СЕРПЕНЬ. АДЕНАУЕР

У німецьких газетах цими днями — величезні статті, присвячені ювілею першого федерального канцлера нової Німеччини Конрада Аденауера. Ювілей не дуже значний — 125 років від дня народження, однак у Німеччині я завжди спостерігав підсилену увагу до постаті Аденауера. З точки зору психології теперішніх німців, їхня держава починалася саме з нього. Сьогодні цьому вже можна трішки здивуватися. Звичайно, після війни більшості німців дуже не хотілося, щоб їхню державу пригадували у зв’язку із переможеним третім рейхом, Гітлером, націонал-соціалізмом. Однак у історії німецької державності були й інші, догітлерівські сторінки. Врешті-решт, був Бісмарк, який доклав неабияких зусиль, щоб об’єднати Німеччину як таку...

І все ж таки своїм сучасником німці завжди вважатимуть саме Аденауера. Німеччина Бісмарка була, насамперед, країною прусської державної традиції — ця традиція стане однією з причин виникнення першої світової війни, появи третього рейху і війни другої. Післявоєнна ФРН цієї традиції вже не мала — хоча б тому, що Прусія частково просто зникла, частково опинилася у складі НДР. І саме Аденауер став для сучасних німців людиною нової політичної культури — тієї культури, яка тепер ототожнюється з єдиною Європою, пріоритетом прав людини у політиці, усвідомленням того, що держава існує для громадянина, а не навпаки... Саме тому стаття про Аденауера завжди буде актуальною, а стаття про Бісмарка завжди буде історичною. Сучасний світ не може існувати за законами Бісмарка так само, як він не може існувати за законами Гітлера, бо держави більше не об’єднують залізом і кров’ю.

Сьогодні це відомі істини, проте після війни їх було досить складно збагнути. Аденауер не витратив багато зусиль, щоб стати на чолі нової Німеччини — насамперед тому, що він не був функціонером націонал-соціалістичної системи. Однак він мав зробити крок від традицій попередньої політичної культури Німеччини до культури нової, усвідомити, що навколо не конкуренти, а партнери, подолати внутрішні комплекси і побачити майбутню Європу. Хто у післявоєнній Європі — знедоленій, знесиленій, голодній, поділеній, зруйнованій — міг думати про єдиний континент? Очевидно, що тільки не німці, які щойно спробували «об’єднати» його для себе, за старим бісмарківським рецептом. Однак виявилося, що саме без німців нова Європа неможлива, що саме без них вона не існуватиме...

Сьогоднішнє молоде покоління німців усе більше відчуває себе європейцями. Я ще пам’ятаю побоювання: а що буде, коли з’явиться це покоління? Адже почуття історичної провини, з яким виховувалося кілька генерацій післявоєнних громадян ФРН, з роками неодмінно зникатиме. Чи не почнеться романтизація гітлерівських часів, ренесанс націонал-соціалізму?

Ось це покоління народилося, пішло у життя. І що цікаво: воно дійсно набагато менше ототожнює себе з гітлерівськими злочинами, ніж батьки. І дійсно набагато більше цікавиться третім рейхом. Однак як цікавиться — як середньовічною епохою! У ній можна знайти цікаві постаті — такі, як, скажімо, невмируща кінорежисер Лені Ріфешталь. Однак загалом вона видається дуже далекою — ніби була не півсторіччя, а два-три віки тому. А все через те, що цінності тодішнього німецького суспільства здаються далекими теперішній німецькій молоді. Час її пріоритетів дійсно починається з Аденауера, з усіх його перемог і поразок, недоліків і прозрінь. Все інше доводиться витягати з нафталіну...

Тоталітарний режим тоді і виглядає переможеним, коли йому не залишається місця в душах, коли він перетворюється просто на ілюстрацію з підручника. Можливо, наша сьогоднішня молодь стає такою ж далекою від комунізму, як німці — від націонал-соціалізму. Однак, дякуючи післявоєнній німецькій еліті, суспільству були запропоновані інші пріоритети, які перемогли спадщину попередніх. Нашій еліті ще тільки доведеться відшукати свого Аденауера у політиці, свого Ерхарда в економіці, щоб такі цінності запропонувати...