СЕРПЕНЬ. ЛЮБЛЯНА

Уперше я відвідав Любляну влітку 1989 року. Словенська столиця була для мене другим великим нерадянським містом, яке я побачив. Другим — після Белграду. Однак у Белграді стільки південного, візантійського, оттоманського, що це місто навряд чи можна вважати взірцем звичайної європейської метрополії. А Любляна — «просто Європа»: з роками я буду впізнавати її риси на вулицях чеських, австрійських, німецьких міст. Або словенські архітектори запозичили традиції сусідів?

Однак, пригадую, що тоді, 1989 року, я був вражений не європейським архітектурним ансамблем. А тим, що просто в центрі міста, поруч із монументом словенського національного поета Франце Прешерна, стояв маленький столик агітаторів щойно створеного словенського опозиційного руху. До столика підходили люди, про щось сперечались, купували опозиційну пресу... Та й традиційна словенська преса виглядала найвільнішою в Югославії: часопис «Младіна» дозволяв собі друкувати матеріали, за які у Сербії чи Боснії могли притягнути до відповідальності, звільнити з роботи, виключити з партії. Любляна — а нам ще залишалися місяці до активності прибалтійських Народних фронтів, «Саюдісу», Руху — вже тоді існувала в зовсім інших політичних категоріях. Її суспільство було готовим до здобуття незалежності, політичної боротьби, створення партій, ринкових реформ. Не дивно, що президент Словенії Мілан Кучан, який і тоді вже очолював республіку, зауважив, що у словенського керівництва була чітка програма дій не тільки щодо здобуття незалежності, а й щодо того, що робити потім.

Однак з того часу минуло більше десятиріччя. Опозиційні столики зникли — напевне, ті молоді агітатори, які за ними стояли, тепер депутати парламенту, міністри, бізнесмени. Любляна живе спокійним тихим життям провінційного європейського міста. До нього варто тепер приїздити провести вечір, прогулятися понад Савою, випити кави десь на маленьких вуличках старого міста... Радіо повідомляє новини. Головна — пробки на автострадах: у п’ятницю словенцям стає все важче доїхати до морських курортів, стільки туристів з Австрії і Німеччини поспішають провести вихідні на словенському морі... Звісно, і справжні новини бувають — вони в серйозних газетах, я щодня купую «Дело», яке почав читати ще під час першої подорожі до Словенії, щоб дізнатися, як просуваються справи зі вступом країни до Європейського Союзу, як проходять переговори про її вступ до НАТО... Тим часом сусіди Словенії з колишньої Югославії і мріяти про таке не можуть. Хорвати й досі не визначаться, як їм ставитися до трибуналу в Гаазі, який звинувачує у військових злочинах не тільки Мілошевича, а й хорватських генералів. Боснія дотепер не може оговтатися після війни. Сербія — після режиму теперішнього мешканця Гааги. Чорногорське суспільство розколоте навпіл на прихильників і опонентів незалежності від Сербії. Македонія — між землею і небом...

А тоді, 1989 року, тільки Любляна вирувала. Я об’їхав усі югославські республіки: за мною залишилися спокійний Белград, легковажний Загреб, флегматичне Сараєво, тиха Підгориця, відпочиваюче Скоп’є... Події в цих столицях почнуться потім, але мені все ж таки здається: все має відбуватися вчасно. Звичайно, про Боснію, Сербію, Хорватію, а тепер і Македонію пишуть в газетах, кожної години повідомляють в новинах. Тільки лінивий не знає, де це. Героїня бестселеру бразильця Пауло Куельо навіть обирає приводом для самогубства повну невідомість Словенії. Однак яке це щастя — така невідомість! Про балтійські країни тепер також забувають — а от приєднаються вони до Євросоюзу — і взагалі згадуватимуть лише у свята. А був час — і який час! — там вирувало життя на тлі спокійної Москви, тихого Мінська, відпочиваючого Києва, флегматичного Ташкента... У нас все почнеться трішки пізніш або взагалі не почнеться. І тому ми завжди будемо героями газетних шпальт, поживою для телерепортерів і ведучих рубрик кримінальної хроніки. Нам не прожити в Європі — або поруч з Європою — анонімно. І все ж таки — яке це щастя — невідомість!