Серпень. Марко Мілошевич

Марко Мілошевич, син колишнього президента Югославії, який після батькової поразки змушений переховуватися в Росії, практично виправданий сербським правосуддям. Суд над молодшим Мілошевичем виявився непотрібним. Просто «раптом» виявилося, що людина, якій він погрожував смертю — активіст міфологізованого молодіжного руху «Отпор», — більше не пам’ятає про ці погрози і відмовляється від своїх обвинувачень. Справу закрито. Мілошевич-молодший має можливість невдовзі повернутися на батьківщину, як і інші члени родини колишнього диктатора. У кого немає такої можливості — так це в самого Слободана Мілошевича, який очікує вироку трибуналу в Гаазі. Але потрапив туди екс-президент завдяки тепер уже також колишньому прем’єр-міністрові Сербії Зорану Джинджичу, вбитому реваншистами. Заарештований Мілошевич переміг мертвого Джинджича: в Сербії повним ходом відбувається реставрація його режиму. І легендарна вілла в престижному районі Белграда, що її повернули колишньому правителеві, — сумний символ нових старих часів. Та ба, більше — прем’єр Воїслав Коштуниця керує країною в союзі із партією Мілошевича. І це союз не випадковий, а генетичний.

Що ж сталося із сербською революцією — надією Балкан, яку, як правило, вважають предтечею аналогічних подій на пострадянському просторі? А нічого. Напевне, її не було. Бо революція — це не просто виступ ентузіастичних мас. Це ще й зміна якщо не суспільного ладу, як після Великої французької революції чи Жовтневого перевороту, так хоча б державної структури. В усіх більш-менш успішних екс-соціалістичних країнах фактично виникли нові держави. На місці Естонської РСР — відновлена Естонська Республіка, на місці Народної Польщі — нова Польська Республіка, на місці соціалістичної Румунії Чаушеску — Румунія Ілієску... Замість Української РСР виникла Україна Кучми, як замість Югославії Тіто — Сербія Мілошевича. І от виникає питання: якщо тисячі людей виходили на площі, незадоволені і втомлені цими державами, як вийшло, що ці держави збереглися?

Проблема, як на мене, і в стані суспільства на момент протесту, і в особах лідерів виступів. Суспільство і далі є постсоціалістичним, воно чекає від держави допомоги, вірить у популістські гасла і не здатне усвідомити, що «разруха не в стране, а в головах». Лідери виступу або не усвідомлюють, що зміни мають бути обумовлені появою нової держави, або не бажають її появи, бо впевнені, що старою керувати простіше і — що аж ніяк не останнє — вигідніше. Люди тим часом розходяться з вулиць, упевнені, що досягли змін — і продовжують жити в Сербії Мілошевича або Україні Кучми. При цьому фасад режиму може бути найпривабливішим — президентом Сербії (хоча й безправним) є демократ Борис Тадич, президентом України (безправним за кілька місяців) — символ надій Майдану Віктор Ющенко. Але метою революції є не оновлення фасаду, а повна зміна навіть не правил гри — поганий вираз — а правил існування людини в державі. Якщо ніхто — ані влада, ані громадяни — не потребують нової держави, вони житимуть у старій. А з часом відбудеться не реставрація — бо те, що відбувається в Сербії, не є реставрацією — а прощання з дитячою ілюзією, що шляхом заміни «поганих» на «добрих» у верхівці аж до коренів прогнилого дерева можна щось змінити у власному житті. Можливо, тільки після цього прощання такі суспільства, як сербське чи українське, нарешті подорослішають...