Шлюбний договір на випадок розлучення

Незабаром виповниться 10 років, як в українському законодавстві за подружжями була остаточно закріплена можливість укладати шлюбний договір, який визначає їхні майнові права та обов’язки в шлюбі чи у разі його розірвання. Ось тільки ця форма домовленості не набула належної популярності в Україні. За час дії Сімейного кодексу цією можливістю скористалося лише близько 10 тисяч подружніх пар, 50% із яких проживають у столиці. Аналізу причин такої незатребуваності настільки прогресивного нововведення у вітчизняному законодавстві й присвячено нашу публікацію.

Історія питання

Спочатку слід зазначити, що історія виникнення поняття «шлюбний договір» в Україні не вичерпується вісьмома з половиною роками, що минули з моменту прийняття Сімейного кодексу України (СКУ). Насправді вже на світанку незалежності нашої держави в 1992 році до чинного тоді Кодексу про шлюб і сім’ю (КпШС) було додано статтю за назвою «Право подружжя на укладання шлюбного контракту». Приводом стало несприйняття багатьма українцями правила статті 22 даного кодексу, згідно з якою майно, нажите подружжями під час шлюбу, вважалося їхньою спільною сумісною власністю. У зв’язку з цим було передбачено можливість укладати шлюбний контракт. Ось тільки механізми реалізації такого права виявилися недостатньо чітко врегульованими, що стало серйозною перешкодою на шляху застосування революційного на той час нововведення.

Так, згідно зі статтею 27 КпШС умови шлюбного контракту не могли погіршувати становище будь-кого з подружжя, що ставило під сумнів його існування. Адже закріплення в ньому нерівності часток у майні, придбаному за час шлюбу, було саме погіршенням становища одного з подружжя. Отже, під час оновлення сімейного законодавства перед законодавцями постало питання про те, як удосконалити процедуру укладання домовленостей між подружжями, так чи інакше пов’язану з імплементацією норм європейського законодавства та гармонізацією правових положень України з державами Європейського Союзу. У підсумку в новому СКУ в 2004 році з’явилася глава 10 (статті 92-103), яка передбачає в більш широкому сенсі, ніж КпШС, право на укладання шлюбного договору.

Щоправда, і тут не обійшлося без певних обмежень. Адже, згідно зі статтею 93 СКУ, шлюбним договором можуть регулюватися лише майнові відносини подружжя, а не особисті відносини між ними та їхніми дітьми. Фактично такою нормою дається право змінювати встановлений законом режим спільної власності (ч.1 ст.70 СКУ), коли, у разі розлучення, усе спільно нажите майно ділиться навпіл. Сторони в шлюбному договорі змінюють розмір майнових часток. У цьому й полягає суть документа, завдяки якому можна вибрати будь-яку форму володіння майном.

Майнові домовленості

Такий спосіб домовленості, на думку автора СКУ, доктора юридичних наук, професора Зореслави Ромовської, покликаний зменшити кількість спорів про розділ майна, придбаного в шлюбі, під час яких одна із сторін заявляє, що вклала в нього свої чи батьківські кошти, але довести цього через певний час не може, тому втрачає його частину. Щоб таких проблем не виникало, подружжя має право укласти шлюбний договір, за яким можуть вважати майно спільною частковою власністю з визначенням для чоловіка, наприклад, ¾, а для дружини - ¼, особистої власності кожного, придбаної за його доходи. Крім цього, сторони можуть домовитися про виплату дружині грошової компенсації без виникнення в неї прав на майно, придбане за час шлюбу на гроші чоловіка. Також вони мають право визначити, яка частка у разі поділу належатиме кожному з них і яку річ кому буде передано. Крім того, у шлюбному договорі подружжя могло визначити права й обов’язки на взаємне утриманням дітей і літніх батьків, способи та міру участі в доходах одне одного, кількість грошей, внесених кожним у спільну сімейну скарбницю.

Зважаючи на це, можна дійти висновку, що в Україні шлюбні договори укладаються не стільки для регулювання спільного життя, скільки для безболісного розділу майна під час розлучення. Так уже склалося, що чоловік в українському суспільстві має більш високий статус, ніж жінка, а відповідно, і доходи набагато серйозніші, тому він виявляє більшу зацікавленість в укладанні шлюбного договору для того, аби у разі розлучення не ділити все навпіл, а залишити собі свій бізнес, нерухомість, автомобілі тощо. Щоправда, останнім часом і жінки, беручи шлюб із забезпеченою людиною, намагаються укладати шлюбний договір, щоб у разі розірвання шлюбу забезпечити собі та своїм дітям заможне існування. І зазвичай люблячі чоловіки з розумінням ставляться до таких вимог майбутньої дружини.

А по-іншому й бути не може, адже, згідно з частиною 4 статті 93 СКУ, шлюбний договір не має права ставити одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище. Виникнути воно може, коли, наприклад, за його умовою після розлучення чоловіку відійшла вся нерухомість, а дружині тільки рухоме майно незначної вартості, або він узяв на себе явно обтяжні обов’язки з утримання своєї колишньої дружини, а також її близьких родичів. Отже, такі умови шлюбного договору, якщо він був засвідчений нотаріально, можуть бути оскаржені в суді.

