СЕРПЕНЬ. БЕРГМАН

У книжках знаменитого шведського кінорежисера Інгмара Бергмана багато читав про маленький острів Фаре поблизу готландського узбережжя — острів, на якому Бергман знайшов нарешті свій рідний дім, на якому оселився і в якому вбачав не тільки житло, а й своєрідну схованку від світу. Таке бажання митця жити на острові, осторонь материкової метушні, цілком зрозуміле. Важливо було тільки зрозуміти, яким є сам острів...

Бергманівський острів Фаре виглядав дивовижно-заспокоюючим: нескінченні поля, незліченні чорні вівці, спокійні й миролюбні, далекі хутори за полями, привітні перехожі чи велосипедисти, які трапляються один раз на годину, сонце й вітер і дорога до холодного моря... Треба було йти і йти, щоб побачити якусь нову людину, — можна було навіть іти просто швидкісним шосе, машина на ньому все одно не могла з’явитися аж до приходу нового порому... Не можу сказати, щоб на карті острова не було назв якихось селищ — самих селищ не знайти, тільки кілька хуторів оддалік один від одного, тільки чорні вівці... Для того, щоб зрозуміти Бергмана, усвідомити оце відчуття гострої ностальгії і розчарування, яке опановує майже після кожної його стрічки останніх десятиліть (звісно, ранній Бергман, який жив лише в перелюдненому Стокгольмі, був інакшим), треба було сюди приїхати. Побачити цей діалог без посередників: людина і острів, людина і море. І більш нікого — тільки маленька церква в центрі маленького острова, швидше, як знак наявності Бога, ніж як знак наявності цивілізації...

Справжньому мистецтву потрібні острови, а не міста, гори, а не магістралі, маяки, а не телевізійні вежі... Занадто по-юнацьки безкомпромісно і трохи цинічно для людини, яка бачить з вікна не хвилі вельможного моря, а верхівки сталінських хмарочосів Москви. Однак журналістика і не є мистецтвом, а є тільки засобом порозуміння із суспільством. І навряд чи може бути якісна журналістика в суспільстві, позбавленому мистецтва. Але чи не є однією з причин нашої суспільної кризи наше суцільне небажання зосереджуватися, наше презирство до островів (звісно, якщо це не міфічно-багаті Гаваї або Кариби), наше прагнення бути на арені, а не оддалік неї. Ті, в кому ми хотіли б побачити пастирів, звикли ставитися до себе як до естрадних зірок, місце яких — не на острові, не дай Боже, а на трансльованому телебаченням мітингу. Для яких будинок в лісі — не місце для самоаналізу, а дача, якою необхідно хизуватися перед менш успішними колегами. Так і живемо: без пастирів, з естрадними митцями на дачах, зі спотвореним усвідомленням власної гідності й власного призначення. І тільки прогулюючись біля холодного моря, відчуваючи себе ніби на кінці світу, починаємо розуміти, що життя можна було прожити й інакше...