ШЕФ

Олександру Олексійовичу Шалімову, Герою Соціалістичної праці, академіку НАН і АМН України, головному хірургу МОЗ України, заслуженому діячу науки й техніки України, почесному директору Інституту хірургії та трансплантології АМН України, професору, доктору медичних наук, який врятував десятки тисяч людських життів, 20 січня 2003 року виповниться 85 років.

Справжні хірурги або рано згоряють, або «консервуються», доживаючи до похилого віку, і прикладів тому сила-силенна — Б.Петровський, М.Амосов, М.Коломійченко, Ф.Углов.

Він і сьогодні молодцюватий і представницький, попри свої 85... Тисячі хірургів називають його Вчителем, сотні учнів — Шефом.

Звісно, із роками дедалі важче годинами вистоювати біля операційного столу — болить спина, гудуть натруджені за довге життя ноги, та й сильні окуляри не прикрашають життя хірурга, а вже про спритні та вмілі ще вчора руки годі й говорити.

Та якщо від усього цього абстрагуватися і згадати, у яких халепах побував, скільки хворих у буквальному сенсі пройшло через ці шорсткі від безкінечного миття руки, скільки було ночей, проведених у залитій безжальним світлом операційній, як вчився шляхом проб і помилок за непрямими ознаками визначати, а не вгадувати долю хворого і планувати власні дії, — тоді стає трохи легше, і можна жити далі, попри те, що роки беруть своє. Звісно, якщо ти — Шалімов.

Дорога життя

Життєпис Шалімова з перших вуст мені довелося почути лише один раз — у купе поїзда Київ—Луганськ, коли ми удвох їхали на ювілей мого інститутського викладача-хірурга, луганчанина. І хоча здавалося, що за десятиліття спільної роботи я знаю про свого шефа майже все, обом захотілося бути відвертими, як іноді розкривають душу в поїзді випадкові попутники, упевнені, що не побачать один одного більше ніколи.

Тут була інша ситуація, але під заколисуючий стукіт коліс відвертість і довіра шефа були ще дорожчими.

Не стану переказувати відомі факти про роботу в Забайкаллі, Брянську, Харкові, про відвідання під час відпусток провідних московських клінік, про кілька докторських дисертацій, написаних після відкинутої першої. А її раптом затвердили, мабуть, посоромившись своєї упередженості, і потреба в наступних відпала. Непросто складалися стосунки з іншим брянським корифеєм і зіркою першої величини, що з’явилася на небосхилі, — М.Амосовим... Далеко не безхмарне особисте життя, долі синів і загалом, поклавши руку на серце, рання відставка з директорської посади в Києві, хоча ще років п’ять-шість можна було покерувати інститутом, а не ставати «почесним» директором... Нехай усе це залишиться між нами.

Мені ж хочеться розповісти про київський період роботи академіка, свідком і певною мірою учасником якого я став з огляду на життєві обставини.

Медмістечкова епопея

У тубінституті, де я починав свою наукову діяльність, вище молодшого наукового працівника мені піднятися не вдалося. Але Олександр Олексійович узяв мене відразу старшим, а вже через рік я завідував відділом. Ось такою він був людиною, наш Шеф: підійшов йому — рухайся вперед, віддавай себе інституту і спільній справі.

Я був потрібен Олександру Олексійовичу для організації відділу експериментальної хірургії (інститут спершу називався «клінічної й експериментальної хірургії»), тож мені довелося послідовно організовувати за завданням шефа два відповідні відділи — старий, тимчасовий, і нинішній. Щойно з’явився план нового лабораторно-експериментального корпусу, Шалімов викликав мене з моєї одноповерхівки і, показавши «порожні» сьомий і восьмий поверхи, сказав: «Сідай, дорогий, із проектантами, став перегородки і розписуй приміщення як знаєш, але так, щоб потім стінки і двері не переставляти...».

Це були вища довіра і мудрість керівника не брати все на себе — працюй і знай: я тобі довіряю!

На свята ми збиралися в кабінеті шефа чи в якомусь кафе, рідше в ресторані — говорили один одному приємні слова, танцювали, шеф співав пісні, слова яких знав від початку до кінця (рідкісна якість!), читав вірші, «заводив» інших. Перед святами обов’язково випускалася стінна газета, яку традиційно викрадали наступного дня — іноді на пам’ять, рідше від образи.

Скільки виросло в цьому інституті вчорашніх жовторотих лікарів у докторів наук, професорів, які врятували десятки тисяч громадян України і країн СНД, підхопили унікальний досвід О.Шалімова і доповнили його своїм власним... Не називатиму нікого — лише список без життєписів займе половину газетної площі. Обмежуся одним загальним поняттям — «шалімовці».

І щоб цей колектив був на плаву, щоб інститут-корабель рухався, а не дрейфував, потрібні спільні зусилля, відданість своїй справі, часто на межі можливостей. А їх щороку дедалі менше — фінансування мінімальне, апаратура застаріває, ремонти — за рахунок спонсорів і благодійних внесків, відрядження — своїм коштом. Однак ми все ще борсаємося і намагаємося не випустити старе, підштопане в багатьох місцях знамено...

