СЕРПЕНЬ. МОНТАНЕЛЛІ

В Італії помер Індро Монтанеллі — один з найбільш відомих і шанованих журналістів цієї країни, можна сказати — патріарх італійської журналістики. Життя його — дивовижний приклад творчого довголіття: Монтанеллі було 92 роки, а він до останніх своїх днів вів рубрику у «Коррьєре делла Сера». Однак прикладів творчого довголіття чимало, а мені особисто Монтанеллі завжди був цікавий іншим. Його життя — приклад професійної незалежності, незалежності виплеканої і захищеної.

Я часто чую від своїх колег в Україні чи в Росії, що насправді незалежної преси немає, що й на Заході все продається і купується, що західна преса залежить від своїх власників так, як радянська залежала від міськкому партії. Багато хто в це вірить. І ця точка зору — насправді облудна — служить прекрасним виправданням пристосуванства, «не всієї правди», легкої зміни позицій, врешті-решт — повної відсутності моральних факторів у багатьох з журналістів, висунутих перебудовою. Свій несподіваний моральний авторитет вони використали виключно для того, щоб перетворитись на «молодших членів» теперішньої політичної еліти. Рівноцінно так само, як політики знецінюють свою професію переконаністю, що посади даються не для роботи в ім’я суспільства, а задля швидкого власного збагачення і використання службового становища, так і журналісти свято вірять, що талант і вміння добувати інформацію — лише засіб для отримання ліпшої квартири, машини, дачі, місця в президентському літаку. Вони радісно допомагають владі, радісно стають опозиціонерами — аби гроші! Вони й не помічають, що суспільство їм не вірить, вже глузує з них... Деякі — ті, що не втратили сумління, захищаються бронею «патріотизму». Одна моя московська колега нещодавно закликала інтелігенцію «вбити в собі єврея», який завжди не любить владу, і палко полюбити її. Приїхали.

Монтанеллі, італійський аристократ, скоріш плекав в собі єврея, якщо скористатись цією термінологією. Він майже все життя обстоював журналістську самостійність, цінність соліста у хорі. Незалежної журналістики не буде, якщо не буде незалежних журналістів — ось що він намагався довести своїм колегам. А розвиненого незалежного суспільства не буде, якщо не буде незалежної журналістики — ось в чому він намагався переконати своїх співвітчизників. І люди йому вірили, до нього звертались. В електронну поштову скриньку Монтанеллі досі, коли всі знають про його смерть, продовжують надходити листи — читачі не можуть погодитись, що у них не буде більше такого співрозмовника. А це, до речі, ще один урок Монтанеллі — урок відкритості, вміння бути своїм для аудиторії, співпрацювати з нею, радитись з нею, разом творити суспільство.

Прихильник журналістської самостійності мав би перетворитись у «продажній пресі Заходу» на мешканця башти зі слонової кістки. Однак якраз цього і не сталося. Сам Монтанеллі вважав, що не може бути ізольований від політики і свою незалежність захищав, не відсторонюючись від політиків, а активно контактуючи із ними. Він був готовий підтримати того, чию позицію вважав близькою до власної і виступити проти політика, навіть і найпопулярнішого та наймогутнішого, коли їхні погляди розходились. Так розпочався конфлікт Індро Монтанеллі і Сільвіо Берлусконі — коли журналіст не тільки залишив «Иль Джорналє Націоналє», що належала телемагнату, але й закликав до солідарності групу провідних журналістів Італії, деякі з яких продовжували працювати у берлусконієвих ЗМІ. Тоді і з’явилося звернення італійських журналістів, які підкреслили, що не бажають створювати партій, ставати політиками, але будуть продовжувати захищати право на свободу інформації. Можна сказати, що ця акція урятувала повагу італійців до своєї журналістики: суспільство усвідомило, що завжди будуть люди, готові сказати правду, якою б неприємною вона не була і хто б не був власником газети, у якій ця правда буде оприлюднена.

...Нам не вистачає таких авторитетів. Бо народжуються вони не з провінційної пихи, не з бажання мати таку ж машину, як Іван Іванович і таку ж кількість охоронців, як Іван Никифорович, а просто з любові до своєї країни, з усвідомлення того, якою вона є і якою має стати... Індро Монтанеллі дуже любив Італію... Тому, напевно і сказав вже наприкінці життя, що його народ поки що тільки пародіює націю і державу... Такі гіркі слова, як правило, вимовляються тільки з любові.