поява журналу «Основа», книжечок для народу, виданих українською мовою, недільні школи, молодь, яка зайнялася народовивченням, — усе це сприймалося як загроза сепаратизму, небезпечного для цілісності держави. Тодішнім спецслужбам ввижалися нові таємні товариства...

Звістка про те, що П.Чубинського мають відправити в адміністративне заслання, швидко дійшла й до самого Павла Платоновича та його друзів. Йому радили податися в еміграцію, проте він відмовився, сказавши, що не бачить за собою якогось злочину і сподівається незабаром повернутися в Київ. Еміграція ж означала б вічну розлуку з рідним краєм.

У будинок на Великій Васильківській, де квартирував Чубинський, прийшли попрощатися його друзі. До накритого столу приєднався навіть поліцеймейстер, який радів, що все сталося без якихось ускладнень.

Перед відправленням Павла Чубинського помістили у звичайному флігелі будинку мінеральних вод (!), що стояв на тому місці, де тепер Верховна Рада України. Наступного дня зібралося велике товариство, яке провело друга аж до Броварів. На поштовій станції запрягли свіжих коней — і в супроводі квартального наглядача Чубинський за казенний рахунок вирушив на далеку північ. Леонід Білецький, який згодом оповів про ці подробиці, згадував, що наглядач повернувся з Архангельська до Києва цілком зачарований Павлом Платоновичем і навіть перейнятий українофільством!

Біля Білого моря

Прибувши в Архангельськ, Чубинський написав клопотання з проханням призначити його судовим слідчим у м.Пінега. Інститут судових слідчих ввели всього два роки перед тим; йшлося про провадження формального слідства щодо посадових осіб. Для Чубинського складалася парадоксальна ситуація, адже він мав статус адміністративного засланця, за яким встановлювався поліційний нагляд! Не дивно, що архангельський губернатор М.Арандаренко хоч і був хрещеним батьком Чубинського, — а все ж мусив, перестраховуючись, звернутися по спеціальний дозвіл до міністра внутрішніх справ. Міністр не заперечував, але приписав, що Чубинський не може бути допущений до служби «по учебному ведомству и по полиции». Пінезькому городничому велено було встановити за новим судовим слідчим негласний нагляд.

У Пінезі відбувало заслання чимало польських ксьондзів і українських вільнодумців. Чубинський зблизився з істориками Олександром Строніним та Петром Єфименком. Стронін до 1862 р. викладав у Полтавській гімназії (де серед його учнів був і Михайло Драгоманов). На північ же його відправили «за распространение малороссийской пропаганды». З тих же причин потрапив до Архангельська й Петро Єфименко, який співпрацював з «Основою», «Черниговским листком», досліджував звичаєве право й етнографію. Все це були молоді, сповнені енергії люди: Чубинському ледве виповнилося 24, Єфименку — 26, хіба що 36-літній Олександр Стронін видавався бувалою людиною!

А вже через кілька місяців новий архангельський губернатор Микола Гартінг відкликав Павла Чубинського в Архангельськ. Гартінг приїздив у Пінегу, і там Павло Платонович справив на нього враження. Тепер його чекала посада секретаря статистичного комітету, а невдовзі й чиновника для особливих доручень при губернаторові (див.: Г.Б. Павел Платонович Чубинский в Архангельськой губ. (1862—1869 г.г.) (Киевская старина. — 1903. — №7-8).

Губернатори змінювалися часто, але всі вони були прихильні до П.Чубинського, оскільки і він їм був потрібен. Розкидатися такими людьми, як Чубинський, — недозволена для адміністратора розкіш, тим паче у північному краї. Чим тільки не займався Чубинський в Архангельську! Завідував «приказом общественного призрения». Редагував «Губернские ведомости», і, як зауважував Л.Білецький, «поставил их на высоту, до тех пор недосягаемую этой газетой ни в одной из губерний». Узявся налагоджувати справи з міською публічною бібліотекою, фонди якої майже не поповнювалися… Активність Чубинського викликала в чиновницьких колах неспокій. Такі люди — діяльні, чесні, наділені бурхливим темпераментом, іронічні в суперечках, — для маленького провінційного чиновника все одно що будяк в оці. Пішли доноси й скарги. Мовляв, оживлення бібліотеки — штука небезпечна, оскільки «малограмотные люди не будут ограждены от пользования вредными для них сочинениями». Рознюхали, що П.Чубинський листується з неблагонадійним П.Єфименком та колишнім студентом-медиком Ф.Хоревичем із Холмогорів, — і знову донос. Власний спокій чиновний люд оберігав, як бачимо, посилаючись на інтереси держави!

