СХРЕЩЕНІ МЕЧІ (УРИВОК З ПОВІСТІ)

Про страхи і жахіття минулої війни вже говорено і говорено. Письменників, котрі бачили їх на власні очі, лишилося дуже обмаль. І ми замислюємося — у тому числі і я, многогрішний: чи є у тій війні ще щось гідне людської уваги? Чи могла б вона, взагалі, стати предметом літератури, себто захопити і розбуркати серця? Мабуть, могла б, насамперед концепцією великої гіркої правди. Мусимо нарешті сказати собі, що політичний тоталітаризм ХХ століття — нацистський, більшовицький — разом спорудив для людства страхітливу шибеницю. Та й не тільки тоталітаризм. Іще якась сила, грандіозніша, планетарніша, елітно неземна. І елітно антигуманна. Яка вдарила мені в груди в Конгресовій бібліотеці США зі слів командуючого тихоокеанським флотом США, мовлених ним за п’ять днів до початку радянсько-німецької війни: «коли росіяни і німці зчепляться одне з одним... панове, віддамо право першого удару Гітлеру». Я переглянув документи, і вони мене повністю переконали: Берлін, Москва і, безперечно, Вашингтон рвалися до освєнцімських газових печей, до бабиних ярів, катинських мордувань, атомних хіросім у єдиному потоці загального очманіння. Дай Боже, щоб написані мною на підставі цих документів повісті «Берлін, 22 червня...» (друкувалася в часописі «Влада і політика») і «Схрещені мечі» (подані нині у тижневику «Дзеркало тижня») переконали читачів. Жоден факт, жодна концепція в них не вигадані. За ними — історія.

За велінням дияволів

Усе йде до загину. Абсолютного. Як у лютій штормовиці, коли і ліси, і поля залиті потоками дощу, і небо падає чорним мороком на землю. Усе намарно. Гельмут Фрідман, одинокий Гельмі, маленький, майже покинутий всіма агент ЦРУ в Берліні, сидить над прірвою разом з коханою жінкою, разом з милою, вродливою і нещасною, як і він, Маріанною. Бо для них уже немає виходу. За три дні війна. Хаос. Падіння і жах. І найкривавіший шторм у світі, який вони хотіли відвернути.

Не відвернули.

Прокляття, прокляття! Його не послухано, його відкинуто. Даремно ходив над прірвою, добував по крихітці правду. Він не виконав головного: повеління генералів, повеління найгрізнішого і найсвітлішого. Він гинув, і разом з ним гинув світ.

Найперше, мабуть, належало вирішити для самого себе, яким шляхом він, агент ЦРУ в Берліні, піде далі. Повертатися в Москву у пащу звіра, в палкі обійми «батька народів» — марна річ. Він, Гельмут Фрідман, не зумів довести «батькові» істину, котрої той прагнув. Німці не підуть проти Великої Британії. Нізащо!

— Може, справді краще не повертатися до твоїх грізних начальників? — боязко висловила припущення його німецька подруга й помічниця Маріанна. — Ти привезеш їм погану звістку.

— За зраду не щадять нікого.

— Я тебе не відпущу... не віддам тебе на плаху!.. — Маріанна легенько провела рукою по його щоці. — Пошлеш останнє попередження Центру, але на розправу не поїдеш!

— Під сокиру підуть усі мої рідні. Навіть сестра в Сибіру.

— А тебе вже не буде. Послухай, ти героїчно «загинеш», виконавши свій обов’язок. — Стала викладати свій план. Поїдуть на татову віллу, там є передавач, пошлють шифровку в Москву. Але попередньо вона зателефонує дядечкові Шнуре в абвер, щоб прислав за ними машину. Бо ж Генріх одразу запеленгує їх. А в кінці депеші кілька слів: мовляв, прощайте, ми в облозі... наці під домом... Слава великому!..

Це була відчайдушна химера, фальш і правда, останнє попередження, останній хід порятунку. Дійте! А мені лишається тільки німецький полон або німецька куля!.. Маріанна глянула на Гельмута. Здається, сприйняв її план.

Вілла, власне, була ніякою не віллою, а простеньким собі будиночком над озером. Ліс, тиша, розкіш!.. На веранді газова плитка, на столику запацьорений примус. Гельмут дістав із запілля зелений радіоапарат. Підключив антену. Маріанна подзвонила оберсту Шнуре. (Працював на американську розвідку.)

— Маємо ще півгодини часу. — Гельмут глянув на годинник. — Ти чуєш?.. Наче мотор на просіці.

