ЩО ЗМУШУЄ ЖИТИ З НЕЛЮБИМИМ ЧОЛОВІКОМ?

Точної відповіді на це запитання не дасть, мабуть, і найкращий психолог. Одних тримають у сім’ї діти, других — гроші, третіх — страх самотності. Когось — почуття відповідальності за непутящого чоловіка, а когось — найзвичайнісінька суспільна мораль, за якою — нормальний середньостатистичний громадянин має бути одруженим або заміжньою. А можливо, всьому причиною — нерозгадана жіноча логіка?

...Того недільнього ранку 74-го року Ганна почувалася цілком щасливою. Їй 18 років, нещодавно вийшла заміж за любимого чоловіка, що не тільки має до неї відповідні почуття, але й непогано заробляє, а отже — майбутнє забезпечене. Так завжди говорила практична мама. Те, що новоспечений чоловік полюбляв випити, Ганну анітрішки не засмучувало: зрештою, всі чоловіки на це грішать, а в Ігоря є два серйозних «плюси» — «золоті» руки і «хлібна» професія жіночого кравця.

Мрії про світле і затишне майбутнє перервав несподіваний гуркіт, а потім й істеричний жіночий лемент у квартирі нагорі. Чоловік сусідки, колись красунь-гармоніст, усе життя пропрацював на заводі, заробляв мало, пив багато, періодично впадав у шаленство. Сім’я трималася лише на дружині, що працювала в перукарні і вважалася хорошим майстром, а тому діти в матеріальному плані ніколи не відчувалися обділеними. Але, щойно закінчивши школу, вони поспішили залишити галасливий і незатишний дім. Що змушувало їхню матір і далі мучитися з алкоголіком-невдахою, було для Ганни загадкою.

Не розуміла вона і своєї старшої сестри Світлани, що вийшла заміж за 35-річного завідувача лабораторії одного з НДІ. Її благовірний не пив, заробляв пристойно, але був жахливо нудним, якимсь прісним. Якби ще Світланка палала до нього божевільними почуттями, Ганна б її зрозуміла, але сестра давно збайдужіла до чоловіка і терпіла його лише заради сина. З Вовчиком Сергій справді багато вовтузився, і дитина була до нього прив’язана, певно, навіть більше, ніж до матері.

Наступні 20 років промайнули непомітно і щасливо, анітрохи не похитнувши переконання нашої героїні в тому, що головне в сімейному житті — любов. Єдине, що отруювало Ганні Володимирівні життя, — це відсутність дітей. Куди тільки вона не зверталася, по яких екстрасенсах і знахарках не бігала, все марно. Поступово Ганна Володимирівна змирилася і спрямувала нерозтрачену енергію на самовдосконалення: вивчила доволі пристойно англійську, освоїла комп’ютери, що тільки тоді з’явилися, заочно закінчила університет. Відтак до 35 років вона змогла отримати хоч і не дуже оплачувану, але цікаву роботу. Про гроші, як і раніше, не думала — чоловік зі своєю професією навіть на пенсії не пропаде сам і не дасть загинути їй.

Крах почався тоді, коли численні орди «човників» буквально закидали країну дешевим імпортом, і половина клієнток чоловіка почали отоварюватися на «блошиних» ринках. Друга, заможніша, половина віддала перевагу фірмовим крамницям і бутикам. Ігор Володимирович не встиг вчасно зорієнтуватися і, як кажуть, не потрапив «у струмінь». Запаси танули на очах, роботи не було, зарплати Ганни Володимирівни ледь вистачало на їжу, а чоловікові «зустрічі з друзями» почали перетворюватися на тривалі запої. Ганна Володимирівна, пометушившись, знайшла собі місце перекладача в одному з перспективних видань. І хоча зарплата була не такою високою, як колись у чоловіка, вона все ж дозволяла підтримувати колишній спосіб життя і ні від кого не залежати. Тепер чоловік, від колишньої любові до якого не залишилося і сліду, почав дуже заважати.

Йти по-доброму він категорично відмовлявся. «Я тебе, заразо, — кричав він, — все життя утримував: одягав, узував, пику он яку наїла. А тепер зайвим став?» Ганна Володимирівна дивилася на чоловіка, що викликав колись такі високі почуття, з жалем і презирством, і чим більше дивилася, тим прикріше їй ставало за себе і за вже таку близьку незатишну старість. «І який ти чоловік! — з образою вигукувала вона. — Перша невдача — і ти розклеївся. Он Світланин Сергій у Кембриджі працює за грантом! У Оленки, лаборантки нашої, чоловік торбами на базарі торгує: весь тиждень шиє, а у вихідні продає. Ти навіть не ворушишся. Одне слово, так: не знайдеш роботи, не перестанеш пити — подаю на розлучення!»

Всі полум’яні промови струшували, радше, повітря в квартирі, але аж ніяк не свідомість вічно п’яного або з похмілля чоловіка. Зрештою, жінка не витримала і подала документи на розлучення. Оскільки дітей не було, то справа вирішилася дуже швидко. Але про спокійне життя і з документами про розлучення мріяти не випадало: Ігор Віталійович навідруб відмовився розмінювати квартиру, потай сподіваючись, що екс-дружина відтане й усе буде як і раніше.

