Мешкаю в невеличкому селищі Рума, в центрі шведського острова Готланд. Неподалік руїни середньовічного монастиря — тепер кожного літа в них влаштовують сцену і грають Шекспіра. Якщо трішки пройтися від монастиря садами й лісами, можна втрапити до місцевої кірхи. І, прогулюючись в її околицях, легко уявляєш себе десь на півдні України.
Чому саме там і звідки така несподівана паралель? Тому що саме на півдні України, в також невеличкому селищі Зміївка неподалік від Каховки можна побачити саме таку церкву. Звісно, зараз це православна церква, а не лютеранська кірха, і поруч з типовою для Готланду дзвіницею добудовано типовий для українських церков купол. Але обрис румської кірхи все одно вгадується в усьому вигляді відремонтованої в Зміївці церкви. На Готланді таких середньовічних церков — майже сотня, і всі вони неймовірно схожі між собою, як сестри-близнючки. В Україні така церква, напевне, тільки одна...
Коли ми згадуємо про українсько-шведські зв’язки, відразу ж починаємо міркувати в романтично-історичних категоріях: Полтава, Карл ХІІ, Мазепа... А для шведів цікавість до України нерідко пов’язана із невеличким селищем, про яке ми майже нічого не знаємо. Селище це не завжди називалось Зміївкою: втім, для шведів воно і зараз — Гаммальсвенскбі — Старо-Шведське. Саме таку назву отримала місцевість, в якій 220 років тому з’явилися перші переселенці-шведи, які пройшли довжелезний шлях з берегів Балтики. А потім до них приєдналися ще й військовополонені армії Карла ХІІ... А потім була звичайна для таких поселень історія — будівництво кірхи, освоєння землі, революції, переселення багатьох мешканців до Швеції вже в наш час (саме туди, до Руми, до місцевої церкви вони привезли із собою 1929 року непотрібний вже в українському селищі дзвін), колективізація, шведський колгосп, німецька окупація, виїзд багатьох мешканців до Німеччини і вже звідти — до Швеції, вигнання тих, хто залишився, до Сибіру і їхнє повернення вже до Зміївки... Але навіть нині, через десятиріччя цієї сумної одіссеї в селищі залишається кілька шведських сімейств.
Зовсім недавно в Стокгольмі вийшов присвячений їм кольоровий фотоальбом — «Gammalsvenskby». Я подивися фотографії звичайного українського села, послухав на доданому до альбому компакт-диску розповіді останніх шведських мешканців Зміївки. Такі розповіді, звичайно ж, можна записати у кожному нашому селі — як люди поневірялися все своє життя, як їм прожити на пенсію. Співрозмовники шведських дослідників можуть до цього додати, що пам’ятають кілька фраз шведською, можуть проспівати не тільки українських, а й шведських пісень.
Для нас шведські мешканці Зміївки — звичайні сучасники. Для шведів вони — неймовірно цікаві люди: селищу присвячуються не тільки фотоальбоми, а й серйозні наукові розвідки, в яких можна побачити карти села протягом всієї його історії і дізнатися прізвища всіх голів старошведського колгоспу. Шведи у Швеції і в Україні жили всі ці два сторіччя життям настільки відмінним, що дослідникам важливо усвідомити: а чи залишились вони шведами? Бо шведське суспільство весь цей час витворювало в себе той необхідний для його розвитку стан свободи, який був непоправно втрачений на берегах Дніпра. І результати — ось вони, на останніх кольорових фотокартках репортажу зі Зміївки. Репортажу, який переконує, що шведська одіссея тепер вже точно закінчується. І, напевне, нечисленне молоде покоління колишніх переселенців тепер також повернеться до Швеції — навіть не стільки на Батьківщину, скільки до заможної затишної країни. Але якби українському суспільству хоча б нині, в наші часи, вдалося виробити в себе це необхідне для нормального розвитку відчуття свободи, це було б найкращою згадкою про шведську подорож довжиною у два століття...