Дівчина заспокоїла його простою й залізною логікою. Виходу ж в ефір ще не було. Мабуть, випадкові блукальці, котрим закортіло скупатися в лісовому озерці. Гельмут заховав передавач під стіл, схилив голову на кухонний столик. Наче в братовій хатині біля Псла. Теж отака будочка, внизу в долині Псел у куширах, в золотих розсипах піску. Це ж Миколу, механізатора, першим призвуть до війська. «Якби ти знав, братику, що нас чекає! — подумав Гельмут. — А я знаю і нічим тобі пособити не можу...»

До виходу в ефір лишалося 30 хвилин з секундами. Секунди ті важили. Ой, як важили! Незатишно стало на веранді, навіть ліс наповнився тривожним гулом. Всі ви, ліси, однакові, першими відчуваєте лихо...

Знову озвався мотор між соснами. Маріанна заклякла біля дверей. Чути впевнену ходу, ближче, ближче, на приступцях веранди.

Різко розчиняються двері на веранду, і на порозі... Богдан Сушко в своїй строгій формі оберштурмбанфюрера. Кашкет набакир.

— Майне герен, прошу дарувати мій непоштивий прихід! — усміхається давній Гельмутів друг з Коломиї. — Прибув за адресою, яку дав мені оберст Шнуре. Ваш милий дядечко, Маріанхен.

Гельмут ступив крок до нього. То це від оберста Шнуре! Виходить, для прикриття... У Богдана краплі поту на чолі, витирає їх рожевою хусткою. Скільки лишилося до сеансу? Двадцять дві хвилини?.. Є час. І вибачливий усміх у бік Маріанни. Чи фройляйн не заперечує, якщо вони трохи погуляють біля озерця? Балачка чисто мужська... Спустилися до води, сіли під горішиною. Богдан почав похмуро:

— Твій вихід на Москву — повна нісенітниця! Вони засліплені кошмарною ідеєю превентивної війни. Кошмарною і дикою!

— Знаю, — зітхнув Гельмут. Біла сорочка була мокра від духоти. — Ти ненавидиш і тих, і тих. То чому ж переживаєш?

— Бо не хочу швидкого розгрому совітів. Якщо фюрер візьме Сталіна за горлянку, нам буде важко вибороти вільну Україну. Хай б’ються на рівних. По-чесному, по-лицарськи. У німців же вдвічі менше танків, пального майже немає, румунські запаси скоро вичерпаються... Одне слово, ми... себто ОУН простягає тобі руку. — Богдан обняв Гельмута за плечі: — Повір, ми не такі звірі, як про нас галасує московська пропаганда. Це більшовики несуть скрізь смерть! Виморили голодом пів-України, підклали бомбу Коновальцю, вивезли до Сибіру і там винищили кращих синів Галичини... А тепер лу- б’янські катюги пошлють під кулі українських дядьків!

— На Луб’янці працюють не тільки катюги, а й професіональні розвідники, — в’яло заперечив Гельмут. — Згадай Судоплатова.

— То кат над катами! — вибухнув гнівом Богдан. — Бомби проти Коновальця тобі мало? А які інтриги плів проти своїх маршалів! То він винищив усю вашу верхівку: Тухачевського, Якіра, Уборевича... І не кажи мені про німецьку фальшивку. Німці не мають до неї ніякого стосунку. Ти наївняк, Гельмуте. Прозрієш, та буде пізно.1

Хоч жарота червневого дня наганяла сонливість, почувалися немов у велетенському холодному яру. Холодний Берлін, холодний ліс, холодна невідомість, і все запнуте холодною ворожістю.

Богдан пішов на повну відвертість. Він одягнув мундир СС за наказом ОУН. Мовчи! Ти весь у комплексах вірності та відданості, я тебе розумію. Але хай саме життя змусить тебе осягнути ту прірву, в яку котиться наш нещасний народ. І ти разом із ним. До 22 червня залишилося менше тижня...

— Може, Сталін схаменеться і вдарить першим? — зробив припущення Гельмут. — Я знаю, він справжній тиран, але якщо він збагне ситуацію, то може взяти на себе ініціативу.

— Хто? Він візьме на себе ініціативу? — реготнув самими очима Богдан. — Безвільний пішак! Всі вони, і фюрер, і ваш «батько народів», — безвільні пішаки у великій грі. Повну відповідальність несе якась дивовижна, засекречена група. Це вони фактично все вирішують...

— Хто вони? Банки? Капіталісти?

— Бери вище. Еліта землі!

— Ага, масонство, єврейський вищий ареопаг!

