СІЧЕНЬ. МОСКВА

Відвідав у російському Державному історичному музеї виставку, присвячену Переяславській Раді. Перед входом ми з колегою, відомим московським журналістом, довго сперечалися. Я переконував його, що назва «Приєднання земель Лівобережної України до Російської держави» — це все ж таки крок уперед порівняно з ідеологічним штампом минулих ювілеїв — «возз’єднанням України з Росією». І що для мене, скажімо, досить важливо, що в Москві вже не згадують про возз’єднання. Колега ж був незадоволений і стверджував, що термін «приєднання» є небезпечним для російського розуміння історії, бо таким чином відвідувачів виставки продовжують переконувати в тому, що все було нашим, а тепер чомусь стало чужим. І що, з точки зору логіки імперського мислення, приєднання навіть краще за возз’єднання — не вони з нами возз’єдналися, а ми їх до себе приєднали! І вони, малороси, таким чином, не суб’єкт, а об’єкт історії. Я подумав і згодився. Адже дійсно, якщо уважно подивитися на політичні маневри часів козацького повстання, в України не було шансів із кимось возз’єднатися, навіть коли б вона й хотіла. Її міг тільки приєднати сильніший. Звісно, це й відбулося. І чому це треба приховувати? У розпалі дискусії — ми дійшли вже до виставочного залу — я раптом зрозумів, що сперечатися немає про що. Просто я ставлюся до ситуації з точки зору віддзеркалення історичних реалій так, щоб вони не міфологізували українську історію, а колега дбає про відсутність міфів у історії російській. А це різні інтереси, і різними тому є підходи.

Сама виставка якраз і продемонструвала, що в Росії з Переяславською Радою величезні проблеми. Перетворена свого часу на одну з найголовніших парадних подій імперської історії, тепер вона сором’язливо прихована в запасники. Бо якщо залишати її у переліку парадних подій під гаслом «навіки разом», потрібно пояснювати, куди це «вони» поділися й чому. Краще вже взагалі не згадувати. Саме тому, коли доводиться усе ж говорити, не можна дійти якогось логічного висновку, простий перелік подій знищує знайому з шкільних років тяжку урочисту завісу над минулим, возз’єднання наповзає на приєднання, приєднання виглядає зовсім не святковим, відчувається стійке бажання якнайшвидше розповісти відвідувачам про цю календарну подію — і хай якнайшвидше переходять до наступних залів, на виставку фарфору...

Важко сказати, як довго протримається така невизначеність. Якраз цими днями російський міністр освіти в кращих радянських традиціях пообіцяв переглянути підручники історії, щоб позбавити їх «псевдоліберального» підходу. Мовою сучасного російського чиновництва «псевдоліберальний» — це хоча б трішки наближений до історичної реальності, позбавлений казкової позолоти часів імперії... Так що спокуса реставрувати стару картину і вивісити її в парадному залі знову може з’явитися. Однак, як виглядатиме ця картина, залежатиме вже від нас, а не від нових інтерпретаторів російської історії.

Тому що, якщо Україна і далі буде хитатися між Сходом і Заходом, якщо її еліта не знатиме, чого вона бажає, а населення роздумуватиме, в якій із сусідніх країн краще заробити, тоді Переяславська Рада буде ілюстрацією правильного рішення предків і недолугості нащадків. От як прекрасно вирішили вельмишановний пан гетьман зі старшиною. І жили вони й горя не знали, а якщо знали, так в якій державі, від яких повелителів! «Первому — вторая!» А тепер самі собі ради дати не можуть, такі вже дрібнесенькі, нещасні. Не те що в нас — «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує»!

А якщо Україна хай повільно, але насправді рухатиметься вперед — забудуть і про приєднання, і про возз’єднання... Вже нині про приєднання Фінляндії більше пам’ятають самі фіни, ніж росіяни, а подій, пов’язаних із Польщею, намагаються не згадувати навіть «найпатріотичніші» підручники історії. Рано чи пізно так буде і з українською історією. Справді, мені таки поталанило: це могла бути остання московська виставка, присвячена Переяславській Раді...