Сергій Юрський: «Замерзати будемо разом»

У переддень старого Нового року Сергій Юрський привіз у Харків святкову програму «Домашні радості». Концерт у стилі меланхолійного кабаре, як повідомляла програмка. І хоча сам метр усіляко відхрещувався від цього епітета, посилаючись на строк давності (програмка складалася у вересні, а сьогодні настрій змінився), співав власні пісеньки, розповідав кумедні історії, а «жабу-мандрівницю» взагалі зображував із прутиком у зубах, щось сумне таки витало над сценою. Чи то фіолетове світло, чи то звуки роялю, чи то передчуття відключення газу. Куди без нього!

— Я далекий від політики, але розумію, що цього запитання не уникнути. Тому відразу ска­жу, що думаю про «наш із вами» газовий конфлікт. Маяков­ський чудово сказав: «Землю, где воздух, как сладкий морс, бросишь и мчишь, колеся. Но землю, с которою вместе мёрз, вовек разлюбить нельзя». Ми разом чекали весни, відлиги. І якщо комусь знову доведеться замерзати від браку газу, то замерзнемо разом. Не будемо приховувати, що дер­жав­ні відносини наші зараз не просто погані, а жахливі. Проте я, дякувати Богу, не відчув цього в розмовах із людьми.

— І чим закінчиться, як гадаєте?

— Ого! Це не в моїй компетенції. Але, окрім тих реалій, на яких я не розуміюся (економічних, підпільних, геополітичних), існує ще й загальна тенденція, і її маємо визнати. Імперії руйнуються! Я застав час, коли найбільшою країною на карті була Великобританія. Радянський Союз — на другому місці. І впала Британія першою, а ми — другими. Що тепер робити? Англійці про це пишуть романи. Іноді іронічні, іноді ностальгійні. На місці імперій виникають іноді жахливі явища — як Косово або Південна Осетія... Це стан, знаєте, схожий на той, коли потрібно робити ремонт. Господарі вирішують: спочатку винесемо все сміття. А до вечора вже руки болять, і ноги не ходять, і не до ремонту. Частину винесли, частину кинули по дорозі, частину прикрили чимось, і будинок перетворився на казна-що. У цьому стані дуже тяжко жити. Але ми в ньому якраз і живемо.

— Ви — людина імперії?

— Ні! Я — ні.

— Тобто її крах вітаєте?

— Отут складно... У мене викликають підозру ці шматочки, що відкололися, крихти. Чи країни це? Але це аж ніяк не про Ук­раїну. Тому що Україна, де я вперше побував дуже давно, для мене цілком самостійне явище. І ще, ви здивуєтеся, я певен, що нинішнє досить болісне відродження української мови є благо. Я чув скарги на утиски всього російсько­мов­ного. Всіляка заборона, звичайно, погана, тим більше заборона російської мови, яка і в Україні для багатьох рідна. Але я пам’ятаю протилежну ситуацію. У 61-му році нас вітали в Києві. Прославлений БДТ приїхав! І раптом вийшли двоє старих акторів і виголосили промови українською. Я вперше почув тоді українську мову, яка мені надзвичайно сподобалася! Вони говорили дуже красиво, майже все було зрозуміло. Але не все. І я побачив, що це інша мова, а зовсім не діалект російської. Це були артисти Теат­ру Івана Франка. Вони страшенно ризикували. Тому що «не положено» було говорити українською мовою зі сцени, та ще й обом! Я бачив зблідлі обличчя начальників, котрі гарячково міркували, чи не націоналізм їм тут представляють. Тепер крен пішов в інший бік. Рівноваги, напевно, поки що не досягнуто, але до неї треба прагнути.

— Мабуть, для цього треба все ж таки зупинитися, подумати...

— Так, це велика проблема нашого часу. Кілька років тому мені здавалося, що повертаються 70-ті — огидне тоскне безчасся. Але за всіх його неприємних рис воно таки спонукає до роздумів. Це як пауза в спектаклі, гарна нагода перепочити від зовнішнього суєтного існування і спробувати все владнати, упорядкувати в собі. Проте у нас через якісь обставини безчасся не відбулося або відклалося на колись, на потім. Зараз найгостріше для кожного окремо постало питання вибору і почуття міри. Головна відмінність часу соціалістичного від часу нинішнього — це вибір. Тоді була дорога, на яку раз ступивши, не зійдеш. Можливо, була інша, але така схожа, паралельна. Зміна театру для актора, зміна заводу для робітника — уже вчинок! Те, що селяни покидають село, — це взагалі катастрофа. Зараз усе можна: змінити професію, емігрувати, з’їздити в інший край і повернутися, одружитися і розлучитися, одружитися повторно, одружитися двічі одночасно... Вибір колосальний! Але всі компаси зламалися, взагалі вже незрозуміло, де північ. Виходить, кожний має вирішувати проблему самотужки. Це дуже важко, особливо молодим. Стільки доріг, і стільки фальшивих доріг!

