Серпень. Москва

Київська дівчина, яка вперше прибуває до російської столиці, щиро глузує з вокзальних дикторів, що закликають пасажирів бути обережними з чужими речами, й авторитетно пояснює московському приятелеві, що його — а разом із ним і інших мешканців Москви — просто «зомбують». Приятель радо погоджується: приємно думати, що насправді тобі нічого не загрожує, що це тільки пропагандистські витівки занепокоєної самозбереженням влади. Не варто з цією позицією, що я її побачив в одному з присвячених сучасній Росії текстів, полемізувати. Я бачив людей, які щиро дратувалися заходами безпеки в Ізраїлі, тих, хто рішуче заперечував посилення таких заходів у Сполучених Штатах після 11 вересня... Там, де нічого не відбувається, люди схильні сприймати будь-який терористичний акт як чужий і останній, а щось, що заважає їм почуватися бездумно й радісно, — як набридливу комаху. І якщо ця комаха випущена владою — що ж, тим гірше для влади.

Сучасний світ розділився на дві половини. І це вже не «перший» і «третій», не багатий і бідний, не теплий і холодний. Це світ безпечний і небезпечний. У безпечному поки що нічого не відбулося — не вибухнула бомба, не впав будинок, не згоріла станція метро... Мешканці цього світу дивляться на чужі жахіття й чужі війни по телевізору — або зовсім не дивляться, обираючи музичні канали. І коли вони потрапляють на «інший континент» безпеки — починають дратуватися й дивуватися — аж доти, доки «випадковим» вибухом їм не відірве ноги чи просто — це, напевне, краще — вони стануть свідками чужої трагедії. Тоді вони почнуть звинувачувати владу чужої держави в недостатніх заходах безпеки і дивуватися, чого ж це їх не попередили, що сюди не варто їздити... Цей стан мені зрозумілий — я сам був свідком теракту в центрі Тель-Авіва і замислювався в той момент над тим, що жити в просторі, в якому не розчинене почуття постійної небезпеки, все ж таки легше. Для Москви цей простір закінчився п’ять років тому, коли стався вибух у підземному переході під Пушкінською площею. Тоді стало остаточно зрозуміло: випадковою жертвою випадкової вибухівки може стати будь-який випадковий перехожий. Після цього можна аналізувати, що спричинилося до такої прикрої ситуації, засуджувати владу і думати, що можна зробити для припинення війни на Кавказі. Але безпечніше від цього не буде і — найголовніше — рецепт може не спрацювати. Бо сутність терору — в убивстві невинних заради покарання тих, кого терорист вважає винним.

Якщо перемогти терор неможливо, може, варто просто оселитися в безпечному світі? Але хто знає кордони завтрашнього дня, хто гарантує, що нові теракти стануться вже не в Нью-Йорку, Лондоні і Москві, а в Парижі, Варшаві чи Києві? Адже технологія неповаги до життя не знає меж. І єдина можливість від неї захиститися — усвідомити, що всі ми живемо в одному, вкрай небезпечному світі. І ті, хто вже став свідком терору у власному місті, і ті, на кого ця зустріч іще чекає... І якщо ми зрозуміємо, що на терор хворіє весь світ, ми матимемо можливість лікувати його, як лікують хронічну хворобу, не очікуючи криз і рецидивів...