Днями прочитав повідомлення про початок реставрації батьківської хати Олександра Лукашенка в його рідному селі — кажуть, що місцева влада хоче влаштувати у відновленому будинку музей першого президента незалежної Білорусі... Лукашенко — з тих політиків, яким таланить на фарс. Його стара хата не загинула внаслідок якогось там катаклізму, не лишилася занедбаною після того, як у ній перестали мешкати... Ні, все було прозаїчнішим: після того, як президент забрав свою стареньку матір до Мінська, хату знесли й влаштували на її місці смітник. А тепер оговталися і вирішили влаштувати замість смітника музей. А чому б і не музей? Чим музей гірший за смітник?
У цій історії з Лукашенковою хатою — вся сучасна Білорусь. І президент, настільки байдужий до власної країни, що навіть рідного дому не зберіг, допустив, щоб його перетворили на пустир, завалений сміттям (а ще кажуть «авторитарний»!). І суспільство, настільки дезорієнтоване і нездатне мислити стратегічно, що навіть начальство рідного краю президента не здатне подумати, що йому може допомогти лукашенківська хата — хоча б у кар’єрному зростанні... Музей Лукашенка і справді потрібний — і не тільки в його рідному селі. Можливо, в Мінську чи навіть у Києві його слід було б відкрити. Тому що в образі цього політика найсоковитіше відбилося те, що з часом стало правилом на пострадянському просторі — повна байдужість еліти до власної країни і готовність її використати для досягнення якихось там своїх цілей — здебільшого незначних.
Коли Лукашенко прийшов до влади, багато хто схильний був пояснювати його бажання знищити Білорусь радянським вихованням президента. Так, Лукашенко був вихований у радянському стилі. Але не тому, що він не був патріотом Білорусі. А тому, що він був патріотом Лукашенка. Він, напевне, образився б, якби йому сказали, що бажання стати президентом Росії — а чи союзної держави — така собі дрібничка, порівняно з можливістю повернути Білорусь у світ, розпочати копітку роботу з «реставрації» білоруської нації, її мови, її культури, її світогляду... Лукашенко вважав, що головним і єдиним є тільки його бажання. У час, коли він був обраний президентом, ще існували певні романтичні ілюзії щодо намірів політиків і тому дії нового лідера також пояснювали світоглядом.
Але це не світогляд. Тепер, коли всі живуть, як Лукашенко, це стає очевидним. І ніхто не дивується, коли у відповідь на пропозицію Путіна приєднати Білорусь областями, Лукашенко відповідає як молодий активіст Народного фронту — що його країна ніколи не буде Північно-Західним краєм Росії.
І я впевнений, що ніколи. Не тільки тому, що це не відповідає самій логіці історичних процесів, а ще й тому, що тепер це не відповідає особистим інтересам Олександра Григоровича Лукашенка. Коли мова йде про Білорусь, світ змушений з цими інтересами рахуватися...