— Криза професії?

— Почасти так. Конкурси в театральних інститутах не зменшилися, але професія актора сильно девальвувала. Раніше це була людина піднесена, відома у своєму місті, а іноді й далі. Шанована. Задоволення, але й велика відповідальність. А тепер популярність приходить з іншого боку. З журналів, у яких описують виключно гріхи. І щоб прославитися, служитель Мельпо­мени повинен, мабуть, замислитися: «Як би мені ефектніше згрішити?» або «Як би так пройти конкурс, щоб усі мої гріхи опинилися на обкладинках журналів?».

— Але ж вас цим не спокусиш?

— Мене — пізно. Я, як і раніше, працюю в театрі. Дуже рідко виступаю з концертами, вони для мене кожного разу — випробування. Досить багато займаюся літературною діяльністю. Якраз перед Новим роком вийшла моя вже сімнадцята книжка під назвою «Все включено», у лютому мала вийти ще одна — «Театр Игоря Вацетиса» (драматургічний псевдонім самого Юрського. — О.О.). Останній спектакль у Теат­рі Московської Ради поставлено саме за п’єсою цього автора — називається «Передбанник».

— Я так розумію, йому вже два роки (ми розмовляли про нього, коли ви приїжджали минулого разу). Щось змінилося за цей час?

— Постійно щось змінюється. Нещодавно ми зняли телефільм «Передбанник». Він знімався на тій самій сцені, на якій і йде спектакль. І актори ті самі: ваш покірний слуга, Олександр Філіппенко, Лариса Кузнєцова й інші. Мені потрібно було передати химерність цієї п’єси, яка має підзаголовок «Плутанина в двох частинах». Це справді плутанина. Два не пов’язані сюжети, що плетуться один навколо іншого, створюють суперечності і зв’язок між грою і життям. Це, безперечно, комедія, в якій дуже багато сміху, але закінчується вона раптовою смертю одного з героїв, його зникненням. І стає незрозуміло: це ще вигадка чи вже реальність. Гадаю, це сильно відображає сьогоднішнє відчуття навколишньої дійсності.

— Наприкінці січня обіцяють прем’єру іншого фільму за вашою участю — «Не думай про білих мавп». Як він вам?

— Це фільм Юрія Маміна, у який нас з Олегом Басилашвілі запросили зіграти ролі ніби авторів. Дуже скромні. Але я й тоді не розумів усього цього, про що відверто сказав Маміну. По-моєму, це велика невдача великого майстра.

— А щось хороше у вас в кіно за останній час було?

— Днями я подивлюся стрічку, яку теж знімали давно, але тільки тепер покажуть на пробному сеансі — «Півтори кімнати та околиці». Це Йосип Бродсь­кий. Фільм Андрія Хржановського, котрий, будучи світового кла­су режисером мультфільмів, уперше зняв повнометражну художню картину. За всієї величезної поваги до Андрія я чекаю і тут багатьох нерівностей. Проте сам задум сильний і благородний: спробувати зняти фільм не про Бродського, а про той дивний розрив між ним, людиною, на мій погляд, абсолютно незбагненно геніальною, і його батьками — людьми стовідсотково земними. Вони не розуміли, як у них міг вийти такий син, а він, люблячи їх, не розумів, чому вони йому такі чужі. Це якась кінофантазія, але півтори кімнати, в яких відбувається дія, були відновлені в тому самому будинку на розі Литейного і Пантелеймо­нівської, де жив Йосип. Батьків граємо ми з Алісою Фрейндліх. Зняли давно, давно озвучили, а картина лежала й лежала. Її не випускали через ускладнення з правовласниками на твори Бродського.

— Чи сподобалося щось із чужого побаченого?

— З нових — «Шультес» Руба­кідзе, «Прості речі» Попогреб­ського.

— Сьогодні прийнято говорити про відродження російського кіно. Ви із цим згодні?

— Ні!

— Чому?

— Тому, наприклад, що фільми, які я хотів би подивитися, не показують у кіно. От, скажімо, я дуже поважаю Германа-молодшого. Він людина надзвичайно обдарована і потужний професіонал. Хоча досить далекий мені, як і багато хто з молодих. Хочу подивитися «Паперового солдата», але не люблю DVD. Я б не полінувався і пішов у кіно — та нікуди, нема його там. Серйозні картини в кіно побачити взагалі неможли­во. Один сеанс якийсь, максимум два. Це кіно зазвичай називають фестивальним. На фес­тивалі я давно не їжджу. Залиша­ється те, що пропонує телевізор.

