ДІМ СУМНИХ СПОГАДІВ ДО 100-ЛІТНЬОГО ЮВІЛЕЮ ВАЛЕРІАНА ПІДМОГИЛЬНОГО

Побачити в думках берег дитинства
— все одно, що повернутися в нього… Запевняю вас, це так. Нещодавно я випірнув із житейського моря буднів і узрів наче зовсім недалеко мої дитячі літа, мій рідний Харків, і головне — осяяний серпанком смутку будинок письменників «Слово».

Спасибі за це моєму великому другові Леоніду Череватенку. Нагадав мені про дім «Слово» в дні підготовки до 100-літнього ювілею нашого незабутнього письменника-мученика Валеріана Підмогильного. Ми сиділи в кабінеті Леоніда Васильовича (він — голова Київської організації письменників) і розмовляли. Аж раптом він промовив: «Ви знали Підмогильного?» — «Сина його знав», — відповідаю. «А батька, Валеріана Петровича?» — «Та мені ж тоді було тільки десять років, коли його арештували. Зате з сином його Романом ми щодня грали в футбол». — «Син помер, батько загинув на Соловках, — зітхнув Леонід Васильович, і очі йому пойнялися болем. — А написати про них треба. Якщо можете, Юрію Дмитровичу, поверніться спогадами у ваше дитинство».

Слава Богу, подумав я, будинок цей ще живе. Себто живе моє дитинство, мої спомини, далекі, напівзабуті імена: Ромка Підмогильний, Тарас Божко, Вовка Донченко, Тарас Маненко. Коли це було? Ми бігали, шалені, невгамовні, зчиняли галас на всю Шатилівку, і так нам було безтурботно, таким безмежним здавався світ. І ніщо не віщувало лиха. Не знали ми, що більшість наших батьків розстріляють кати з НКВС, що вдеруться в місто німці, і вздовж усієї Сумської висітимуть на балконах страчені харків’яни (після убивства радіокерованою міною гітлерівського гаулейтера фашисти повісили і розстріляли до 20 тисяч безвинних жителів).

Тоді ми справді були радісними, веселими і безтурботними. Правда, дещо відбувалось таке, що наштовхувало на роздуми. Одного разу Роман Підмогильний (по-дворовому просто Ромчик) зомлів під час гри у «козака-розбійника», і ми з Дімою Божком, сином Наталі Забіли, відвели його додому, й там дядько Валеріан пригостив нас цукерками, бо цукру майже не було ні в кого. Наставав 33-й, і голод уже потроху заповзав у місто. А, може, й не голод, а попередження його.

Першим знаком попередження стало зменшення обідів у письменницькій їдальні. На сім’ю, яка б вона не була, — не більше двох обідів. І хліб за картковою нормою: по два тоню-сіньких шматочки на кожного. Ми, хлопчаки, однак ще не розуміли всього, що діялося. І зрозуміли лише в травні 33-го.

Якось Ромчик забіг до мене в неділю вранці, тримаючи в руках футбольного м’яча. «Підеш?» — запитав з порогу, блідий і задиханий. З його хирлявеньким здоров’ям краще б йому в гамаку гойдатися, але він був найазартнішим любителем м’яча. І ми подалися на подвір’я.

А о десятій сталося страшне. У двір, задкуючи, вкотився вантажний автомобіль, стиха і якось дуже неждано. На приступці стояв міліціонер в кашкеті з червоною кокардою. Вантажівка підсунулася до першого парадного і завмерла. Стали підходити люди, більше жінки, що поверталися з Сумського базарчика. По якомусь часі з парадного вибіг міліціонер, зробив знак рукою — вантажівка під’їхала ближче, і тут з парадного вийшли Йогансен, Підмогильний, Бедзик, Смолич, ще хтось, несучи на плечах матрац і на ньому мертвого, з пожовтілим обличчям Хвильового. Мені в очі вдарили цівочки запеклої крові на його скронях. Натовп завмер. Ми, хлоп’яки, притихли… Ревнув мотор, і вантажівка з міліціонером в кузові виїхала з двору.

Це була перша смерть, яку я бачив. Опісля на фронті їх було тисячі, а тут вжахнула мене якоюсь моторошною хижістю. І наче попередженням, що це біда для всіх. Нікого не обмине. Увечері до нас прийшов Підмогильний, і вони з татом довго про щось гомоніли в кабінеті. Уявляю ту розмову. Застрелився їхній товариш, радянська людина, ледь не герой громадянської війни, і батьки наші відчули себе приреченими. Тато мій був західняком, «лемком», і знав, що після процесу над СВУ (Союзом Визволення України) йому годі було чекати добра. А в Підмогильного справи й геть складалися кепсько.