Довелося втручатися губернаторові С.П.Гагаріну, пояснюючи, де слід, що все під контролем: листуванням «опікується» поліція, а бібліотекою статистичного комітету, з якою мали об’єднати міську публічну, — він сам, голова цього комітету…

Про настрої Павла Чубинського тієї пори виразно промовляє його лист від 23 грудня 1865 року до двоюрідної сестри Лесі: «Над Білим морем гине брат. … При людях сміюся, буцімто щасливий, не хочу, щоб знали, да щоб не вразили. …Працюю на користь цього краю? Да хотів би працювати у рідном краю. …Мені хотілось би бути там, моє миле товариство, де всі близькі серцю, де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях дуби віковічні, де широко, де весело, де степ, де криниця з вербою зеленою, похилою над криницею. Де усю ніч темненьку співають дівчата. А тут лишенько. Вісім місяців зима, да й літо хтозна-яке, скрізь болото та комарів без ліку» (див.: Чередниченко Д. Павло Чубинський. — К., 2005).

Жив Чубинський без родини, допомагала йому рідна сестра Анастасія Платонівна. Згадують, що любив він українські страви, часто одягався в українське вбрання. Тужливі, ностальгійні настрої не заважали Павлу Платоновичу працювати з фантастичною енергією. Найбільше зусиль докладав він для етнографічного та статистичного вивчення краю. Цікавився побутом, звичаєвим правом, культурою, релігійними віруваннями населення, демографією… Перелік його праць не може не вражати кількістю й різноманітністю. Статистичний нарис «Корели» і «Північно-Двінське пароплавство і його діяльність», «Про В’ятсько-Двінський шлях» і «З приводу неврожаїв в Архангельскій губернії», «Про стан Архангельської бібліотеки» і «Обробка щетини в м.Устюг»… Не забуваймо: основні обов’язки Чубинського періоду заслання — чиновник для особливих доручень і секретар статистичного комітету. Доводилося займатися багатьма проблемами відразу…

У 1867 р. за дорученням Російського географічного товариства протягом кількох місяців Чубинський вивчав хлібну торгівлю і лляне виробництво у Північно-Двінському басейні. Для цього йому довелося об’їхати сім губерній! Наслідком став величезний науковий звіт на 300 сторінок. Ця праця викликала такий інтерес у Петербурзі, що на початку 1869 р. віце-президент Російського географічного товариства запросив Павла Платоновича до столиці для особистих пояснень щодо його звіту.

Віце-президентом Російського географічного товариства тоді був легендарний П.Семенов-Тяньшанський. Саме він чимало зробив для полегшення долі засланця. У березні 1869 р. з Чубинського зняли поліційний нагляд. Згодом він зі сміхом розповідатиме, що йому дозволили жити в будь-яких містах, окрім … Архангельська! А невдовзі «за сообщенные им разнородные сведения о северных губерниях России» імператор нагородив Чубинського брильянтовим перснем.

З півночі П. Чубинський повертався, можна сказати, на білому коні. Він мав чин титулярного радника; був обраний дійсним членом імператорського Російського географічного товариства, дійсним членом товариства любителів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті, членом-кореспондентом імператорського московського товариства сільського господарства, членом-співробітником імператорського вільно-економічного товариства… Усе це було підсумком дуже напруженої роботи, яка потребувала колосальної мобілізації сил. Деякі проекти Чубинського випереджали час. 1868 року він, наприклад, доводив необхідність будівництва залізниці з Вятської губернії до Північної Двіни, оскільки жителі Архангельського краю часто страждали від нестачі власного хліба. Ця ідея буде втілена аж через тридцять років…

Цікаво: чи знають у сучасному Архангельську про заслуги «хлопомана» з Борисполя?

Експедиція і «центральний комітет української партії»

У травні 1869 р. Російське географічне товариство доручило Павлу Чубинському організувати для етнографічно-статистичних досліджень експедицію в «Південно-Західний край», тобто — в три українські губернії: Київську, Волинську і Подільську. Отже, після шестирічної розлуки Павло Платонович повернувся в Київ. Звичайно, він залучив до роботи «Громаду»! Сам же вирушив у поїздки по губерніях, «прихопивши» ще й частини Мінської, Гродненської, Люблінської, Сідлецької та Бессарабської губерній, населених українцями.

До зібраного експедицією безпосередньо під час поїздок долучилося й чимало матеріалів, які збиралися етнографами-ентузіастами раніше. Василь Симиренко, наприклад, подарував свій альбом із фотографіями типів та побутової обстановки. Микола Лисенко поклав на ноти чимало обрядових пісень. Активно включилися в роботу історик Володимир Антонович та дослідник звичаєвого права Олександр Кістяківський…

Протягом 1872 – 1879 рр. у Петербурзі побачили світ сім томів (у дев’яти книжках) під загальною назвою «Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край». Легенди, загадки, прислів’я, чаклування, народний щоденник, казки міфічні й побутові, весільні обряди, пісні побутові й обрядові, народні юридичні звичаї, етнографічно-статистичні дані, огляд українських говірок, опис житла, їжі й одягу українців, євреїв та поляків, — ось що таке оті безцінні сім томів праць! Сам Павло Чубинський писав, що у своїх поїздках він намагався не випустити з поля зору жодної зі сторін народного життя.

