Шлях до свободи Адама Міхніка

На прийом у польське посольство в Києві, попри спекотну погоду, навіть більшість запрошених українських та акредитованих у столиці України польських журналістів прийшли в темних костюмах та краватках. Цим «парадним» одягом вони, мабуть, хотіли засвідчити особливий пієтет до людини, яку вшановували, — Адама Міхніка. І, здається, річ не так у тому, що Міхнік — незламний борець проти комуністичного режиму в Польщі в 1960—1980 роках, один із засновників та керівників легендарного КОР-КОС (Комітету захисту робітників — Комітету громадської самооборони), мозкового центру «Солідарності», а з часу повалення влади комуністів і досі — засновник та беззмінний головний редактор надзвичайно впливової й популярної «Газети Виборчої». Пан Адам — ще й один із помітних мислителів сучасної Європи, людина, котра все життя шукала і знаходила шляхи осягнення свободи — для себе як окремої людської особистості і для своєї нації в цілому. Причому шукала і знаходила не лише в суто прикладному, дієвому плані, а й у філософсько-гносеологічному ключі.

А Міхнік прийшов на «урочистий захід» на свою честь у непоказній тенісці та босоніжках без шкарпеток. І в тому незвичному для офіційного заходу вигляді почесного гостя не було жодної краплі епатажу, намагання якось підкреслити свою незвичність. Був то просто один (і далеко не найважливіший) штрих способу буття вільної людини.

Адам Міхнік цього разу приїхав до Києва презентувати свою нову книжку «У пошуках свободи». Видати українською збірку «есеїв про історію та політику» видатного поляка — давня мрія головного редактора видавництва «Дух і літера» Леоніда Фінберга. Нині вона втілилася в життя. «У пошуках свободи» — не переклад аналогічного польського видання: есеї з багатющого творчого доробку Міхніка українське видавництво відбирало самостійно, з допомогою польської журналістки Ізабелли Хруслінської. Увійшли до книжки як «Тіні забутих предків», написані 27-річним Міхніком 1973 року і присвячені контраверсійній постаті Юзефа Пілсудського, так і останні праці, створені рік чи два тому.

Згадуючи одного зі своїх духовних предтеч Лешека Колаковського, Міхнік зауважує, що читати його твори важко, але дуже корисно. Важко тому, що не так легко збагнути всю глибину його думок, парадоксальність мислення. Це твердження повною мірою стосується і філософської публіцистики самого Міхніка. Особливо цінна вона для сучасного українського читача, який прагне краще усвідомити місце окремої людської особистості і місце своєї нації, своєї держави у світі, що постав після краху комуністичного тоталітаризму.

Перевагою для нас є те, що Міхнік — поляк і будує свої розмірковування й висновки на ґрунті польської історії та політики. А історія України не переплітається так тісно з історією жодної іншої країни (крім, звичайно, Росії), як з історією Польщі. Проте, як абсолютно слушно стверджує Міхнік, «Росія не входить до «клубу» демократичних держав. Це хворий велетень Європи». Нинішня путінсько-медведєвська держава з її «керованою демократією» та неоімперським реваншизмом дедалі більше віддаляється від ідеалів демократії та свободи. І, що найтрагічніше для наших північних сусідів, усвідомлюють свободу людської особистості і демократію як абсолютні, вищі цінності дедалі менше навіть мислячих представників російського суспільства. Польща ж, навпаки, після тривалої й холодної комуністичної тоталітарної зими уже значною мірою «повернулася додому, до Європи» не лише в геополітичному та економічному, а й у культурному сенсі. А європейська культура, за Міхніком, — це перш за все «культура свободи».