Умови про стиль життя

Як бачимо, договірні відносини актуальні переважно при розлученні подружжя, коли потрібно ділити майно. Під час же шлюбу вони не відіграють досить важливої ролі, що відрізняє їх від шлюбних контрактів більшості зарубіжних країн, законодавство яких надає широкі можливості включення в них умов для реалізації особистих немайнових прав і обов’язків подружжя. В американському законодавстві вони дістали назву «умови про стиль життя». Що не дивно, оскільки американці в шлюбний договір можуть вносити положення, які стосуються як методів виховання й контролю над дітьми, визначення порядку зустрічей з ними дідусів і бабусь, їх віросповідання, так і періодичності й форм сексуальних відносин подружжя, наявності в них друзів, проведення з ними певної кількості часу тощо.

В Україні ж таке апріорі неможливо, оскільки всі питання особистих взаємин подружжя та дітей у шлюбі жорстко регламентовані законодавством. У їхніх руках зосереджена тільки матеріальна сфера сімейного життя, яка може бути врегульована шлюбним договором. Щоправда, відразу в Науково-практичному коментарі до СКУ його автора Зореслави Ромовської можна прочитати, що стимулюючим чинником щодо належної поведінки в сім’ї може послужити умова шлюбного договору, згідно з якою питущий чоловік, котрий не бажає брати участі у веденні домашнього господарства, буде позбавлений права на проживання у квартирі дружини.

На наш погляд, такий момент, як неналежна поведінка в шлюбі, стосується виключно особистих відносин подружжя, які регулюються чинним законодавством і не можуть передаватися за договором. Понад те, можуть виникнути проблеми з їхньою реалізацією, оскільки примусове виконання таких умов має бути гарантоване державою, із чим у цій ситуації існують проблеми. Тому й вносити такі вимоги в шлюбний договір, за великим рахунком, немає рації.

Спірна ефективність

Та все це теорія. А що ж ми маємо на практиці? У реальності українці не поспішають укладати шлюбні договори. «Все-таки в Україні так традиційно склалося, що люди, на відміну від країн Західної Європи та США, досить рано одружуються, коли головним мотивом є закоханість, а не прагматичні розрахунки, - пояснює кандидат психологічних наук, провідний науковий співробітник Інституту психології ім. Г.Костюка Ігор Манілов. - Тому й думка про поділ матеріальних цінностей навряд чи когось із молодят турбує. Понад те, у нас у цьому питанні досить сильні християнські традиції, згідно з якими партнера належить обирати одного та на все життя. Зважаючи на це, і ділити нажите в спільному шлюбі добро немає жодного сенсу. Така ідея може спасти на думку зрілим людям, які відбулися професійно, мають певний статус і майно. Щоправда, не всі, беручи шлюб у середньому віці, хочуть укладати шлюбний договір, оскільки або не знають про існування такої можливості через брак необхідної інформації, або не мають наочних прикладів успішної реалізації цього законодавчого нововведення».

Що ж до поінформованої в даному питанні частини населення, тобто юристів, яких в Україні, з огляду на зростаючу щорічно кількість випускників юридичних вузів і факультетів, досить багато, то, саме її представники розуміють, що будь-який договір, зважаючи на його цивільно-правову природу, завжди можна успішно оскаржити. Тим паче, якщо йдеться про шлюбний договір, де в силу вступають ще й нюанси сімейного законодавства. Отже, коло підстав для визнання його недійсним помітно збільшується. Деяких ми вже торкалися, коли казали про внесення до шлюбного договору умов, які ставлять одного з подружжя в надзвичайно невигідне матеріальне становище, а також умов, які стосуються особистих прав і обов’язків подружжя, їхніх неповнолітніх дітей, що є порушенням чинного законодавства. А ще існують такі моменти, як зменшення обсягу прав дитини, які встановлені сімейним законодавством (ч.4 ст.93 СКУ) і укладання шлюбного договору неповнолітніми особами, які вступили в шлюб без згоди їхніх батьків чи опікуна
(ст. ст. 92, 94 СКУ).

Проте, як свідчить судова практика, найчастіше сторона, що заперечує умови шлюбного договору, посилається на норми Цивільного кодексу України, бажаючи довести в суді, що під час його укладання через погіршення здоров’я була не в змозі усвідомлювати свої дії та керувати ними. Для цього достатньо надати довідку, яка підтверджує факт, що один із подружжя перебував на той момент на лікуванні від алкогольної чи наркотичної залежності (зазвичай анонімному, тобто таємно від іншого подружжя) з усіма наслідками, що звідси випливають. І тут уже суддя одноособово вирішує - брати її до відома чи ні. Тому жодних гарантій того, що суд не поставить під сумнів законність укладеного багато років тому шлюбного договору в такій ситуації, на жаль, не існує. Отже, під сумнівом опиняється й ефективність такого методу врегулювання матеріальних прав і обов’язків подружжя.