— Не будь примітивним, Гельмуте, — з досадою викривив губи Богдан. — Чого ви всі, наївняки, плутаєте євреїв з масонами? Масонами були і Петро Перший, і імператор Павло, і Вашінгтон, і Рузвельт. До речі, президент Рузвельт — масон 33-го ступеня. Найвищий ступінь масонства! Цей могутній ареопаг, дорогий Гельмуте, керує і панує, підсумовує і прозирає прийдешнє, творить бажане і нищить вороже. Це він в 30-х роках зірвав британо- японський союз, він дав Гітлерові захопити Австрію, Чехословаччину, вчинити скандальну мюнхенську змову. Та я тобі більше скажу, Гельмі. Мій шеф Вальтер Шеленберг є одним з таємних акціонерів і директорів американської телефонної корпорації ITT, а екс-прем’єр Великої Британії, мюнхенська тварюка Чемберлен є пайщиком у німецькій компанії «ІГ».

— Хочеш сказати, що і Сталін, і Гітлер виконують повеління цих дияволів? — з болем видушив Гельмут.

— Називай їх як хочеш: і дияволами, і Орденом, і Братством. — Богдан дістав з кишені мундира аркушик паперу. — Нам вдалося перехопити виступ у Сан-Дієго командуючого тихоокеанським флотом США Річардсона. Він також знає точну дату нападу фюрера на СРСР. Ось його слова: «Безсумнівно, найбільшого успіху досягне той, хто першим почне наступ, оскільки і вермахт, і Червона Армія налаштовані на ідею бліцкригу... То що ж най-більше відповідає нашим інтересам? Якщо Сталін перший кине проти Гітлера свої 200 дивізій і понад 10 тисяч танків, то вермахт буде розчавлений, і за кілька місяців сталінська армія буде в Гібралтарі. Якщо ж розпочне Гітлер, то де він буде через два місяці, відомо тільки Всевишньо-му, бо він застрягне на просторах Росії. І Сталінові доведеться витратити чимало часу, щоб вибити його звідти. Такий сценарій залишає ініціативу за вільною стороною і динамічною силою, яка неминуче з’явиться, коли росіяни і німці зчепляться одне з одним, віддаючи на милість цій новій силі весь світ. Отже, панове, ВІДДАМО ПРАВО ПЕРШОГО УДАРУ ГІТЛЕРУ», — Богдан тяжко зітхнув. — Що ж, братику мій, до радіосеансу залишилося п’ять хвилин. Не хочу бути при передачі. Але ж не забудь: пеленгатори Гейдріха чекають! За п’ятнадцять хвилин маємо виїхати на трасу.

Посол у відчаї

Радянський посол в Берліні Деканозов не таїв своєї розгубленості. Він запросив торгпреда Гельмута в свій кабінет і всадовив у глибоке шкіряне крісло...

— Ви розумієте, дорогий Фрідман, що ми втрачаємо останні хвилини! Ми над безоднею! Чому ви, розвідник, око і нерв Москви, не б’єте на сполох? У нас в руках одержаний через американців їхній план, себто план нацистів: під претензійним грифом «План Барбаросса».

— Я не мовчу, Володимире Григоровичу. Я вже голос на-дірвав, але вони не хочуть мене слухати, — досить грубо відрізав Гельмут. — Всі дані в Москву передані. І найперше — дата!

— Господи! — весь опав тілом посол. — У нас же такий самий план рішучих дій! — Сиділи в кутку кабінету, у глибоких холодних фотелях. — План негайного вторгнення в Німеччину! Сподіваюся, ви чули про нього... «Гроза»!

— Навіть знаю в деталях. Єдино правильний крок.

— Казковий план! Ми за два тижні виходимо до Берліна, а ще раніше — до Плоєшті, і німці відрізані від румунської нафти. Не розумію тільки, чому товариш Сталін зволікає? Катастрофа ж!

— Можливо, товариш Сталін чекає висадки німців у липні в Англії.

— Але ж «Гроза» також запланована на липень. Боже, який прорахунок! — аж застогнав Деканозов, і його осетинське обличчя побуряковіло. — Яка нестиковка! 6 липня наші швидкісні танки мали б рвонути по автобазах рейху, і наші дивізії НКВС розвалили б цю купу гною! — Він натиснув кнопку під столом. — Зараз буде Тупіков.

Військовий аташе Тупіков, немолодого віку сивоголовий чоловік у темному костюмі, ввійшов у кабінет з виразом втоми і байдужості. Побачивши Гельмута, зрадів:

— Я радий, що з нами і молодь.

— Цей наївний чоловік — посол кивнув на Гельмута, — не вірить, що ми ще можемо врятувати ситуацію. Ви були у Москві, які там настрої?

Генерал сів у крісло, відкрив свою шкіряну теку. На стіл лягла ще одна тека, менша розмірами, голубого кольору. Він узяв з неї аркушик і, перезирнувшися з послом, простягнув його Гельмутові.