Незадовго перед цим у Москві відбувся пленум письменників. На ньому запеклий пристосуванець В.Коряк, головний критик ВУСППУ (так званого союзу пролетарських письменників) виступив фактично із закликом до розправи над українською літературою: «Нам тяжко! — кричав він. — Ми задихаємося, і коли нині у нас не буде міжнародних, так би мовити, всесоюзних зв’язків, то буде кепсько». Ці істеричні волання енкаведистського провокатора присутній там Сталін витлумачив правильно: мовляв, заберіть нас, українців, під свою московську руку! Ми самі нездатні ні на що.

Через якийсь час вождь влаштував у червонозоряній нову нараду українських літераторів і на одній із зустрічей виступив сам. Мабуть, готуючи колективізацію, хотів пронюхати, чим вони дихають. Недарма в його словах прозвучали загрозливі нотки про те, що українські письменники «національно агресивні», і додав з пересторогою, що «необхідність їхнього погальмування — очевидна». Правда, тоді в Москву ще милостиво були запрошені М.Хвильовий, М.Куліш, а також О.Вишня і П.Тичина.

Але за якийсь рік-два вибухнув страхітливий процес над СВУ, перший серйозний удар по українській літературі і українізації взагалі. Виступаючи на процесі (до винесення вироку) державний обвинувач Лев Ахматов з нотками відвертого залякування попередив інших, ще не арештованих письменників, що С.Єфремов, мовляв, хотів притягнути до СВУ і своїх однодумців, а саме: Підмогильного, Косинку, Осьмачку, Антоненка-Давидовича.

І ось самогубство М.Хвильового. Добровільно здався переможеним. Та, либонь, іншого виходу в нього не було. Батько по війні розповів мені, що за кілька годин до смерті Хвильовий запросив до себе на чай М.Куліша, Ю.Смолича, М.Йогансена, Д.Бедзика і сказав їм з болем: «Здається, мені крапка!» Вийшов у свій кабінет і натиснув на курок.

Цікава деталь. Вікна квартири М.Хвильового (в першому парадному будинку «Слово») виходили прямо на вікна нашого помешкання (в п’ятому парадному). Калібр револьвера, з якого застрелився М.Хвильовий, був такий великий, що куля, пробивши йому голову, вилетіла в шибку. Одначе скло не висипалося, густою сіткою так і лишилося в рамі. Його потому хтось з родичів Хвильового (здається, сестра) заклеїв папером, і той білий, як самурайський знак, папір зловісно дивився у світ до самого початку війни.

Тепер, повертаючись думкою в травень 1933 року, я ніби прозираю в душі наших батьків: і в татову, і Валеріана Петровича. До них уже підкрадався біологічний страх за своє життя. І чуття цілковитої безвиході. Надто це стосувалося Валеріана Петровича. Він знав, що енкаведисти давно ціляться в нього. У кінці 20-х років він видав великий роман «Місто», твір справді європейського рівня. С.Єфремов назвав його оригінальним явищем української літератури, де вперше широко висвітлювалися національні проблеми. «Місто» стало чи не першим романом про українських юнаків і дівчат, твір, в якому автор чесно сказав, що молодь прагне покинути глушину занехаяних сіл і перебратися в місто (як головний герой Степан Радченко). Зате московські критики дали йому нищівну оцінку. В «Литературной энциклопедии» він прямо був названий «ворожим» і «антирадянським». Мовляв, у ньому «отражены буржуазные, интеллигентские настроения НЭПа... проводится характерная для Пидмогильного фаталистическая философия пессимизма и скептицизма в отношении социального прогресса и перспектив пролетарской революции». А в газеті «Правда» з’явився відгук якоїсь групки критиків з журналу «Рост». Ці копнули ще глибше: «... автор на протяжении всего романа ведет своего героя Степана Радченко по задворкам городской богемы, копаясь в узкоиндивидуалистических переживаниях героя. И город Пидмогильного — город люмпен-пролетариата. Книга Пидмогильного — книга упадническая».

