Серпень. Новокубанськ

Коментував подію, яку російська преса майже не помітила, а дарма: вона дає точне уявлення про суспільні цінності — не декларативні, а справжні. Сполучені Штати розпочали переселяти з Кубані турків-месхетинців — маленький народ, який останні п’ятнадцять років не може знайти собі місця на цій землі. Хоча чому п’ятнадцять? Насправді ж — набагато більше. У листопаді виповнюється якраз 60 років з часу депортації месхетинців із Грузинської РСР до Узбекистану. Ця депортація, як і більшість переселень сталінських часів, для тодішнього суспільства також була майже непомітною, як і те, що на відміну від більшості репресованих народів, туркам так і не дозволили повернутися додому в часи хрущовської відлиги. Уже почали під час перебудови повертатися останні вигнанці імперії — кримські татари, німці Поволжя, а турки залишалися в Узбекистані... Проте про їхнє вигнання з цієї республіки завдяки гласності й прямій трансляції засідань союзного депутатського з’їзду знали всі. Слова тодішнього першого секретаря ЦК узбецької компартії — незабутнього Рафіка Нішановича Нішанова — про полуницю на ринку, яка і стала причиною погромів у Фергані, перетворилися на один з афоризмів перебудови. Утім месхетинці добре послизнулися на цій полуниці: опинилися у таборах для біженців (здається, перших на території Радянського Союзу), а згодом 15 тисяч їх поселили в Росії, на Кубані. Вважалося, що це місця їхнього тимчасового перебування, що згодом їх прийме Грузія. Але цього не сталося. Едуард Шеварднадзе під тиском міжнародних інституцій підпише програму повернення месхів на батьківщину тільки через десять років — як і більшість документів, підписаних «сивим лисом», програма залишилася на папері. В місцях «тимчасового проживання» турків-месхетинців своїми також не вважали, російського громадянства — незважаючи на те, що переселили їх в РРФСР ще 1989 року — не надали, одні погроми змінилися іншими. А нещодавно, після запровадження нових правил перебування в Росії, людей примушують реєструватися кожні 90 днів в місцях, де вони живуть останні п’ятнадцять років, працюють, мають власність (хоча місцева влада й цього не визнає). Переселенням месхетинців почала опікуватися Туреччина, але її програма не вдалася — можливо, тому що ці турки живуть у Грузії, тобто на території колишньої Російської імперії, останні 175 років і Туреччина для них — усе ж таки інша цивілізація.

І от Сполучені Штати, котрі так полюбляють тут називати країною жовтого диявола, країною, у якій все вирішують гроші, де всі російські гуманісти аж задихалися, а Солженіцин жив за високим парканом у Вермонті, щоб нічого спільного з цією цивілізацією не мати, приймають цих нещасних людей. І підкреслюють, що приймуть стільки, скільки буде треба. Ви думаєте, в Росії мовчать з цього приводу? А от і ні. Мовчать у демократичній Грузії. Її президент Михаїл Саакашвілі нещодавно оголосив себе осетином, щоб запобігти антиосетинським настроям у суспільстві. Але оголосити себе турком-месхетинцем — це вже, напевне, занадто, це вже нехай президент Буш... Грузія свого часу пообіцяла почати переселення, але тільки 2008 року й без усякого там компактного проживання. А кубанський губернатор Олександр Ткачов радо вітав переселення: мовляв, вони «цього процесу чекали давно», бо турки-месхетинці «не змогли адаптуватися у дружній сім’ї кубанських народів, мешкали відокремлено, анклавами, не приймаючи ані традицій, ані укладу, ані мови народу, серед якого жили». От такий злочин — мешкали у своєму середовищі, не так виглядали, не так молилися, не хотіли відмовлятися від власної мови й власних традицій, а ми їх у відповідь не реєстрували, землі в оренду не давали, на погроми очі закривали, майно відбирали... Нічого вам це не нагадує?

А про Солженіцина згадав невипадково. Бо у виданні, яке розповідає про реакцію кубанського губернатора, це повідомлення поруч з іншим — про те, як Олександр Ткачов відвідав рідну домівку автора «Архіпелагу ГУЛАГ» у Новокубанську. Кубанська влада, за домовленістю з письменником, збирається передати будинок Троїцькому храму й влаштувати тут музей Солженіцина. Тільки Залу Радості з приводу вичавлення турків-месхетинців до безбожної Америки в цьому музеї не відшукати...