Серпень. Артек

Коли я стежив за святкуванням ювілею головного дитячого піонерського табору Радянського Союзу — за участю аж чотирьох президентів і спеціально запрошених «зірок», згадав про свої власні відвідини «Артеку». Щоправда, не як піонер, а як репортер молодіжної приймальні газети «Правда». Я отримав редакційне завдання написати про перебудову в «Артеці» — тоді в піонерському таборі якраз змінилося начальство і його новий керівник знайомив мене із найбільш цікавими місцями «Артека» і своїми грандіозними новаторськими планами. Від цих відвідин небагато запам’яталося. Набагато чіткіше я пригадую інший день цього відрядження. Кримський обком комсомолу вирішив скористатися приїздом журналіста, щоб показати інший дитячий центр, ситуація в якому мала турбувати набагато більше, ніж експерименти у «потьомкінському селищі» радянської піонерії. Йшлося про санаторій імені Боброва неподалік від «Артеку». Його було створено ще в імперські часи для лікування паралізованих дітей на гроші царської родини. І відтоді його, здається, ніколи не ремонтували. Діти лежали в ліжках, по них бігали пацюки. Ніхто не хотів про це знати. Мені вдалося все ж — як це було прийнято в ті часи — «в нагрузку» до «Артеку» видрукувати в «Правде» і текст про ситуацію із санаторієм Боброва — можливо, саме так я виправдав свою романтичну екскурсію «артеківськими» краєвидами, бо пізніше секретаріат ЦК КПРС ухвалив постанову про будівництво в Криму нового дитячого санаторію імені Боброва. Щоправда, я пропонував віддати хворим дітям один з 20 санаторіїв ЦК КПРС або союзного міністерства оборони (а ще краще — частину «Артека», був би хоча б сенс в існуванні піонерського табору), проте зрозумів: номенклатура із своєю власністю не розпрощається, хай там хоч і всіх дітей пацюки зжеруть. Так що залишалося сподіватися ну хоча б на новий санаторій. Однак було вже пізно, розвалювався і Радянський Союз, і система дитячого лікування.

Як тепер із хворими на параліч дітьми, чи мають вони можливість лікуватися в Криму? Не знаю відповіді на це запитання, однак знаю — міф про «Артек» витримав випробування часом. Нікому не цікава звичайна правда радянського дитячого життя: в той час, як одні дітлахи, вибрані, демонстрували турботи партії про щасливе дитинство, запалювали піонерські багаття, пов’язували червоні галстуки різним морісам торезам і співали пісень про невловимих месників, по інших дітях бігали пацюки — в санаторії Боброва або в багатьох інших місцях в різні часи артеківського існування. Я аж ніяк не хочу звинувачувати в цьому вихованців «Артеку» і тих, хто працював у піонерському таборі. Для одних це, напевне, було щасливе дитинство, для інших — цікава педагогічна діяльність. Однак не можна не усвідомлювати, на якому тлі все це щастя відбувалося. Як правило, це було сумне тло — маленький клаптик щастя для вибраних. Так завжди було, так і є нині, в незалежній Україні. Є діти, батьки яких можуть сплатити гроші за відпочинок у престижному царстві, а є й такі, які ніколи не бачили моря, не те щоб «Артеку». В наш час про це хоча б можна нагадувати. І залишається лише дивуватися: що робив на ювілеї одного з головних символів тоталітарного режиму президент країни, що тяжіє до Європи і демократії, і навіщо він скликав гостей на цей суперечливий ювілей?