1873 року праця експедиції була відзначена золотою медаллю Російського географічного товариства, а 1875 року — золотою медаллю 2-го класу за визначенням міжнародного конгресу в Парижі. Академік Олександр Веселовський писав, що за багатством даних «Труды…» можуть бути «поставлены в параллель» лише з двома пам’ятками європейської етнографічної літератури: «Lud polski» Кольберга та «Biblioteka della tradaziona populari siciliane» Пітре. Як разюче це не схоже на пасквільні розумування М.Юзефовича, який нарікав, що Чубинський зшивав «этнографический хлам» без усякої системи і відправляв у Петербург, де йому сприяв Костомаров. У роботі очоленої Чубинським експедиції Юзефович убачав політичний підтекст: «подобному человеку нельзя вверять такой работы, как этнографическое описание здешнего края, так как я совершенно убежден, что он постарается скрыть все, что свидетельствует о тождестве наших племен и выдвинет на показ все внешние признаки их кажущейся розни».

М.Юзефовича образили в найкращих вірнопідданських почуттях: він «сигналізував» Російському географічному товариству, що Павло Чубинський — «проходимец», «один из величайших шарлатанов и самый неугомонный агитатор», проте його думкою в Петербурзі знехтували. А тепер ось маєте: етнографічна експедиція, дорікав архіпильний донощик тим, хто до нього не прислухався, «послужила первым шагом к образованию украинской партии».

Про яку «українську партію» йшлося? Річ у тім, що вже на початку 1872 року Павло Чубинський ініціював створення в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, — інституцію, яку згодом назвуть прообразом Української академії наук. Власне, ідея заснувати в Києві відділ, який би займався «вивченням краю і народу» (за зразком Північно-Західного, Кавказького, Сибірського, Оренбурзького) народилася в Петербурзі, в надрах самого географічного товариства. Проте, як завжди в таких випадках, потрібна була людина, на яку можна покласти тягар відповідальності. Кращої кандидатури, ніж Павло Чубинський, годі було й сподіватися.

І ось — 13 лютого 1873 року. В урочистій церемонії відкриття Південно-Західного відділу взяв участь сам генерал-губернатор князь Дондуков-Корсаков. Головою відділу обрали Григорія Галагана, а керівником справ — Павла Чубинського. Семенов-Тяньшанський з цього приводу писав Галаганові: «Чубинский может принести огромную пользу, так как он своею живостью сумеет расшевелить местных деятелей» (Цит.за: Чередниченко Д. Павло Чубинський. — 2005).

І справді — Павло Платонович умів розворушити, мобілізувати людей, об’єднати всіх спільною справою. Він був лідером, якого слухалися беззаперечно. Зберігся малюнок художника Порфирія Мартиновича, виконаний наступного дня після якоїсь дружньої вечірки. Чубинський сміється. Яка експресія й яка щирість на його обличчі! Здається, ось цієї миті почуєш гучний голос Павла Платоновича, що про нього один із його друзів писав так: цей голос — для площ і великих аудиторій.

Його переповнювала енергія. Він міг привезти із Сокиринців, від Галагана, кобзаря Остапа Вересая в домівку Олександра Русова і звеліти, щоб той записав увесь пісенний репертуар Вересая. Іншого разу той же «Саша—ангел» (Русов) терміново брав відпустку в директора гімназії, щоб поїхати в Кирилівку, бо треба було привезти Шевченкового брата до Києва, щоб укласти з ними «купчую крепость» на видання творів поета (Русов А. Из воспоминаний о П.П.Чубинском. — Украинская жизнь. — 1914. — №1). Міг у товаристві друзів лаяти українців за млявість і любов до плачів, жартуючи при цьому, що «всіх українців треба поодружувати з єврейками, щоб отримати менш пасивне молоде покоління» (при цьому українок ставив набагато вище за чоловіків). Міг із запалом узятися разом із М.Старицьким та М.Лисенком ставити оперу «Різдвяна ніч». Міг блискуче провести одноденний перепис населення Києва…

Зрозуміло, що і в Південно-Західному відділі Чубинському дісталася роль «двигуна», великого магніта, до якого стягувалося все і вся. Тому й забігали як таргани київські українофоби на кшталт Юзефовича, бо знали: тут не обійдеться балачками; тут буде реальна справа.