Шлях Міхніка у боротьбі з комуністичною ідеологією та режимом не був типовим для Польщі. «Наро­дившись уже після війни, я ставився до навколишньої дійсності як до чогось цілком природного, як до світу, побудованого на правді та справедливості», — згадує він. Тим більше що його батько, львівський єврей Озія Шехтер, був членом компартії з 1919 року і в тій «народній» Польщі мав усі шанси влитися до панівної верхівки. Проте після нетривалого юнацького захоплення комуністичною ідеологією Міхнік кардинально переглянув свій світогляд. Уже у віці 18 років він уперше потрапив за ґрати за «антисоціалістичну діяльність». Тим більше що батько навчав його: «Будь останнім у черзі по ордени і першим у черзі до тюремної камери». Але Міхніку так і не вдалося «перевершити» батька: Шехтер загалом провів у в’язницях за комуністичну діяльність вісім років, його син за антикомуністичну — «лише» шість. 1968 року 22-річий Міхнік очолив масові «антисоціалістичні» виступи польського студентства. Через 30 років він писав: «Молоді люди часто запитують мене: чому ви, люди покоління ’68, збунтувалися проти комунізму? Чому ви, радше, воліли стати незначною, переслідуваною меншиною, ніж простувати за більшістю, яка жила й робила кар’єру у світі тоталітарної диктатури?

Отож, ми відкидали комунізм із кількох різних причин. Позаяк він був брехнею, а ми шукали істину. Позаяк він був конформізмом, а ми прагнули автентичності. Позаяк він був поневоленням, страхом, цензурою, а ми прагнули свободи. Позаяк він був нерівністю й соціальною несправедливістю, а ми вірили в рівність і справедливість. Позаяк він був абсурдною економікою дефіциту, а ми шукали шляхів до раціональності, ефективності й добробуту. Позаяк він був перманентною атакою на традицію та національну ідентичність, а ми відчували себе їх спадкоємцями. Позаяк він був репресивним щодо релігії, а ми були переконані, що право людини на сповідування Бога є фундаментальним людським правом».

Проте ні практична діяльність Міхніка, ні його духовний розвиток не зводилися лише до запеклої боротьби з комуністичним режимом. «Ми потребуємо свободи, — писав він 1982 року у в’язниці суворого режиму Б’ялоленка. — Йдучи до неї, ми несемо в собі зерна неволі. Ніхто не виходить невинним із війни, оголошеної Князеві Темряви. На свободу чигають різні загрози. Одні з нас зазіхають на чужу свободу, інші лякаються тягаря власної. Такою є спадщина довгих років неволі. Це годі здолати за одну мить. До свободи слід дорости. Свободи слід учитися. Це правда: свобода вписана в наші уми і серця. Тільки як правильно прочитати те, що всередині нас?

Свобода — це те ж що творення себе самого. Я сам себе ліплю, сам кую свою долю коштом власного життя. Може то бути доля раба, може — вільної людини».

І ці, здавалося б, теоретичні розмірковування втілювалися в цілком практичні дії, змінювали країну, в якій Міхнік жив. Так, значною мірою саме завдяки його позиції в Польщі після перемоги антикомуністичних сил не було проведено люстрацію. Адже саме він висунув гасло: «Амністії — так, амнезії — ні». То була декларація відмови від реваншу, але й рішуча вимога розкрити всю правду. «Законну декомунізацію, тобто дискримінацію колишніх діячів ПОРП, ми вважали задумом глибоко антидемократичним», — писав Міхнік.

Саме його позиція і його авторитет значною мірою прислужилися тому, що українсько-польське історичне примирення стало реальністю, що офіційна Варшава всі останні роки, незалежно від персоналій найвищих достойників, є найпослідовнішим адвокатом приєднання країни до ЄС та НАТО. «Хай живе вільна, демократична, справедлива Україна!» — проголосив Міхнік восьмого вересня 1989 року на Установчому з’їзді Народного Руху України. «Потрібне виразне ствердження, що Україна має євро­пейську перспективу, що ця держава стоїть напередодні прийняття до НАТО та ЄС» , — закликав він європейські країни навесні 2004 року. Те ж саме він повторює й сьогодні. Чому? Тільки тому, що це відповідає національним інтересам Польщі? Чи, може, ще й тому, що кредо Міхніка — «підтримувати прагнення покривджених, принижених, аутсайдерів і почуватися частиною їхнього світу»?

Адам Міхнік. У пошуках свободи: Есеї про історію та політику. —
Київ: Дух і літера, 2009.