— Не буду вас попереджати, що це більш ніж секретно, мій друже, це документ, який розіслано в округи. Можете прочитати.

Гельмут узяв папір, пробіг його очима. Циркуляр справді був епохальний:

«Тільки для відома Військових Рад. Передача по радіо і телефонному зв’язку заборонена... В період з 4 по 10 липня 1941 року німецькі війська здійснять бойові дії проти Англії з метою висадки на Британських островах великих сил повітряного і морського десантів... У зв’язку з цим виникає потреба в проведенні заходів воєнного характеру для захисту державних інтересів СРСР... Штабам військових округів (фронтів) бути готовими до рішучих наступально- превентивних операцій. С.Тимошенко, Г.Жуков, А.Жданов».

— Щось не спрацювало в Генеральному штабі, — зітхнув Деканозов.

— Може, цей циркуляр не затверджений у Політбюро? — висловив припущення Гельмут.

— Кажу ж: розісланий у військові округи, — відрубав сердито Тупіков. І повернувся до посла: — Жуков особисто попросив мене не зчиняти паніки. Сталіну це не подобається. Ну що ж, будемо сидіти на вулкані. Може, хоч в останню мить там нагорі...

Тупіков не встиг закінчити фразу, як до кабінету вбіг начальник шифрувального відділу з текою у руці. З якимось наче острахом поклав її на маленькому столику перед послом. Той узяв її з виразом ляку на обличчі.

— Так, і що ж ми маємо? Чим ще нас порадує Москва? О!.. Та тут прямий наказ від В’ячеслава Михайловича... Так, так, і що ж він хоче, наш славний Нарком закордонних справ? — Посол Деканозов, втягнувши голову в плечі, заворушив губами. І вголос повторив розшифровку: — Політбюро просить вас негайно зустрітися з рейхсміністром Ріббентропом і ... з’ясувати становище. Доповісти одразу ж після розмови. — Від мовлених ним самим слів посол Деканозов здригнувся. Лице його побіліло. В тій блідості був страх, відчай, безсилля. Він тицьнув рукою в бік хирлявенького шифрувальника:

— Напишіть і передайте: рейхсмаршал Герінг мене не приймає вже другий тиждень, Ріббентропа немає в Берліні, Канаріс обіцяв... ні, ні, адмірал Канаріс також уникає зустрічі. Біжіть і посилайте шифровку товаришеві Молотову. — Його голос завібрував гнівними нотками: — Хай читають! І щоб знали там, що ми не несемо ніякої відповідальності!

Коли шифрувальник вийшов з кабінету, Гельмут по тривалому мовчанні сказав:

— Дозвольте мені виконати цю місію? — Гельмут набирається мужності. Встає: — Через годину мене прийме адмірал Канаріс. За дві години ми будемо знати, що доповісти в Москву.

Меч пророка Фінія

До початку війни лишися лічені дні. Берлін готувався. І готувався радянський агент Гельмут. Тільки він вже все прокрутив у голові заздалегідь, бо Москва не отримала тієї інформації, яка була потрібна Головному. Залишався останній хід: до адмірала Канаріса.

Чорний присадкуватий «хорх» домчав Гельмута до головної канцелярії абвера. Кабінет адмірала велетенський, притемнений, високі вікна затягнуті шторами. Канаріс, кістлявий, гостроокий, з привітною усмішкою ресторанного грека, виходить з-за столу. Запрошує Гельмута до приставного столика. В темних очах привітна цікавість.

— Гер Гельмут, вважайте, що ми з вами вже знайомі. Я читав усі розшифровки ваших радіодонесень у Москву. Хай це не ображає вас, але німецька розвід-служба досвідченіша за вашу, російську. Сталін сприйняв вас як англійського провокатора і ви-рішив напасти на Німеччину. — В адміраловому голосі забриніли нотки щирого жалю: — Страшно про це говорити, але, мабуть, так повелів Бог. Коли Європа опинилася перед загрозою ваших танків, фюрерові довелося випередити удар Сталіна. Не вважайте це оголошенням війни. Це крик моєї душі, гер Гельмут. Війна почнеться 22 червня. Жахливий, апокаліпсичний день! Ви повідомили про нього Жукова. І... спасибі вам: допомогли нам. Ви врятували світову цивілізацію від нашестя російських танків.

— Неправда! — різко хитнув головою Гельмут, вражений цинізмом адміралових слів.

Гельмутові було моторошно від категоричності почутих фактів. Утім, спробував механічно, мовби повторюючи чиюсь політичну підказку або зчитуючи залізні рядки з передовиці «Правди», нагадати про миролюбність радянського уряду, який хоче мирного життя, який почав будівництво вільної держави...

