СІЧЕНЬ. ХЕРЛІНГ-ГРУДЗИНСЬКИЙ

У одній з останніх книжок польського письменника Густава
Херлінга-Грудзинського, що помер торік, я знайшов несподіване для себе спостереження. Херлінг-Грудзинський, який майже чотири десятиліття прожив в еміграції в Неаполі, скаржиться на самотність у цьому великому місті. І не тому, що в Неаполі бракувало інтелектуалів, а тому, що люди, які могли б скласти товариство польському письменнику, не хотіли його знати. Неаполь був... комуністичним містом, а Херлінг-Грудзиньский був письменником, який емігрував з комуністичної країни. І тому аж до 1989 року він був чужий для неапольського «вищого світу» — він був чужий їм, вони були чужі йому...

Звісно, для людини, яка бувала в «комуністичних» містах Італії, в цьому немає нічого дивного. Я ніколи не був у Неаполі, однак жив, скажімо, в Болоньї... Це не бідний південь, а багата північ країни — і все ж мене не переставали дивувати прикмети ніби призабутого «радянського» стилю поведінки — на вулицях, у готелі, навіть у сучасній архітектурі. Виявилося, що й на Заході можна вибудувати свій осередок меншовартості: його міазми отруювали повітря старовинної Болоньї, не дозволяли відчути себе туристом зі східної країни на багатому Заході — як у сусідній Флоренції чи Феррарі... Щось у цьому місті відчувалося рідне-ріднесеньке. Комуністи завжди будують щось схоже — в Радянському Союзі або в окремому італійському місті... Отож неаполітанське життя Херлінга-Грудзинського я собі добре уявив. Здивував мене у його спогадах швидше сам парадокс існування. Людина, щоб не жити у суспільстві щоденного приниження, залишає батьківщину. І в результаті опиняється у вільній країні, однак у місті, де це суспільство щоденного приниження прославляється і вважається за ідеал мислячої істоти. Кілька годин поїздом — і ти вже зовсім в інших світах, зовсім в інших містах. Однак тут, у твоєму новому рідному місті, немає відповідного кола спілкування, немає людей, які б тебе розуміли...Херлінгу довелося так жити аж до 1989 року: крах комунізму зробив його популярною людиною, неаполітанська знать дивувалась, як вона досі не знала такого цікавого співрозмовника...

А як це відбувається в наших палестинах?

Я добре пам’ятаю, як на мене з моїми прогнозами, що Радянському Союзові залишилося кілька років, а українська незалежність — не дисидентська мрія, а майже реальність, дивилися колеги, стурбовані власними кар’єрними успіхами. Вважали, що в Москві собі можна дозволити такі дивні погляди — перебудова все ж таки! Героями боротьби за незалежність всі як один стали в ніч з 24 на 25 серпня 1991 року. Знайшли десь синьо-жовті значки, які ще навесні наштовхувалися на зневажливо-осудливі погляди «інтелігентних» киян, почали запевняти, що завжди були заповзятливими борцями за свободу неньки — де б не працювали, у ЦК, КДБ, Раді Міністрів або на Держтелерадіо. Звичайно, у цій державі миттєвих патріотів я знову ж одразу виокремився: ми тут будуємо з усіх сил, а він там сидить, з нами будувати не хоче. Так, правильно, як не хотів з вами будувати до серпня 1991 року, так не бажаю і після нього. Ви ж будуєте, ті ж самі мої сердечні друзі, колишні патріоти однієї шостої, теперішні патріоти «неньки». Я вам не вірю. Ви одну свою країну зрадили? Це ж для мене вона була імперією, для вас — державою, яка дає так багато можливостей... А тепер ця, нова, дає можливості? Ви і її можете зрадити за першої ж нагоди.

Тепер ось нове — скандал із плівками. Я ще 1994 року написав і сказав, де міг, що у Леоніда Даниловича Кучми є одна проблема — він не здатний виконувати обов’язки Президента України. Мене роками переконували, що ото я недооцінив. Що насправді він сильний політик, може, на економіці й не знається, проте владу утримав, державу стабілізував, еліту приборкав. Я своєї позиції всі ці роки не змінював, а чого її було змінювати на тлі занепаду країни, деградації її економіки, криміналізації керівного класу? Тепер-от усі бух — і прозріли. Записи президентських розмов нам продемонстрували, яка це людина неінтелігентна, а ми й не знали, або знали, та не могли довести. І всією елітою пішли в похід за справедливість. І звісно, мені залишається тільки пасти задніх — бо там такі генерали й солдати в цій армії правди, такі натури, такі репутації, що невеличка кількість тих, хто щиро бажає змін, губиться у океані амбіцій людей, впевнених: потрібно використати ситуацію якнайкращим чином для себе.

Якось тут перезимую. Рядовой, нєобученний. Ні, краще ви до нас. Бо знаю, якою буде ваша революція. Іноді важливо не тільки те, хто йде у відставку, а й те, хто відсилає. Ми, здається, вже увійшли в африканське або латиноамериканське коло переворотів, коли від зміни господаря президентського палацу змінюються тільки рахунки його почту, однак не добробут підданих. Агов! Для того, щоб Україна очистилась, доведеться притягати до відповідальності не тільки її нинішніх властителів, а й їхніх наступників.