Серпень. Кучма

Після того, як нарешті закінчилося висування кандидатів на президентську посаду, я раптом усвідомив, можливо, найбільш прогнозоване на поточний момент: за кілька місяців президент України вперше за 13 років буде Віктором, а не Леонідом! Боже мій! Тепер навіть незручно згадувати, що у перші місяці після обрання Леоніда Кучми його правління здавалося лише епізодом, яке навряд чи може залишити серйозний відбиток на майбутньому нової держави. Однак з роками стало очевидним, що ті, хто не був впевнений у здібностях нового президента, серйозно помилялися. Саме Леонід Кучма за допомогою найближчого оточення, яке, втім, саме ним підбиралося і змінювалося відповідно до його власних інтересів, побудував сучасну Україну. Можливо, це зовсім не та країна, яку хотіли б бачити ті, хто голосував на підтримку Кучми у 1994 році. І не та, яку хотіли б бачити ті, хто голосував проти нього. А проте, це саме та країна, яка виявилася зручною для Леоніда Кучми. Кучма будував Україну під себе, відмовлявся від сучасних архітектурних пропозицій, новомодних будівельних матеріалів. В результаті вийшла чудернацька споруда, держава, у якій президент балансує між олігархічними угрупованнями й інтересами власної сім’ї, де не існує жодних моральних і професійних категорій у політиці, де влада і опозиція складаються з людей практично однакових якостей... Вже не політична, а історична трагедія України полягає у бажанні всієї її нинішньої еліти зберегти режим Кучми навіть і без нього. Бо саме у існуванні такого режиму — гарантії її можливостей, її безпечного і спокійного існування. Можна сказати, що Леонід Кучма сформував під себе нинішній політичний і підприємницький клас і після закінчення його епохи потрібна буде ще довга і болісна еволюція цього класу.

З точки зору власних інтересів Леонід Кучма все в своїй політичній біографії зробив вірно. Коли він вперше опинився при владі — спочатку на посаді прем’єр-міністра України — створив два, досить вдалих іміджі. Перший з них був розрахований на внутрішнє користування: тоді ми вперше побачили людину, сповнену блискучих задумів — однак задумам цим постійно заважають... Проблема полягала лише в тому, щоб відшукати винуватця того, що нічого не виконується — у прем’єрські часи це був президент Кравчук, у президентські — парламент, згодом — уряд, який був очолюваний призначеними президентом, але весь час «не тими» людьми... Другий імідж був розрахований на зовнішньополітичне сприйняття. У прем’єрські місяці Кучма намагався залишити про себе згадку, як про палкого інтегратора — варто нагадати, що сама ідея «Слов’янського союзу» почалася із спільної заяви трьох прем’єрів — росіянина Віктора Черномирдіна, білоруса В’ячеслава Кебіча і українця Леоніда Кучми. Кожний з них сподівався стати президентом у власній державі, однак лише Кучмі це вдалося. І не в останню чергу тому, що на його боці були симпатії багатьох пострадянських президентів, які марно сподівалися, що із перемогою Кучми «українська фронда» в СНД зникне.

З точки зору зовнішньополітичної балансування України між Сходом і Заходом зробило Кучму на певний час зручним партнером для обох таборів. Прозахідна орієнтація України — жахливий сон Москви: не випадково достатньо міфологічне уявлення про наявність такої орієнтації у колишнього прем’єр-міністра Віктора Ющенка примусило російське керівництво сприймати його із серйозною пересторогою і кваліфікувати як противника. В цій ситуації Кучма — гарантія того, що Україна «не піде» на Захід. На Заході також не хотіли б, щоб Україна у своїй зовнішній політиці наслідувала лукашенківську Білорусь. Саме тому невизначеність української зовнішньополітичної лінії довгий час влаштовувало країни Заходу, насамперед Сполучені Штати.

Зі зміною господаря кабінету на Банковій автоматично закінчується не просто час Кучми, а епоха умовного задоволення, коли еліта задоволена тим, що їй ніхто не заважає перетворюватись на клас корумпованих власників, Росія — тим, що Україна не йде на Захід, Вашингтон — тим, що Україна не йде на Схід... Бо всі чудово усвідомлюють, що ми маємо справу із типовим перехідним періодом, який занадто затягнувся не у останню чергу завдяки неперевершеному вмінню Леоніда Кучми утримувати владу будь-якою ціною, сприймати цю владу як самоцінність, як гарантію власної безпеки і сімейного добробуту.