— О, знаємо ваші початки! — зіронізував адмірал. — З масовими розстрілами і голодом мільйонів. Та нам досить того, що Жуков підтягнув до кордону могутні танки «КВ» і «Т-34», — таких у вермахті взагалі немає — і скоро затопить червоною чумою всю Європу. Жахи ваших концтаборів і катувань у підземеллях Луб’янки стануть кошмарною реальністю нашого життя. То що накажете робити? Стати навко-лішки перед дивізіями НКВС? Перед вашими танковими дивізіями, які, скинувши гусениці, помчать на траках до Ла-Маншу? Ні, весь світ знає, що така концентрація військ, яку зосередив Сталін біля кордону, — то перший крок перед великим стратегічним наступом. — Адмірал сперся на лікті, немов оцінюючи мовлене ним. І враз щиро й просто запитав: — У вас трохи дивне прізвище. Чи то німецьке, чи то єврейське.

— Мій батько був німецьким колоністом, мати — українка, — сказав Гельмут. — Після смерті батька мене всиновила єврейська сім’я.

— Ясно. Ми живемо в епоху змішання крові і рас. — Головний шпигун Гітлера немов шукав підступу до слизької теми: — Ви знаєте, що в давнину єврейські воїни вважалися доленосними? У кабінеті у фюрера стоїть дивовижний спис. «Спис Лангіна». Цим списом римський легіонер Лангін добив на Хресті Спасителя. Тож ось його історія. Ще в древній Іудеї цей спис викував пророк Фіній. За його задумом, у ньому акумулювалися неймовірні магічні сили, тисячолітні сили богообраного єврейського народу. Протягом сторіч списом володіли римські, візантійські, германські імператори. І найдивовижніше — імператори, котрі володіли цим списом, були непереможні!

Гельмут потупився. Можливо, Канаріс чекав відвертості. Але ж Гельмут уповноважений не про це вести розмову. Господи, що за дикунська філософія! Ну, якщо вже пішло на відвертість...

— Гер адмірал, якщо ви дозволите мені... Спис Лангіна. Так, ви ним пишаєтесь. Спис, який з’явився на світанку іудейської раси, поклав край страшному злу, злу війни.

— Не нам спиняти війни, гер Гельмут, — відрізав дражливо адмірал.

— Але ж ви, даруйте, як людина знаєте, що фюрер наказав своїм гренадерам винищувати євреїв, що створено спеціальні айнзацкоманди для масових страт дітей, старих, немічних. Як спинити цей жах?

У Канаріса засіпалась губа, очі потемніли. Голос набув металу:

— Ще півтисочоліття тому Нострадамус передбачив цю лиху долю для всього світового єврейства.

— І ви вірите середньовічному алхімікові?

— Катрени безсмертного Нострадамуса давно розшифровані. З них ми знаємо, що будуть і розстріли, і газові камери, і виривання рук у нещасних єврейських дітей.

— І змирилися із загибеллю цілого народу?

— Зрозумійте, гер Гельмут, що Нострадамус з того далекого минулого, зі свого мізерного Салона, по суті, побачив те, що вже сталося. Він побачив навіть нашого великого фюрера. Хоча, хай дарує йому Бог, назвав його другим Антихристом. Першим, на його думку, був чи мав бути Наполеон. А третій з’явиться аж під кінець ХХ століття.

— Невже він назвав на ім’я Адольфа Гітлера?

— Майже точно. Правда, в катренах Нострадамуса Гітлер фігурує під ім’ям ХІФТЕР. — Канаріс на мить замислився і далі зацитував з пам’яті: — «Звірі, дикі від голоду, перепливуть річки, велика битва буде проти Хіфтера. Великі звелять тягнути його в залізній клітці, коли син Німеччини не стане дотримуватись ніяких законів». — Канаріс повеселів обличчям. — Фюрер упізнав себе в цих катренах і заявив, що в залізну клітку він посадить Сталіна. Геббельс також часто послуговується цими рядками, щоб довести людству, що прихід нацизму в Німеччині є закономірним явищем.

Канаріс занотував щось у своєму записнику. І аж тоді зверхньо глянув на Гельмута.

— Ви вільні, гер Фрідман. Ходу історії не змінити. Щодо вас, то вважайте свою місію завершеною. Моє вітання гер ботшафтеру Деканозову. Наша розмова була неофіційною. Одне я знаю: навіть «спис Лангіна» не завжди рятує його володаря. І ще: за нашими даними, вам повертатися в Москву ризиковано!2

* * *

— Дорогий Фрідмане, я вдячний вам за зустріч з адміралом, — говорить Деканозов Гельмуту в своєму похмурому кабінеті. — Тепер уже ясно, що нема ніякої сподіванки на мир. Хоча... — посол потер собі долонею чоло, — маленька надія все ж лишається.