Звісно, жінку лякала перспектива самотності, тим паче що в її віці багато хто згоден на будь-якого представника чоловічої статі. От, приміром, у їхньому інституті працює Галина Олександрівна, доктор наук, розумниця, три мови знає. А особисте життя не склалося. Зрештою, вона вийшла заміж за такого ж самотнього, як і сама, — електромонтера, що зайшов одного разу полагодити проводку. «Звичайно, — зі смутком розповідала вона, — ніяких сильних почуттів між нами немає і сміємося ми з абсолютно різних жартів, — але я так стомилася від самотності, що рада будь-якій живій людині. До того ж він дуже хороший, добрий, хазяйновитий, хоча й, як той казав, зовсім не зіпсований освітою».

Такі міркування наштовхнули Ганну Володимирівну на думку — порадитися зі своїм колишнім однокласником, а нині сімейним психологом-психотерапевтом Валерієм Петровським.

— Для початку тобі слід розібратися у своїх почуттях і зрозуміти — чи справді ти хочеш розлучитися, чи лише намагаєшся такими погрозами змусити Ігоря змінитися.

Адже що найчастіше змушує жінку жити з нелюбимим чоловіком? Страх самотності, діти і «квартирне питання» — нерідко подружжя-вороги не бажають розмінювати свою, хай невеличку, але вже обжиту і звичну квартиру на дві маленькі і необлаштовані, вважаючи за краще терпіти один одного.

А буває, що за зовнішніми сварками стають непомітними глибокі та сильні почуття, що у найбільш критичний і відповідальний момент випливають назовні. Мені здається, що у вас із чоловіком саме така ситуація — інакше ти прийшла б не до мене, а до юриста. Розлучення нерідко свідчить не про повний розрив взаємин, а лише про бажання загострити почуття. Часто новий штамп у паспорті змушує екс-чоловіків ніби «струснутися» і всерйоз замислитися про те, що ж вони насправді втрачають і одержують. У полум’ї баталій на такі міркування найчастіше просто немає часу і бажання. Кожен з «поборників» будь-що-будь прагне відстояти свою позицію і завдати найдошкульнішого удару «супротивнику» — позбавити спілкування з дитиною, знищити улюблену колекцію, виписати з квартири. Коли ж свого домігся, то нерідко виявляється, що всі ці дії були лише приводом для спілкування, завуальованою можливістю сказати: «Бачиш, я тебе ще люблю, хочу, щоб ти змінився, і ми знову змогли б жити разом». Це як у молодших класах школи, коли хлопчик б’є дівчинку, яка сподобалася. Коли ж почуття згаснули, вгасають і емоції, і бажання зайвий раз спілкуватися з партнером.

— Ну які почуття можуть бути до алкоголіка?

— Річ не в алкоголі. Тим більше що виходила ти заміж за цілком благополучного чоловіка, ви понад 20 років прожили разом, у вас дуже багато тих дрібних звичок і традицій, які міцніше за будь-які інші узи пов’язують людей.

Звісно, дружини алкоголіків, що продовжують, попри постійні сварки і скандали, нести свій «хрест», викликають у навколишніх найбільше подиву. Але є таке поняття, як жінка-мати. Така до останнього вовтузитиметься з «нерозумним дитям», без якого її життя просто втрачає сенс. І ніякі діти тут не допоможуть — багато їх набагато самостійніші за свого батька і не потребують опіки.

Якщо хочеш, я з тобою попрацюю, а ні — вирішуй сама. Тільки коли приймеш певне рішення — будь послідовна. Тобто, якщо зрозумієш, що тобі насправді краще без чоловіка, то розмінюй квартиру і живи окремо. У мене маса клієнток, котрі то виганяють чоловіка, то, навпаки, приймають — так і мучаться все життя. Якщо ж ти все ще любиш його, то спробуй допомогти, не відштовхуй остаточно, не будуй між вами нездолану стіну.

Спілкування з психологом хоч і змусило замислитися, та все ж остаточно войовничого настрою не вгамувало. Продавши квартиру, що дісталася їй з сестрою у спадок, Ганна Володимирівна привела колишнього чоловіка в нотаріальну контору і, уклавши договір, вручила йому гроші за півквартири. Що з ними потім зробив Ігор Віталійович, вона так і не зрозуміла, але внаслідок якихось сумнівних комерційних операцій він залишився без грошей і кімнати в комуналці. Оскільки йти зі своєї колишньої житлоплощі він не збирався, жінці довелося звернутися до суду — за що ж вона, справді, віддала такі гроші! Ігор Віталійович аж до суду не вірив, що з ним справді не хочуть жити. Можливо, так воно й було. Домігшись рішення суду про те, що екс-чоловік зобов’язаний залишити зайняту житлоплощу без будь-яких компенсацій, Ганна Володимирівна так і не зважилася на останній крок: зібрати речі колишнього коханого і виставити його з ними за двері. Прийшовши того вечора додому, Ігор Віталійович почав збирати речі, а потім подивився на колишню дружину, що зазирнула в кімнату, і зненацька запитав:

— А пам’ятаєш, Ганнусю, які ти мені колись смажила оладки, з яблуками й родзинками?

Саме оладки й вирішили справу. Ганна Володимирівна дозволила екс-чоловіку залишитися, лише попередила: до першої чарки. Ігор Віталійович тепер ходить тихий, тверезий і сумний, але роботи так і не шукає.