Ось так, любий читачу, починаючи
спогадами про своє райдужне дитинство, я мимоволі поранився об гострі терни. Що ж, всякого доводилося зазнавати. Але життя було життям, надто для нас, хлопчаків, і будинок «Слово» лишався для нас єдиним прихистком тепла і радості. А, може, й спасіння. Це особливо відчулося з приходом лютого голодомору. Лихо здавалося вселенським. Із масовими смертями, жалюгідним харчем, тяжкими передчуттями і страхами. Правда, не скажу, що в письменницьких сім’ях голодомор дався дуже взнаки. Було сутужно, але влада все ж таки намагалася підгодовувати літераторів. До речі, Валеріан Підмогильний взяв на себе за тих умов вельми невдячну місію. Він був одним з ініціаторів створення в «Слові» спеціальної письменницької їдальні (що врятувало багатьох від справжнього лиха). Вале-ріан Петрович не шкодував для столової часу й зусиль. У нього були зв’язки з селами, він виїздив до своїх приятелів, щось там закуповував, вимінював, робив запаси, і ми почувалися за його спиною, як за надійною стіною.

Влітку 33-го, коли по-справжньому запахло голодом і на харківських вулицях з’явилися перші вимучені, пожовтілі, а то й геть розпухлі селяни, Валеріан Петрович якось зайшов до нас, несучи в оберемку дві великі білі курки. Чорнобровий Валеріан Петрович стоїть на порозі вітальні, спершись плечем на одвірок, трохи зніяковілий і трохи звеселений. Голосно гукає мамі:

— Шановна Марто Іванівно, пропоную відкрити на балконі першу міську птахоферму. Там унизу в двір в’їхала колгоспна вантажівка і продають майже за безцінь отаке багатство. Купуйте, поки не пізно, шановна Марто Іванівно!

Біля машини справді юрмилося ледь не півбудинку. Валеріан Петрович, забравшись в кузов, став допомагати худенькій сільській тіточці продавати живих курей.

Хто знає, може, дякуючи Підмогильному, ми якось перетерпіли те голодне літо 33-го. Принаймні у нас на балконі курячий ґелгіт і квоктання стояли до пізньої осені.

Кожна письменницька сім’я, що мешкала в домі «Слово», мала на той час хатню робітницю. Переважно це були молоденькі дівчата з сіл, лякливі, роботящі, добросерді. У нас жила повногруда Галя, звідкись з-під Охтирки. Поралася в кухні, аж горіло. Встигала і з хлібними картками змотатися до крамниці, і мене, малого, в школу відвести (матуся боялася за моє життя, бо ж траплялися випадки канібалізму). І враз з Галею щось наче поробилося: затужила, затихла, перестала навіть їсти... Тільки сльози й зітхання. Врешті сказала матусі, що далі не може так, болить їй душа за мамою в селі, і вона просить відпустити її. Так само засумувала й домашня робітниця у Підмогильних. Хоч сідай і плач з ними гуртом. То Вале-ріан Петрович вирішив по-людськи: «Може, й краще буде їм вдома. Хай їдуть. Я саме маю вибратися в Охтирку, отож і відвезу їх». Та й відвіз хутенько. І все наче забулося. Настали клопоти з їдальнею, з курячими «фермами» на балконах, а там зачорніло небо й від голодних стогонів по всій Україні.

Одного разу Валеріан Петрович зайшов до нас, впав знеможено на канапу і мовив ледь не крізь сльози до мого батька:

— Митю, якби ти знав, що я побачив сьогодні на вокзалі! Облави міліцейські! Виловлюють голодних мішечників із сіл. Кажуть, що були й випадки розстрілів, аби не розносилося хвороб і епідемій. А наші високі гуманісти розхвалюють перемоги нового колгоспного ладу. Яка ганьба! Який жах!

— Про це не напишеш, — сказав батько. — Табу!

— Треба писати! — вигукнув Підмогильний. — Нагорі теж люди, а не звірі. Мусять прозріти, доки не пізно.

— Тільки прошу тебе: будь обережний! — порадив батько. — Ти забув, як насторожено сприйняло начальство твої перші новели, надруковані в Празі і Берліні. Особливо оповідання «Іван Босий».

Лише тепер, в часи нашої державності і повної свободи слова й думки, я докопався до деяких «сумнівних» (з погляду більшовицької влади) першопочатків літературної кар’єри Підмогильного. Становище українського села було вкрай складним і суперечливим. Українські селяни після Жовтня все більше розчаровувалися в більшовиках. Вони ж бо просто обдурили і обікрали їх. Найперше в питанні землі. Влада, забувши про всі свої обіцянки бідноті, рішенням Народного Комісаріату земельних справ України в 1919 році відібрала у селян 65 відсотків конфіскованих у поміщиків земельних угідь. Себто фактично ліквідувала те, заради чого селянин пішов у Червону Армію на боці Леніна. Кривавим мечем над селом зависали наїзди продрозкладчиків, які задарма вигрібали з селянських комор майже весь хліб. В Україні відверто насаджувалася влада партійних чиновників і бюрократів, проводилася лінія на викорінення всього національного, рідного, од віку традиційного. Все це вилилося в народні повстання і сутички з військами (повстанцям, звісно, наклеювався ярлик «бандитів» і «махновців»). Війська діяли безжально і сіяли смерть та розор в непокірних губерніях і волостях.

