СІЧЕНЬ. МЮНХЕН

31 грудня 1991-го, за кілька годин до нового року, я вийшов з поїзда на мюнхенському вокзалі. Це було моє перше перебування на Заході, цього дня я вперше подорожував самостійно, без колег і перекладачів. 1 січня 1992-го я прогулювався майже порожніми — свята! — коридорами Радіо «Свобода», очікуючи на свій вихід в ефір…

Сьогодні, через дев’ять років, я знову тут. Прогулююсь напівпорожніми — свята! — коридорами комплексу, що його тепер передано Мюнхенському університетові, намагаюсь пригадати, де що було… Це більш ніж дивні відвідини адміністративної будівлі: Радіо «Свобода» не зліквідоване, воно просто переїхало до іншого міста й зараз приголомшує туристів з колишнього СРСР циклопічними масштабами свого празького офісу у колишній резиденції Федеральних зборів Чехословаччини… Я ніколи довго не працював у Мюнхені, тому не можу сказати, що мене привела сюди ностальгія. Тоді що ж? Окрім юнацьких спогадів, в цих стінах непогано думається про часи, які вважалися тоді останніми роками в історії Радіо «Свобода». Тоді, у 1991–1992 роках, здавалося, що мети, з якою створювалась радіостанція — побудова на «одній шостій» сус-пільства вільних людей, — або вже досягнуто або буде досягнуто ось-ось… Можна зачинятися.

Що ж відбулося насправді? Деякі редакції, як скажімо, польська чи угорська служби Радіо «Вільна Європа», сусідки «Свободи», дійсно припинили своє існування. Однак залишилися важливою частиною історії країн, для яких вони працювали. Поляки усвідомлювали, що Радіо «Вільна Європа» — це їхнє радіо. А комуністична «Трибуна люду» — чужа газета. І для величезної частини польського суспільства це є очевидним. Ми ж і досі вважаємо, що Радіо «Свобода» — по той бік барикад. Ми й самі хотіли б бути по той, почали вже на них дряпатись, однак дорога виявилася важкою, а назад вже також було не можна. Ось і залишились собі сидіти на паркані із дивним виразом обличчя… Радіо теж виявилося у непередбачуваній ситуації. З одного боку, громадянського сус-пільства, до якого воно закликало, у нас так і не виникло. Однак і режиму, з яким радіостанція боролася за часів Хрущова, Брежнєва чи Андропова, також більше не існує. Цю проблему мюнхенської радіостанції довелося вирішувати вже празькій, будувати взаємини із суспільством та владою буквально з нуля. Втім, загадкове зникнення в Чечні кореспондента російської служби Андрія Бабицького переконало, що ставлення до радіо з боку влади не дуже змінилося ще з радянських часів: просто тепер вона змушена терпіти його існування…

Так що для мене мюнхенський комплекс Радіо «Свобода» — це пам’ятник змарнованим надіям… Виявилось, що нам була не дуже потрібна вся ця правда, що для нас Захід — це не «людина має право», а «людина має авто»… Голос мюнхенської радіостанції так і залишився голосом волаючого в пустелі. Її ветерани навряд чи будуть героями у суспільстві, в якому державниками стають офіцери держбезпеки і службу тоталітарному режиму пояснюють патріотизмом, а не звичайною відсутністю порядності і бажанням бути кращим учнем дракона. «Свобода» ніколи не була просто інтелігентною службою новин, як Бі-Бі-Сі чи Радіо Швеції, вона була насамперед фронтовою радіостанцією. Війну з несвободою в масштабі країни вона виграла, однак виграти війну проти рабського в душі окремої людини виявилося майже неможливо…