— Американці? — втомлено запитав Гельмут.

Деканозов виходить з-за столу. Так! Надія на позицію Сполучених Штатів. Що скаже Гітлеру їхній посол Дод? Яка дика іронія долі: мир висить на волосинці, і ця волосинка може витримати все, абсолютно все, якщо... американці зараз виявлять твердість. Але Дод сказав мені вчора, що він і сам розгубився. Він досі не має жодної вісточки з Вашингтону!

— То нещирість, Володимире Григоровичу, — відмахнувся Гельмут. — Там давно все вирішили. На думку оберста Шнуре, фюрер затаївся в напруженому чеканні. Хоч і не вірить, що Рузвельт втрутиться. Не вірить і жде.

Деканозов раптом з підозрою схиляється до Гельмута.

— Послухайте, Гельмуте, цей оберст, здається, вирвав вас із лап Гейдріха. Так? На кого ви працюєте?

— На своїх, — кивнув головою Гельмут. — На вас, Володимире Григоровичу.

— Хочу вірити, і тому не віддаю наказу про ваш арешт, — мовить владним голосом посол Деканозов. — Ідіть і робіть, що можете! Щоб до ночі я мав точну інформацію про їхнього скаженого фюрера. Де він? Чому на суботу не виїхав у клятий Берхтесгаден? Ідіть!

Фюрер був у кепському гуморі. Перед самим відльотом до польової квартири «Вольфшанце» йому показали фрагменти радянського документального фільму про нову радянську реактивну зброю («катюші»).

— Досить небезпечна річ, мугикнув фюрер. — Коли вони тільки встигають?

— Сталін не марнує часу, — докинув щуплявенький з виду Гальдер, начальник Генерального штабу. — Розстріляв майже всіх творців реактивної техніки, але встиг зробити рухомі ракети. З допомогою американців, звісно. Рузвельт взагалі не має від Кремля технологічних таємниць. Пам’ятаєте, він передав їм креслення кращого американського танка, що дало змогу росіянам змайструвати непогану річ — «Т-34».

— Мерзенну річ! — спалахнув Гітлер. — А щодо американського президента, то він квапиться вступити у війну на боці Англії. Наївний, він вважає, що ми готові до десантування через Ла-Манш. Наша справа — Росія. Коли ми покінчимо з нею, весь світ затамує подух.

— А вас не лякає, мій фюрере, — подав голос генерал Браухич, — що американці можуть створити блок з Англією і Росією?

— Такого не буде, Браухич, — впевнено мовив Гітлер. — Сталін для них, як кістка в горлі. Ось побачите, вони з радістю спостерігатимуть, як я нищитиму червоних варварів. Повністю аморальна держава, ці більшовики. Власне, так було завжди. Більшовики лише довели процес деградації до абсурду. Отже, панове, прошу доповісти мені загальне становище: про забезпечення транспортом, боєприпасами і пальним.

Командуючий армією резерву нічого втішного сказати не міг. Транспорту мало, пального ледь вистачить на три місяці, бракує гуми, недокомплект автопокришок.

— Гітлер повернувся до начальника генштабу Гальдера:

— Ваша думка?

Гальдер трохи знітився:

— Якщо Сталін ударить першим, може статися катастрофа. До того ж, якщо для переможного завершення кампанії треба буде ще п’ять місяців, я боюся серйозних ускладнень, мій фюрере. Ми тільки відсунемо наш кінець.

Гітлер стиснув кулаки. Він ненавидів панічні прогнози.

— Я з вами не згоден, Гальдере. Якщо завдати сильного випереджувального удару, в росіян миттю все розвалиться. Чи ви, великий теоретик, іншої думки?

— Мій фюрере, ми порушуємо головне правило стратегії. За три місяці наш фронт сам собою розірветься на кілька частин, оскільки лінія фронту весь час розширюватиметься.

— Що ж ви пропонуєте, Гальдере? Заплющити очі і чекати, доки сталінський паровий коток розчавить нас усіх? Ще Людендорф казав, що германський воїн не чекає загибелі, а сам іде їй назустріч, з мечем в руках і піднятим забралом.

— Але ж якщо кампанія затягнеться... мій фюрере, ми не маємо теплого обмундирування, бензинові мотори наших танків почнуть виходити з ладу. Мені страшно подумати, що станеться, коли вдарять російські морози!