Ясна річ, чесний, темпераментний письменник Валеріан Підмогильний не міг не відобразити в ранніх творах трагедії свого народу. А що їх не поспішали друкувати «свої» видавництва й газети, то вони стали публікуватися за рубежем: в Празі і Берліні (1923 р.). І почалося «оцінення» всього надрукованого ідеологічно зорієнтованими критиками.

Мені, хлопчакові, ті ідеологічні нюанси були невідомі, а татусь знав усе і благав Валеріана Петровича:

— Побережись! (Маю право так писати, спираючись на батькові листи і щоденники. – Ю.Б.) Ти, мабуть, забув, що в 1923 році В.Винниченко і М.Шаповал надрукували в еміграційному журналі «Нова Україна» твою новелу «Іван Босий». Ти забув, що твій герой, мандрівний пророк Босий кидав звинувачення нашій владі: «Старі люди, баби й діди, серце яких не могло вмістити сучасного зла, ...кликали грім на дітей Антихриста, на комуністів, що повели брата на брата».

Підмогильний зважився на сміливу публікацію ще одного ідейно «сумнівного» оповідання — «З життя будинку». Може, вперше в ньому досить відверто було мовлено про масовий голод і про те, як в одному будинку було влаштовано їдальню для порятування жителів району. Вперше прозвучала й думка про неприпустимість соціального поділу і класового обмеження тих, хто не належить до пролетарського роду. Смілива, відчайдушно смілива річ, як на ті суворі часи. В новелі мова йшла про дуже «свідомого» начальника ЖЕКу, котрий вирішив виселити з кімнати (щоб зробити з неї їдальню) стареньку жінку непролетарського походження. Його рішення опротестував голова ревізійної комісії, заявивши, що до таких людей слід мати бодай якусь повагу, а не викидати їх на смітник як непотріб. І одразу ж одержав у відповідь «класово свідому інструкцію»: «Трудящих я не переселяв би в підвал. А Веледницька справді, коли хочете, непотріб соціальний. Дочка царського сенатора, розкошувала все життя по закордонах без пуття і діла. ...По закону її давно треба було виселити, як елемент нетрудовий і класово ворожий».

Всі ті лихі голодоморські одіссеї за-
кінчилися і для Підмогильних, і для нашої сім’ї дуже невесело. Одне те, що новели Валеріана Петровича були одразу занесені в реєстр «ворожих», і потому в усіх виступах офі-ційних критиків вони паплюжилися з усією належною «класовою» суворістю.

Та ще й до всього нам довелося пережити душевну прикрість через наших хатніх робітниць, що повернулися додому, в село. А було так. Це я, хлопчиком, запам’ятав на все життя.

Одного ранку в нашу квартиру подзвонили. Матуся пішла відчиняти. Глянула і вжахнулася. На порозі стояла, похитуючись, біла, як мрець, наша Галя. Від її колишньої повнотілості не лишилося й сліду. Це був живий, з опухлим обличчям, труп. Ледь ворушачи губами, дівчина попросила крізь сльози:

— Матусенько, візьміть мене назад... Мама померли... і братик помер... А я жити хочу...

Куди ж її тепер було брати? Ми самі перебивалися з хліба на воду. Курей давно поїли. Їдальня закрилася. Матуся завела дівчину в кухню, нагодувала, наготувала вузлик на дорогу. Затим подзвонила до Підмогильних. Що робити? Виявилося, що і їхня дівчина приїхала разом з Галею. Сидить у них на кухні, плаче.

— Тільки лишити її ми не можемо, — сказав з болем Підмогильний. — Надто після моєї новели в газеті. Ви ж знаєте, що мене перестали друкувати. Де ж узяти грошей на зайвий рот? — І після короткої паузи запитав:

— Хто-небудь бачив вашу Галю?

— Тільки Валя Чистякова, — сказала матуся. Валентина Чистякова, дружина Леся Курбаса, була вірною маминою подругою.

— А хіба що, Валеріане Петровичу? — перепитала матуся.

— Та нічого, — завагався Підмогильний. — Хай ваша дівчинка сидить в хаті, нікуди не виходить. А то мене Коряк уже звинуватив в одній своїй статті, що я викинув свою хатню ро-бітницю на смітник. Що ж, доведеться нести свій хрест до кінця. Найближчим часом я відвезу дівчат у село.