На екрані й у житті

В останні роки Олександра Олексійовича часто можна побачити під час різноманітних конкурсів і призначень відомих осіб лауреатами і «Людьми року». Він надійний і добрий, із хорошою усмішкою, вміє сказати ласкаві слова, а за столом після нагороджень йому і зовсім ціни немає. Тому і вручає Шалімов у компанії гарненьких дівчат із букетами різні нагороди. Гадаю, що йому це приємно — звик наш учитель до народної любові та популярності, а вони ох які непостійні!

Він дуже добрий, Олександр Олексійович, може, навіть занадто. Раніше це прикривалося маскою суворості та рішучості — він запросто міг вилаяти невмілого чи самовпевненого працівника, а зрідка й інструменти пустити в хід («Биття визначає свідомість»). Хірургія — вічний бій, а генерали мусять бути грубуватими і рішучими, від їхньої волі і вказівок залежать життя. Він і був усе життя генералом. Адже казав М.Амосов (я тому свідок): «Сашо, ти народне надбання! Тебе потрібно берегти». А з цим завжди було складно.

От і зараз — є начебто все, а життя не балує.

Учні більше віддають належне, аніж люблять, хворі йдуть до молодших, та й в операційних скоріше питають поради, аніж дадуть зробити за себе, як раніше. Висиджувати на вчених нарадах важко, чимало проблем із здоров’ям, хоча й тут Шалімов залишався самим собою — оперували його свої учні, у своїх стінах, і видряпувався відразу, у Феофанію їздив лише на заключному етапі одужання.

А звички не подолаєш — уранці до дев’яти приїжджає в клініку на наданій міською владою «Волзі», йде на обхід або п’ятихвилинку, ловить шанобливі, але вже не тільки захоплені погляди співробітників і пацієнтів, яких, слава Богу, під кабінетом поки чимало.

Покинути все це неможливо — адже хірургії віддано все життя. І потрібно підтримувати в собі і оточенні упевненість, що не здався, що живе Шалімов, трудиться, активний і доступний.

А все ж таки це любов!

Чи можна любити начальство? Скажу точно: Шалімова — безумовно.

Ми живемо в непростий час, і кожній порядній людині потрібно в цьому житті відчувати поруч приятельське плече. І як добре, коли це не тільки плече дружини чи коханої жінки, друга чи сина, а й твого керівника, учителя, надійної людини.

Із власного досвіду можу сказати, що такою рисою на посаді директора Олександр Олексійович володів. Можна згадати квартири й машини, якими були забезпечені всі ті, хто їх потребував, дачні селища на березі Київського моря й у Букрині, базу відпочинку на Арабатській стрілці... Часто його доброту і заклопотаність використовували у своїх корисливих цілях. Не беруся стверджувати також, що всі підготовлені у нас дисертанти були людьми чи спеціалістами вищої проби, аж ніяк — на цьому ринку людських ресурсів є і наша бракована продукція. Але це не завдяки, а радше усупереч волі шефа...

До нього можна було прийти в будь-яку скрутну хвилину, стосувалося це виробничих чи особистих питань. Так він фактично врятував ногу моєму сину після випадкового поранення стегнової артерії (і це справило на хлопчака таке враження, що він згодом став дитячим хірургом-травматологом і тепер уже сам відновлює травмовані судини, сухожилки і нерви). Я звернувся до нього, коли мої багаторічні колеги надіслали кляузу з вимогою зразково покарати мене за публікації в «Химии и жизни», що стосуються наших спільних розробок. Їм здалося, що недооцінив автор їхню роль у цих дослідженнях, хоча я намагався бути максимально об’єктивним. Мої виправдання він навіть не став слухати: «Бери відрядження в Москву, йди в Комітет у справах винаходів і відкриттів, нехай вони нас розсудять». Саме НАС — він став зі мною поруч, і я це оцінив, особливо після того, як одержав довідку, котра підтверджує, що ніякої провини чи розкриття формули винаходу за мною немає, і конфлікт був вичерпаний. Ми обидва були раді — я своїй правоті, а шеф — тому що його працівник не виявився пройдисвітом.

Таких прикладів у житті кожного шалімовця, повірте, було чимало, хоч і з різних приводів.

Ось він йде довгим інститутським коридором, герой нашої епохи, так і не відзначений званням Героя України, відповідаючи на привітання співробітників і хворих. Хтось штовхає сусіда в бік: «Дивися, сам Шалімов!», юрба розступається, а треба підійти б, зупинити, обійняти за плечі, притиснутися щокою: «Здрастуйте, дорогий Олександре Олексійовичу!». Ну що за ніжності?.. Ювілей на носі, тоді й відмітимося...

Я зупиняю й обіймаю, але це моє особисте ставлення!