— Гальдере, ви чудовий теоретик, але я вимагаю від вас мислити категоріями німецького духу. Повторюю: ніякої зими не буде! Я недаремно починаю кампанію 22 червня. 22 червня — давньогерманське свято сонце-стояння. Через два місяці буде руна «зіг», руна перемоги. Два місяці для повного розгрому більшовиків нам цілком вистачить. — Фюрер одним ривком зірвався на ноги. — Мене тривожить інше: як поведеться президент Рузвельт? Чи здогадується Сталін про наш удар?..

Саме тут увійшов рейхсміністр Ріббентроп, підняв прохально руку:

— Мій фюрере, мушу вас заспокоїти на всі сто відсотків. Сталін досі перебуває у цілковитому безумстві!

— Не знає про нашу східну кампанію? — зрадів Гітлер.

— Він усе знає. Про це йому доповідають з усього світу. З самого ранку Сталін не розпускає свій найвищий ареопаг — По-літбюро. Готується до нашого удару. І водночас хоче вірити, що цього не буде.

— О, майн гот! Дай нам ще одну ніч на цю безумну голову! — сплеснув руками Гітлер. — І що ж вони там вирішили? Може, Сталін підняв у повітря свої ескадрильї?

— Мій фюрере, Деканозов уперто намагається додзвонитися до мене.

— Сподіваюся, ви не дали йому ніяких пояснень?

— Мене просто немає в Берліні, мій фюрере, — іронізує Ріббентроп.

— За що ж вам платять зар-плату? — Гітлер раптом повертається до генералів, його голос зривається на істеричну мольбу: — Панове, благаю вас: вознесіть догори очі і подякуйте нашому германському богові за його дарунок! У ваших руках порятунок Європи, доки Сталін не отямився в останню мить і не звелів своїм бездарним маршалам сховати в капонірах літаки й замаскувати танки. Фельдмаршал Браухич, це стосується найперше вас. І вас, рейхсмаршал Герінг.

Сухорлявий підстаркуватий командуючий сухопутними силами фон Браухич зробив рішуче крок уперед. У нього тремтіли руки.

— Мій фюрере, прошу вас перенести артпідготовку на годину раніше. Я хочу подовжити час артилерійського обстрілу переднього краю росіян.

— Згоден — кивнув головою Гітлер. — Тільки знайте: ми не перейдемо кордону ні хвилиною раніше. Ви здивовані, фон Браухич? Наш посол у Москві граф Шуленбург передасть Молотову меморандум про початок війни рівно о третій ранку. І лише тоді наші гренадери зможуть перетнути кордони росіян. Хай знає світ, що ми завжди діємо як цивілізована нація.3

Генерали вдоволено перезирнулися. Слава Богу, фюрер не підставив Німеччину під меч світового правосуддя. Щоб не казали американські плутократи, ніякого порушення міжнародного права не буде. Тільки здійснено законну спробу відвернути удар московських варварів!

Тут Гітлер побачив свого улюбленця, начальника зовнішньої розвідки РСХА Шеленберга. Стрункий, підтягнутий бригаденфюрер саме зайшов до кабінету. Гітлер радісно замахав йому рукою:

— Мій дорогий Шеленберг, сподіваюся, ви виконали моє доручення?

— Так, мій фюрере, — підскочив усім тілом Шеленберг, — на моє тверде переконання, Америка не вступить у війну на боці Росії. Принаймні в перші місяці.

Гітлер задер гостре підборіддя. Як він чекав цього сигналу! Як терзався в сумнівах! Мовчання посла Дода катувало його А раптом, а може... ці іудействуючі банкіри на все здатні!.. Фюрер поплескав Шеленберга по плечу: він зробив великий подарунок імперії!

Здається, останню нараду перед війною можна було завершувати. Шеленберг почувався переможцем. Одначе Гітлерові чомусь не хотілося залишатися на самоті і, зрештою, ладнатися в дорогу до «Вольфшанце». Мовляв, устигнеться. А ось чому вбіг ад’ютант Бургдорф, і чому такий веселий?.. Бургдорф клацнув закаблуками і простягнув фюрерові папірець — останню шифровку посла Шуленбурга з Москви. Гітлер схопив аркушик. Що там? Ага, Кремль був у паніці, сповіщав посол. І далі розповів докладно про перебіг усього 21 червня, про панічні засідання Політбюро, метушню Сталіна, розгубленість Молотова. А надто про те, як Молотов запросив Шуленбурга до себе на 21 годину 30 хвилин і тоді кинув йому з докором: у чому річ? Мовляв, Радянський уряд не може збагнути незадоволення Німеччини. «Я сказав Молотову, що не можу відповісти йому на це запитання, — повідомляв далі шифрованим текстом Шуленбург. — Бо не маю певної інформації». Молотов одразу повернувся в кабінет до Сталіна, а Шуленбург поїхав у посольство. Він знав, що з’явиться сюди рівно через п’ять годин, щоб вручити Молотову меморандум про початок війни.