За кілька років існування Відділ (десять членів якого — понад половину — були водночас членами «Старої громади») устиг зробити чимало для науки. Праці М.Максимовича, В.Антоновича, М.Драгоманова, Олени Пчілки, К.Михальчука, П.Житецького давали Україні можливість реалізувати гасло Григорія Сковороди: «Пізнай себе». Під «дахом» Південно-Західного відділу Російського географічного товариства фактично легалізувалася діяльність «Громади», через що він, за словами одного з високопоставлених царських чиновників, перетворився в «центральний комітет української партії».

А далі був заборонний щодо всього українського Емський указ Олександра ІІ (травень 1876 р.). Для Чубинського знову наставали чорні часи. Навесні 1877 р. його «випхали» з Києва, перевівши на службу в міністерство шляхів, у північну столицю. Могло бути й гірше, якби не клопотання президії Російського географічного товариства. Ми вже знаємо про добре ставлення до Павла Чубинського з боку П.Семенова-Тяньшанського. Шанував його і міністр шляхів К.Посьєт, який навіть домігся, щоб час, проведений Чубинським в експедиції (1869—1873) йому зарахувати як державну службу. Що ж, благородство на те й благородство, щоб виявляти себе незалежно від обставин.

Невдовзі до родини Чубинських постукало лихо. На початку 1878 р. у Павла Платоновича стався інсульт. Як наслідок — втрата мови і параліч. Лікарі радили повернутися до Києва. Міністерство виклопотало хворому пенсію, яка мала допомогти в біді дружині Чубинського і трьом їхнім дітям.

І він ще раз повернувся в Україну.

Finale

1879 року Російська академія наук присудила Павлу Чубинському Уваровську премію. Сам же він — сорокарічний! — лежав у цей час паралізований у будинку на хуторі біля Борисполя. І так тривало цілих п’ять років. Тяжка недуга зрештою відібрала в Чубинського життя. Сталося це 14 січня (за старим стилем) 1884 р., напередодні його дня народження. Відспівування відбулося в церкві Різдва Богородиці на Подолі, де колись відспівували й Тараса Шевченка. А поховали Павла Платоновича в Борисполі...

Минуло багато років, і місце поховання автора українського гімну вже важко було відшукати, адже в радянський час пам’ять про Чубинського ретельно стиралася. У ставленні до Павла Чубинського комуністичний режим виявився вірним послідовником російського самодержавства, що зайвий раз засвідчує імперську природу царської Росії і Радянського Союзу.

Зрештою, зусиллями ентузіастів на місці умовної могили поета і вченого встановили пам’ятник, і тепер, їдучи через Бориспіль, ви обов’язково проминете Книшове кладовище. Прах Чубинського — всього за якихось двадцять метрів від автостради!

У місцевому музеї можна побачити досить скромну експозицію, присвячену авторові національного гімну. Іменем Чубинського названо село, відоме тепер своїми сільськогосподарськими виставками і крутими особняками нових українців. Що ж до самого хутора…

Його немає. Залишився тільки дубовий гай, де тепер природно-заповідний заказник «Хутір Павла Чубинського». Є надія, що з часом тут буде національний заповідник. Чимало зусиль до цього докладають письменник Дмитро Чередниченко та ще кілька бориспільських і київських ентузіастів. Але ентузіазм громадськості не всемогутній. Потрібні відповідні державні рішення, адже йдеться про справу, яка стосується гідності всієї нації.

Хоча, зрештою, найголовніший пам’ятник Павлу Платоновичу Чубинському створив він сам. Я кажу про сім томів історико-етнографічних праць про Україну (які давно стали раритетом і чекають на перевидання), а також гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля». 6 березня 2003 р. Верховна Рада України 334 голосами після кількарічних зволікань (!) ухвалила його текст. Минуло, отже, цілих 140 років — і патріотична пісня, яка сучасникам нагадувала мазурку Домбровського, стала українським державним гімном. У Конституції України зазначено прізвище автора його музики — Михайло Вербицький. Уродженець Галичини, священик з-під Перемишля, він у 1863 р. обробив і поклав на ноти ту мелодію, яка, як ми вже знаємо, постала за зразком сербської пісні. Історія ж тексту й музики протягом 140 років — то окремий сюжет, який потребує спеціальної розповіді.

Запам’ятаємо Павла Чубинського таким, яким його бачила педагог Софія Русова: «Високий, чорнявий, з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, з владними рухами, високим чолом, тип організатора, який добре знає, що організує, вміє володіти людьми і провадить свою справу через усі перешкоди».

Напевно, саме цю дивовижну здатність долати перешкоди й мав на увазі Михайло Драгоманов, коли вигукнув: «Сила чорноземна наш Чубинський!»