СІЧЕНЬ. КРАВЧУК

70-річчя Леоніда Кравчука. Другий Президент України надіслав першому таке велемовне привітання, що хочеться заплакати й запитати — навіщо ж ви з ним боролися у 1994 році? От і треба було працювати президентом Спілки підприємців в країні, якою керує така чудова людина... Звісно, це риторичне запитання. Ювілей є ювілей, тим більш, що, дякуючи поразці Леоніда Макаровича на виборах, ми знаємо тепер не одного, а вже двох Кравчуків. Адже перший український президент не залишив політичного життя, навпаки — став активним учасником усього, що відбувається в Україні, одним із гвинтиків теперішньої еліти. Цей Кравчук не дуже дбає про свою історичну роль. Він пов’язаний десятками корпоративних зобов’язань й продовжує насолоджуватись політичними шахами. Однак все це — не президент Кравчук. А просто один із багатьох українських політиків, який розпочав свою кар’єру в партійному апараті, є достатньо досвідченою людиною, однак, як і більшість досвідчених людей — політиком із біографією, яка йому, очевидно, заважає відчувати себе насправді вільним.

Президент Кравчук був інакшим. По-перше, це була людина, впевнена у своїй історичній ролі. Таке своєрідне розуміння політики зіграло з ним поганий жарт. Він і на президентській посаді залишався насамперед ідеологом, для нього найголовніше було створити атрибутику держави, і він чудово почувався серед цієї атрибутики. Про якісь серйозні економічні реформи і гадки не було навіть не тому, що Кравчук був таким вже затятим ворогом ринкової економіки, а насамперед тому, що він не знав, навіщо вони потрібні, у його розуміння атрибутики вони просто не вписувались.

Для мене багато що стало зрозумілим від першої нашої зустрічі. Тоді я прийшов до секретаря ЦК КПУ Леоніда Кравчука, відомого своїми дискусіями із рухівськими провідниками, щоб взяти невеличке інтерв’ю на замовлення новоутвореного не без посередництва певних партійних структур інформаційного агентства «Інтерфакс». Я про все домовився, не врахував тільки, що посвідчень «Інтерфакс», який був тоді лише підрозділом радянського іномовлення, не видавав. А в приймальні Кравчука його помічник запитав у мене саме посвідчення. Я знайшов у кишені піджака лише перепустку до газети «Правда», у молодіжній приймальні якої я, студент журфаку, тоді стажувався. За кілька хвилин мене запросили: секретар ЦК сидів із розгорнутим номером «Правды», як Ленін на відомій фотографії. Деякі речення були старанно підкреслені червоним і синім олівцем — такий олівець, з одного боку червоний, з іншого синій, був неодмінним атрибутом кабінетів партійних працівників. Я усвідомив, що знаходжусь у театрі, і від мене залежить лише, де я хочу сидіти — у партері чи на гальорці.

«Ваше агентство, здається, орієнтується на іноземців?», — запитав мене секретар ЦК. І я почув зразковий суверен-комуністичний текст із відчутною симпатією до лідера незалежної Компартії Литви Альгірдаса Бразаускаса про перспективи суверенітету республіканської партійної організації. Часи ще були такі, що лідери Руху, якщо б почули такі думки від свого телевізійного опонента, розцілували б його просто перед екраном. Але Кравчук відчував аудиторію. Йому не хотілося виглядати «націоналістом» серед все ще авторитетних партійних консерваторів і не хотілося бути консерватором в очах закордонних журналістів та їхньої аудиторії. Ця політична тактика, яка й відбилася у знаменитому анекдоті про вміння пробігти, не змокнувши, між крапельками дощу, і визначила у майбутньому весь стиль його президентства.

Програш Леоніда Кравчука був програшем людини, яка очолила процес суверенізації, все ще живим і мстивим імперським силам, доказом того, що пострадянський простір ще залишається єдиним політичним й економічним простором. Однак зруйнувати цей простір можна було тільки радикальними економічними реформами. А Кравчук, як більшість суверен-комуністів, волів мислити старими категоріями у новій державі. Так що українська криза почалася зовсім не з Леоніда Кучми — вона була обумовлена штучним шлюбом націонал-демократів і комуністів, більшість з яких навіть і суверен-комуністами стали тільки після серпневого путчу 1991 року. Однак, врешті-решт, поки що не вдавалося обійти історію вигаданими шляхами. На момент проголошення незалежності ми мали таку еліту, яку мали — вона десятиріччями формувалася без усвідомлення своєї самодостатності, із принизливим тавром меншовартості, із вічною мрією переїхати у візантійську, проте завжди удавано більш ліберальну, ніж Київ, Москву. І якщо дивитися на цю еліту саме таким чином, ми усвідомимо, що із Леонідом Кравчуком як із першим президентом незалежної України нам ще поталанило.

Бо від першого лідера нової країни вимагається насамперед вміння успішно її презентувати у світі. Кравчук свій головний обов’язок бачив саме у презентації — не випадково одна з перших президентських книжок мала промовисту назву «Є така держава — Україна» (а не «Україна — не Росія»). У перші роки після проголошення незалежності, про швидке отримання якої не мріяли навіть найпалкіші її прихильники, якось незручно було спитати: «Ну, є. І що далі?». Питання «що далі?» виникне трішки пізніше, вже за часів Леоніда Кучми, коли державна верхівка вирішить, що досить вже займатися навіть презентацією, варто просто подумати про себе. Так що, як бачимо, презентація є важливим елементом номенклатурного самозахисту у період, коли вже не можна відверто застосовувати адміністративний механізм і ще немає великих грошей. Можливо — я підкреслюю тільки «можливо» — якщо б українське суспільство замислилося б над питанням «що далі?» за Кравчука і щиро усвідомило, що за умов збереження посткомуністичної еліти воно не має майбутнього — ситуацію вдалося б змінити на краще. Однак своїм натхненним виконанням ролі президента нової держави Леонід Кравчук сучасну йому номенклатуру просто урятував. Він не програв: залишився й історичною постаттю — і з часом буде все більше і більше здаватися, красивою історичною постаттю — і чинним політиком, який має щастя або обов’язок вести шахову гру влади, вже не ризикуючи відібраною найвищою посадою й енциклопедичними оцінками. А от чи виграла чи програла Україна із таким першим президентом — питання, на яке кожний сам собі може дати відповідь.