СІЧЕНЬ. КАПУЩИНСЬКИЙ

Рівень зловтіхи, з яким у світі коментували проблеми з підрахунком голосів на виборах президента Сполучених Штатів, непомильно демонстрував, на якій планеті, у якому столітті кожна країна перебуває. Я завжди радію, коли бачу людей, впевнених, що всі питання можна вирішити, якщо ти маєш вплив і гроші. Це особливі люди, мастодонти середньовіччя, вони збереглися тільки в нас, вони й гадки не мають, що це таке — суспільство заможних людей, у якому далеко не кожен ризикуватиме репутацією... Однак, попри всі глузливі коментарі, передання влади у Сполучених Штатах відбулося, як завжди — гарно, гідно, із повагою до власної країни. А демонстрації на вулицях Вашингтона залишаться як згадка про цю несподівано складну ситуацію рівноваги між кандидатами...

Того ж дня відбулася інавгурація нового президента Філіппін. Її б і не помітили, якби вона не збіглася з американською інавгурацією. Колишній президент Філіппін Естрада, як і екс-президент США Клінтон, вилетів зі своєї столиці на літаку. Однак Клінтон піднявся на борт урядового літака, згідно із традицією, а Естрада втікав від ворожого народу, армії, поліції, еліти... Його наступниця свою клятву читала просто неба, а всі навколо раділи. Революція! Перемога народу.. На Філіппінах так уже було кілька разів...

І оце питання для нас: якої політичної культури ми хочемо? Невже можливо бути географічно — у Європі ХХІ століття, а за рівнем своєї політичної цивілізації — в Латинській Америці ХІХ або в Африці ХХ? Я щиро радів, спостерігаючи, як перший президент України передає владу другому, — настільки це все було достойно, настільки не по-радянському! І практично ніде, ніде в колишньому СРСР (за винятком хіба що Молдови) — такого легітимного передання влади не було; в Росії, з її на словах розбудованими інститутами демократії, провели справжню спецоперацію, щоб передати владу! Однак з роками виявилось, що все це було ілюзією, що наша номенклатура вже оговталась і почала різко повертати Україну до обкомівських традицій... Я читав подорожні нотатки Ришарда Капущинського, чудового дослідника Африки. Капущинський, якому пощастило побувати в багатьох нових державах чорної Африки, зробив дуже важливий для нас висновок: поневолений розум, покалічений досвідом рабства, нездатний навіть уявити світ, де всі вільні... І на підтвердження цього розповідає про президентство най-відомішого ліберійського лідера нового часу Уїльяма Табмена. Табмен, який був президентом Ліберії 28 років, належав, за словами Капущинського, до «рідкісної вже категорії цариків, які правлять своїми країнами, як поміщик — маєтком: всіх знає, все вирішує сам... Сам підбирав кандидатів на всі посади у державі. Всюди розставляв своїх людей; у нього була приватна поліція, яка доповідала, що відбувається в тому чи тому селищі...» Однак нічого істотного там не відбувалося! Ліберія була бідною, забутою африканською провінцією, країною мертвого часу... Врешті-решт, відбувся переворот, Табменового наступника вбили солдати... Їхній ватажок був з маленького гірського племені, тож він і оточив себе людьми з цього племені. Плем’я лісових людей розуміло, які можливості дає влада, однак не знало, як керувати країною... Один із соратників нового президента пішов на нього війною... І ось — воюють і до наших днів. Ми про це нічого не знаємо, бо нас усе це не дуже турбує... І якби уважний читач не побачив у цій ліберійській антиісторії море алегорій, він, звісно, почав би мене розпитувати, навіщо я все це переповідаю... Ось так і читач якоїсь женевської або мюнхенської газети читає про події в Україні. Президент керує державою, як поміщик маєтком... Люди з великого промислового міста добре усвідомили, які можливості дає влада, однак не розуміли, як керувати країною, і — найголовніше — навіщо. Один із соратників президента пішов на нього війною, однак програв і опинився у американській тюрмі... І ось — воюють до наших днів... Журналіст, який про все це розповідає, сприймається майже як відважний дослідник Африки, месьє Екзотик... Тільки пересічний читач дратується: навіщо йому все це? Набагато цікавіше прочитати статтю про комп’ютери: незабаром вони транслюватимуть не лише звук, а й запах, тож можна буде користуватися улюбленими парфумами прямо з допомогою дисплея... Невже їм там в Юкрейн це нецікаво... «А в них лише один відсоток користується комп’ютерами», — ніяковіючи, відповідає журналіст... «Один відсоток! І ви там пропрацювали аж рік! Жаку, ви наша гордість! Вся сім’я пишається таким сміливим мандрівником...»

Це ми маємо вирішити, ким ми будемо, — нацією політичного анекдоту, багатомільйонною армією гастарбайтерів чи звичайнісінькими європейцями. Ліберійці хоча б мають історичне виправдання — століття рабства, відсутність розвинутої культури і науки, безліч племен і жодної нації... Нам нічим виправдатись перед історією — у нас, зрештою, все було і є: культура, наука, інтелігенція, бажання працювати, церква, навіть щось схоже на націю... Ми просто не маємо права залишатися вічними заручниками комуністичного експерименту, жадібної номенклатури, власної нездатності змінитися й відчути відповідальність бодай за майбутнє власних дітей, якщо не за самих себе...