СІЧЕНЬ. ДНІПРОПЕТРОВСЬК

Не знаю, що для мене важливіше — місто чи літературний образ міста. Похмурими зимовими вечорами в Женеві я читав оповідання швейцарських письменників і враз натрапив на один, несподівано сонячний твір італо-швейцарського автора Джорджо Ореллі — «Прогулянки вулицями Беллінцони». Атмосфера оповідання, весь образ оптимістичного провінційного містечка в горах були настільки спокусливими, що виникло бажання зібрати валізи й переїхати до італійської Швейцарії, в кантон Тичино. Однак часу вже не було, та й літа, відверто кажучи, також не було... В Тичино я потрапив за кілька місяців, оселився в Лугано, щоб прогулюватися берегом одного з найромантичніших озер Європи, і, звичайно ж, відвідав Беллінцону. Побачене місто настільки відповідало моїм очікуванням і присмаку, який залишився після прочитаного взимку оповідання, що я переїхав до нього з Лугано того ж таки вечора. Беллінцона — не туристичний центр, сусідні Лугано та Локарно, які лежать на берегах озер, набагато відоміші... Однак це було моє місто, я запам’ятав його вулички, мандрівки в горах серед замків, відчуття казки, що збулася... Я попросив надіслати мені з Женеви оповідання Ореллі — власниця готелику, в якому я жив, була неймовірно здивована, коли я пояснив, що на сторінках факсу незрозумілими літерами вималюване її рідне місто... Література і реальність зустрілися, коли я перечитував цю новелу за сніданком і дивився у вікно на вулиці, вперше якими мандрував разом із її автором...

Щось схоже, хоч як це дивно, відбулося в мене і з Дніпропетровськом. Мені довго не вдавалося відчути цього міста — після Києва воно здавалося занадто радянським, позбавленим душі, занадто просторим, щоб почуватися в ньому затишно... І водночас це не був мегаполіс, у якому відчуваєш себе частинкою нестримного, вируючого життя, осторонь архітектурних принад і романтичних прогулянок... Я змінив своє ставлення до Дніпропетровська, коли знайшов у квартирі, яку тоді винаймав, книжку «Місто на трьох пагорбах» — розповідь людини, безперечно, закоханої у свою батьківщину. Образ радянського Дніпропетровська поступився у моєму сприйнятті образу Катеринослава, я навчився знаходити у заасфальтованих вулицях тіні ненароджених проспектів «південного Петербурга», я полюбив місто, знайдене на сторінках цієї книжки. Збіг обставин, який часто трапляється в журналістському повсякденні, полягав у тому, що автор «Міста на трьох пагорбах», дніпропетровський публіцист Михайло Шатров, мешкав у сусідньому будинку. Це вже не романтична історія: я встиг познайомитись із ним в останні місяці його життя. Тяжко хвора людина, він сумував з приводу своєї професійної невдачі. Його Дніпропетровськ був непотрібний тим, хто не бажав бачити в рідному місті нічого, окрім місця, де виростали Брежнєв, Щербицький, їхні менш талановиті наступники. «Місто на трьох пагорбах» стало раритетом для старих катеринославців, які відчували в книжці биття серця свого міста, однак книжку не перевидавали: очевидно, було якось легше, що цілі покоління дніпропетровців зростають безбатченками, просто радянськими людьми, котрі не звертають великої уваги на місто, в якому живуть, і відтак — на країну, в якій живуть... Насправді не видавати такі книжки — те ж саме, що обкрадати людей: вони проживають своє життя, навіть не підозрюючи, яке багатство було поруч із ними — і могло бути їхнім щодня...