Невдовзі Валеріан Петрович дізнався від свого знайомого охтирського секретаря райпарткому, що наша Галя померла. А дівчині Підмогильних поталанило: встигла виїхати на Урал, де вона й порятувалася у якогось далекого родича.

Пригадую розмову з батьком по війні. Він розповів мені про останні місяці перед арештом Валеріана Петровича.

— Щось йому, мабуть, передчувалося зле, — говорив батько. — Він саме почав роботу над новим романом і не встиг ще навіть дати йому назву. В рукописах Підмогильного він фігурує як «Повість без назви». Про що ця річ? Про те, як нестерпно важко порядній людині в цьому світі! Глибоко філософська драма в прозі. Головний герой її прозріває в узвичаєному, стереотипному житті, зіткнувшись з двома персонажами — фізиком Пащенком, який сприймає світ як нагромадження випадковостей, і художником-сибаритом Безпальком, безпринципним пристосуванцем, що воліє сповідувати «філософію радісного осла». У повісті явно простежувалися нотки філософії екзистенціалізму, нотки прихованого опору дійсності.

Робота над цим нелегким твором була останнім художницьким кроком письменника. Восени 1934 року він виїхав у будинок творчості для остаточного доопрацювання «Повісті без назви». Тато сказав, що, прощаючись з ним, Валеріан Петрович поскаржився на матеріальні труднощі. І ще згадав Юрія Смолича. При всій своїй казенності, Юрій Корнійович раптом виявив до Підмогильного незрозумілу доброту і порадив йому виїхати подалі з України. «Отак як втекла ваша хатня робітниця. Російський Урал і Сибір ще багатьом врятують життя», – сказав Юрій Корнійович. Говорив це, мабуть, маючи якусь сумну інформацію. За кілька днів справді в Києві арештували Григорія Косинку, Валеріанового друга й однодумця. Разом з ним взяли також В.Мисика, К.Буревія, О.Близька. Відчувалося, що попереду нові арешти.

Грудень 1934 року виявився для українського письменства воістину фатальним. 1 грудня в Ленінграді убили Сталінового суперника Кірова. Явно з метою великого наступу на тих, хто не бажав миритися з поширенням кривавої вакханалії в країні. І вже 8 грудня в Заньківському будинку творчості під Харковом Підмогильному пред’явлено ордер на арешт. Починається слідство. По звинуваченню в тому, що на підставі ст. 54-8 Кримінального кодексу УРСР він є «учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила собі за мету організацію терору на керівників партії». І врешті — суд Військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з самим її головою, армвійськ-юристом 1-го рангу В.Ульріхом. Суд, який засудив Валеріана Підмогильного на 10 років ув’язнення. А через деякий час, уже на Соловках, вироком «тройки» — до розстрілу.

Він був нещасною людиною. Вели-
ким мучеником і героєм. Героїзм же його був у тому, що, попри всі кошмари сталінського терору, він лишився вірним своїм ідеалам, своїй розтерзаній Україні. І вважав себе щасливим. Він писав:

«Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути лише той, хто зазнав горя.

Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя перейдене мов шлях заболочений. Шлях, що ним не їдуть, не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений в подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу».

Так у спогадах я повернувся в дитинство.

Моє серце в печалі. І випірнувши з потоку буднів, я зненацька відчув, що мені розхотілося пливти до давніх берегів, де стояв будинок «Слово» і ми, завзяті хлопчаки, ганяли цілоденно м’яча, й ми бачили трагічний візерунок простреленої шибки в квартирі Миколи Хвильового, і як з маленьким чемоданчиком вирушав у свій останній путь до Заньківського будинку творчості розтерзаний і нескорений Валеріан Підмогильний. І де одного ранку, коли я, малюк, ішов до школи, тато шепнув мені на вухо: «До Підмогильних не заходь. Романа вже немає. Вони з мамою виїхали кудись».

Ні, не кудись. По війні тато відкрився мені, що дружина Підмогильного разом з сином Ромчиком зникла в Сибіру, на Осинівському руднику Томської залізниці, куди виїхала до чоловікового брата. Мусила зникнути, вмерти для всіх. Адже ще в червні 1934 року ЦВК СРСР прийняв постанову, згідно з якою члени сімей арештованих і засуджених також каралися засланням до 8 років.

У Ворзелі, де Валеріан Петрович учителював, багато сосен, і лунає нині дзвінкий дитячий сміх між тими сос-нами. Іноді учні заходять в клас номер 7 (меморіальний кабінет Підмогильного) і, наслухаючи їхні голоси, я наче чую голос Підмогильного. Бо ж тут його земля. І тут йому бути довіку.