СІЧЕНЬ. ГДАНСЬК

Нарешті мені вдалося прочитати гданський роман Стефана Хвіна «Ганеманн», — свого часу я не знайшов його у польських книгарнях і тепер побачив у російському перекладі. Я дуже хотів прочитати цей роман у Гданську, під відкритим небом, десь на березі Мотлави чи на балтійському пляжі. Тому й шукав книжку, яка, очевидно, була вже розкуплена й відома мені хіба що з дискусії у польській пресі. Хвіну пощастило створити образ плинної й трагічної зміни цивілізацій, перетворення Данцига у Гданськ на тлі трагедії міста і людських поневірянь. Але водночас у «Ганеманні» є образ проростання цивілізації, несподіваного злиття знищеного й нового, злиття, яке, звісно, і створює обличчя сучасного Гданська, одного з найкращих, як на мене, міст Європи. Гданськ для мене важливий ще й тим, що це водночас живе місто і місто тіней, що в ньому можна прогулюватися як у теперішньому часі, так і в минулому... Так, до речі, і в майбутньому, яке завжди проглядається в поєднанні цих двох часів... У сусідньому Калінінграді, який постав на місці Кенігсберга, таке відчуття вже не створюється, ти просто починаєш відчувати себе на цивілізаційних руїнах... тут не було зміни цивілізацій, тут був кінець однієї цивілізації і цілеспрямовані зусилля з недопущення іншої. Бо інша, як і в Гданську, могла виникнути тільки шляхом поєднання. Якраз поєднання у Калінінграді й не відбулося...

Якщо погодитися з цим правилом, варто проаналізувати долю всіх великих міст Центральної і Східної Європи, в яких відбувався цивілізаційний перехід. Однак я можу задавати хіба що риторичні запитання. Тому що кожне таке місто чекає на свого літописця. Вільнюс, Львів, Гродно, Щецин — це тільки найяскравіші приклади міст, у яких цивілізація істотно змінилася, в які прийшли сотні тисяч нових жителів, тоді як сотні тисяч колишніх були змушені залишити свої оселі. І ось: як навіть повітря міста, яке невипадково з’явилося саме тут, впливає на своїх нових дітей, як воно випромінює цивілізацію, як ставляться нові жителі до того невловимого духу, який неначе чужою мовою озивається до них ночами, як співіснують вони із тінями не свого минулого? Роман Хвіна насправді — одна з перших вдалих спроб не просто констатувати це, а й відчути. Але є й глибинніша цивілізаційна зміна, яка найчастіше відбувалася не на кордонах... Для України це тим більш актуально, що старші покоління тут пам’ятають країну відразу кількох цивілізацій — країну, в якій на недалекій відстані, а іноді зовсім поруч можна було побачити творення відразу кількох світів. Взаємини між цими світами ніколи не були простими й гармонійними, але вони взаємодоповнювалися навіть у відштовхуванні. Можна згадати бодай творення цивілізацій української, російської, єврейської, польської, та й кримськотатарської — і кожна з цих, найбільших цивілізацій, була на цій землі вкорінена міцно. А потім відбувся помітний перехід від такого творення до цивілізації нівелювання, до тріумфу деградації. І шляхів до цього було чимало — і зникнення населення, і депортації, і переселення, і війна, і мир... І ось у результаті живемо в світі, де образи наших прекрасних міст навряд чи додадуть нам сил, бо ми звертаємо на них увагу хіба що як на житлову площу. Звісно, там, де був болісний розлам цивілізацій, люди гостріше відчувають необхідність відбудовувати не тільки міста, а й самих себе. Ми ж живемо так, ніби в нашій історії такого розламу не було, хоча всі ми насправді — діти цього розламу.