Ляльки на мене не скаржилися

Світлану Виноградську я зустріла випадково. А втім, цілком закономірно — на виставці-ярмарку. Виставка, щоправда, називалася «Чарівний світ самоцвітів». Але тим яскравіше на тлі рівного напівкоштовного блиску вирізнялися керамічні личка, фігурки й пейзажі в пастельних тонах. Ледь ковзнувши поглядом по коричнювато-зеленувато-блакитнуватих картинках, люди, які випадково зазирнули на вернісаж, раптом розуміли, що далі вже не підуть.

Тут риба-сонце пливла у хмарах, і чукотська дівчинка усміхалася з-під пухнастої шапочки, і росло ніби зшите з керамічних клаптиків дерево непевної породи («ялинка» — сказала автор, але радше вже ліванський кедр), і павич хизувався яскравим хвостом та погойдував пряничними лапами, схожі кінцівки стирчали з-під хатинки Баби Яги. Взагалі різноманітних хатинок, будиночків, замків, млинів, башточок було без ліку. Мабуть, вони й створювали магію затишку, котра чарувала глядачів.

— А ви підходьте, можна торкнутися.

— Ваше?

— Звісно. Без моєї участі воно не продається.

— Багато часу йде на одну красуню?

— У середньому місяців зо три, якщо без придумування. Найдовший період потрібен на роботу з глиною. Спочатку робиться обличчя, потім руки, остов — він у мене теж керамічний. Потім усе розфарбовується, випалюється двічі-тричі. А ще, крий Боже, виріб при випалюванні може луснути. Тоді все з початку.

— Часто таке трапляється?

— Досить-таки. Взагалі все, що ви тут бачите, насправді існує всупереч здоровому глузду і всім законам. 40% кераміки відбраковується.

— Чому?

— Тому що раніше ми купували сировину на Будянському фаянсовому заводі, там вона була першокласна. Але завод закрився, і нам довелося переключитися на Слов’янськ. А Слов’янськ, аж ніяк не бажаючи образити це прекрасне місто, — славний горщиками. Для горщиків така глина годиться, а для тонких ювелірних робіт — на жаль, ні. Але нічого, викручуємося. Потім панянці потрібно вставити волосся — на це йде приблизно півдня. Ще півдня — на створення зачіски. День я шию їй вбрання. Потім якийсь час прикрашаю. Було якось, що готова одягнена лялька кілька місяців не виходила у світ, бо я не могла підібрати їй гідне намисто.

— Світлано, мені страшенно подобаються ваші ляльки, лісовички, будиночки. Але якщо вести мову прагматично — це ж таке клопітне підприємство сумнівної дохідності. Ну добре — якщо хобі або при багатому чоловікові... Але ж чимало людей зараз заходилися майструвати ляльки, розглядаючи це заняття як основну справу свого життя. Звідки в наш час у нашій країні такий сплеск «лялькарст­ва»? І, до речі, вас саму кількість лялькарів не лякає?

— Мене лякає сірість, нудьгування, меланхолія, бездарність і бездумність. Але якщо за ляльку береться людина без розуму і таланту, це одразу видно й нікому не цікаво. А по-справжньому творчі люди не можуть лякати, вони можуть лише збагачувати одне одного новими ідеями.

Можливо, ви маєте рацію, і нині особлива мода на цей вид мистецтва. Але я про це якось не думала. Скажу тільки про себе. На створення першої ляльки мене спонукав один клієнт. Він купував мої мініатюри, а потім прийшов і сказав: «Потрібен П’єро». Я відповіла, що не можу, що спеціалізуюся на іншому, а поміркувавши, вирішила: чому ні! І зробила П’єро. Замовник, щоправда, від нього відмовився, але зупинитися я вже не могла. Образи нових ляльок переслідували мене тут і там. Інші — як Жінка-ялинка, підказана сином, — приходили від інших людей. Інші — як Зелений і Червоний — із книжок. Це як наркотик. Напевно, всі ми, лялькарі, колись дуже недогралися. А можливо, в нас закладена посилена порція дитинства...