— А там усе погано?

— Аж ніяк. Переглянуте нещодавно саме по телевізору «Солодке життя» ще раз мені показало, по-перше, що ми не помилилися в нашій любові до того італійського кінематографа, а по-друге, нагадало про той ступінь впливу, що я відчув і дотепер відчуваю від фільмів Фелліні, насамперед це «8 1/2» і згадане «Солодке життя». Яке може бути відродження кіно, якщо режисери працюють на фестивалі?! Я щойно зняв «Лису співачку» Іонеско, це перший досвід екранізації театру абсурду в російському варіанті. І от вона лежить півтора року на каналі «Культура», де не знають, що з нею робити далі. Для кого я це зняв? Єдиний варіант — видати на DVD. Але це вже комерційна діяльність, зай­матися якою некомерційний канал «Культура» не має права. Чо­му не запитуєте, що я читаю?

— Запитую.

— Конкретно зараз — Лідію Чуковську. Фактично біографія, але не тільки. Це велике, глибинне дослідження психології та істо­рії. Але все ж Чуковська належить минулому. А із сьогоднішніх назву лише одне ім’я, яке мене дуже цікавить, тому що це дослідження сьогоднішнього стану розуму і справ. Іноді воно дратує, іноді дивує, а іноді й захоплює. Це Дмитро Биков, якого я читаю завжди з великим інтересом — як вірші його, так і романи.

— А як із Сорокіним? Пєлєвіним?

— Із Сорокіним у мене якось не склалося... Пєлєвін... знаєте, теж. Я від нього стомлююся. Вибираю все-таки Бикова.

— Ми з вами все про політику, театр, літературу, а концерт називається «Домашні радості». Які вони?

— Нині такий дивний, єдиний у своєму роді час, коли, порадівши народженню Спасителя, відсвяткувавши Різдво, люди віддаються поганству. Тобто всьому тому, проти чого виступає християнство: ворожінню, казкам, небилицям, жартам... грубим жартам! А найголовніше — що можна поговорити відверто, дозволити собі сказати те, що думаєш, а не те, що «положено». У нас у сім’ї є традиція, якої, здається, ми ніколи не порушували: збиратися в старий Новий рік і радувати один одного в міру сил, а заодно ворожити на майбутнє. Ніякого особливої підготовки. Переважно імпровізація. Головна умова — відмова від позичених веселощів. Аби заспівати нову пісню, або почати ворожити, або вручати подарунки за жеребом, людям треба цікавитися одне одним, а не телевізором. От ці домашні радості я й ризикнув витягти на сцену.

— А як же стіл? Заливна риба, олів’є, зрештою?

— Ви жартуєте? Яке олів’є в моєму віці! Коли і так часу обмаль, ще витрачати його на те, щоб пожерти?! Вівсяної кашки можу з’їсти — і досить.

— Така позиція викликає захоплення. Розкажіть, чим займаються ваші домашні, звільнені від кухонної праці.

— Дружина і донька грають. Іноді — і в моїх постановках. Донька Дар’я зараз знімається в нескінченному серіалі, котрий 20 січня стартує на каналі «Росія». Сто серій уже знято, ще сто серій зніматимуть. Вона до цього ставиться із цікавістю. Я — з тривогою. Все безрозмірне, надмірне мене тривожить. На щастя, вона не перестає грати у МХАТі — вона артистка Московського художнього театру імені Чехова. Георгій (шестирічний онук актора. — О.О.) вивчає мови й опановує комп’ютер. Узагалі сучасні діти, по-моєму, народжуються з умінням натискати на потрібні кнопки. На Новий рік я подарував йому спеціальний навчальний комп’ютер, який говорить російською мовою, французькою і англійською. При цьому в дитини геніальна французька вимова! Звідки — я не знаю. За моїми спостереженнями, маленькі діти зараз мало цікавляться один одним, але здібності у них незбагненні! Славімо новий день, поклонімося нашим дітям-онукам. Не будемо їх наслідувати, не будемо виконувати всі їхні бажання, а уважно і доброзичливо до них придивимося.

Досьє «ЗН»

Сергій Юрський — актор, режисер, читець, сценарист, письменник. Народився 16 березня 1935 року в Ленінграді. У 1957—1979 роках працював у ленінградському БДТ, із 1979-го — у Театрі ім. Московської Ради. Найвідоміші роботи в кіно: «Людина нізвідки», «Республіка ШКІД», «Золоте теля», «Інтервенція», «Маленькі трагедії», «Місце зустрічі змінити не можна», «Шукайте жінку». Останні: «Корольов», «Півтори кімнати та околиці», «Не думай про білих мавп». Автор сімнадцяти книжок. Народний артист Росії.