— Мені здається, що шифровка містить співчуття до росіян, — скривив губи фюрер і віддав текст Ріббентропові.

— Можу зрозуміти Шуленбурга, — сказав той, прочитавши текст. — Ми стоїмо на порозі страшної війни. Дай Боже, щоб усе склалося добре.

— А ви досі не певні, Ріббентропе? — спалахнув Гітлер.

— Я просто уявив собі ті 10 чи й 20 тисяч російських танків, які стануть на шляху наших гренадерів, мій фюрере.

— Ріббентропе, не ускладнюйте моє становище! Ви самі колись наводили мені слова генерала фон Секта: «Ухвалювати рішення набагато важче, ніж їх виконувати!» Зараз я приймаю рішення і рятую Європу від піднятого над нами сталінського меча. Моє серце теж обливається кров’ю. Вчора Шеленберг показав останні аерофотознімки з кордону. Отож, це вже не для радіо і не для преси. Росіяни повністю розмінували головні прикордонні зони і зняли всі протитанкові загороди. Я панічно боюся, що Москва готується найближчими днями ударити по нас. Ви чуєте, що я кажу, Ріббентропе?

— Ваша інтуїція пригнічує мене, мій фюрере, — тихо видушив Ріббентроп.

— Спасибі, що ви вірите в голос моєї інтуїції. Тоді, панове, прошу вас послухати зараз голос самого провидіння. Запросіть астролога, Бургдорфе.

— Астролог тут, мій фюрере.

— Ні, хай почекає хвилину. — Гітлер сперся на підвіконня. Обличчя його захмарилось. — Ріббентропе, мушу вам сказати найтяжче. В моїй душі визріла впевненість, що Америка рано чи пізно вступить у війну на боці Великої Британії. Це буде велетенський союз англосаксів і слов’ян, який подужати нам не вдасться. Отже, я поставлений перед історичною альтернативою: загинути сьогодні або ж через кілька років. — Голос фюрера упав до панічного страху: — Але кілька років все ж таки дають нам надію. Якусь краплину надії. Ви самі знаєте, про що я... У нас скоро будуть нові ракети колосальної сили. Це не жарт! Ми перші вирвемося в космос, Ріббентропе. І перші доберемося до диявольської сили атомного ядра. Але мені потрібна гарантія на сході.

— Нація вірить вам, мій фюрере, — сумно озвався Ріббентроп, який відчув, що й сам сповзає у шаленство фюрерових мрій.

У Гітлера майнуло в очах щось від дитячих веселощів. І враз лице набуло суворості володаря. Астролога сюди!

Астролог, сіренький чоловічок з лобатою головою, твердим кроком наблизився до вождя нації, схилив чоло.

— Тільки без зайвих слів. Прогноз на три місяці, — наказав фюрер.

Чоловічок сіпнувся всім тілом:

— Літо повністю відповідає намірам фюрера. Але осінь принесе труднощі. Зима цього року випаде тяжчою за всі попередні. Перевага Марса над знаком Зодіака вимагає особливої уваги...

— Годі! — майже істерично верескнув фюрер. — Марс пройде через сузір’я Зодіака. Ви чуєте, Ріббентропе? Марс стоїть разом з нами. Бог війни обіцяє перемогу. Я благаю його... Я вирву її за всяку ціну!

1 Німецька розвідка не була причетна до «процесу маршалів». Його організував Сталін за поданням Ворошилова. Тухачевський став «ворогом народу» тому, що наважився порушити питання про заміну військового керівництва країни.

2 Постать Канаріса досі суперечливо оцінюється істориками. Він не належав до палких прихильників Гітлера, хоч і сприяв його воєнним авантюрам. Під час «путчу генералів» гестапо викрило зв’язки адмірала зі змовниками, і в січні 1945 року його було страчено в концтаборі Флосенбург.

3 Шуленбург подзвонив на дачу Молотову десь між другою і третьою ночі і попросив негайної зустрічі для вручення дуже важливого документа. Себто меморандуму про оголошення війни. І тільки о 3-й годині 07 хвилин генералові Жукову повідомив по ВЧ командуючий Чорноморським флотом адмірал Октябрський і доповів про наближення з боку моря великої групи невідомих літаків, а о 3.30 обізвався начальник штабу Західного округу генерал Климовських з повідомленням про бомбардування Білорусії, і за кілька хвилин такий самий сигнал надійшов з Києва.