СІЧЕНЬ. ГАВЕЛ

Цього тижня чеський парламент звернувся до процедури обрання нового президента республіки. У Центральній Європі закінчується не просто епоха Вацлава Гавела — добігає кінця час президентів-неофітів, лідерів-неполітиків, тих, хто самим фактом свого існування у палацах і резиденціях доводив прагнення суспільства змінитися. Якщо пригадати, таких людей було чимало ще кілька років тому — Лех Валенса у Польщі, Арпад Гьонц в Угорщині, Желю Желев у Болгарії, Леннарт Мері в Естонії... Не можу сказати, що всі вони перетворилися на професійних політиків. Ба, більше — профспілковий лідер Валенса так і залишився насамперед масштабним робітничим трибуном, а його колеги-інтелектуали в сусідніх країнах усе ж таки були насамперед професорами в президентських кабінетах. Та й на цьому, зовсім непоганому, тлі приклад Вацлава Гавела був найбільш переконливим.

Не можу сказати, що я колись був у захопленні від Гавела-драматурга. І не можу сказати, що вважаю Гавела видатним політиком. І серед дисидентів у країнах колишнього СРСР та Східної Європи було чимало промовистих постатей — для мене Андрій Сахаров усе одно буде особистістю набагато більш переконливою і значущою. Однак Гавелу вдалося — не докладаючи, до речі, до цього особливих зусиль, — стати своєрідним міфом і символом. Символом моральності у політиці, символом особистого самозбереження в найбільш складні часи суспільного перелому, символом самої можливості ідеалізму. Колишні дисиденти докоряли Гавелу, що він дуже змінився після обрання президентом Чехословаччини, що з часом змінювалися його уподобання, його коло спілкування, його звички й бажання. Можливо, це так. Однак найголовніше — не змінювалася аура Вацлава Гавела, його сприйняття реальності. «Інтимний» Гавел, звісно, не міг не змінитися після того, як змінив звичне помешкання на Празький град і свободу вільного митця на обов’язки президентського протоколу. Однак «публічний» Гавел, Гавел для людей залишався таким, яким був. Економічними перетвореннями в Чехії займався у перші роки змін прем’єр-хірург Вацлав Клаус, однак за стан морального здоров’я суспільства відповідав президент-педіатр Вацлав Гавел... Я пригадую, як у ті роки чеський колега говорив мені під час прогулянки берегом Влтави, що йому стало важко у власній країні, яка перетворилася на «країну маленьких Клаусів». А я подумав, що єдиним порятунком для «країни маленьких Клаусів» є те, щоб в ній залишалися великі Гавели...

Нам важко все це до кінця зрозуміти, на пострадянському просторі такі сюжети — теми, швидше, міжнародних коментарів, ніж роздумів. А тим часом ми рішуче потребуємо саме цього — усвідомлення, що велика політика в часи зрушень має бути справою ідеалістів у светрах, а не заробітчан у модних краватках. Усі великі лідери нашого часу були ідеалістами — і не тільки Валенса чи Гавел. Рональд Рейган чи Маргарет Тетчер, скажімо, також були до певної міри ідеалістами — тільки вихованими в більш комфортних умовах західної демократії. Однак переконаність у власних поглядах і бажання працювати для інших — це те, що об’єднує їх із центральноєвропейськими дисидентами у президентських кабінетах і роз’єднує із пострадянським політичним класом...