Що воно таке — царювати? Античні ілюстрації

Не про владу як таку йтиметься, не про кількісні її характеристики — більше влади, менше влади, — а про якісні.

За Аристотелем, немає нічого простішого та природнішого за царську владу, адже вона належить кожному представникові гіршої половини людства (за винятком одинаків). Влада батька над членами своєї родини, стверджує Стагіріт, у якісному вимірі є подобою царської влади. «Родитель властвует над детьми в силу своей любви к ним и вследствие того, что он старше их, а такой вид власти и есть именно царская власть (…) Царь по природе должен отличаться от подданных, но быть одного с ними рода». (Щонайяскравішим прикладом справедливості останньої формули є Цар наш Небесний, за Божеською своєю природою істотно відмінний від нас, грішних, проте тотожний нам у подобі Сина Людського.)

Александр Македонський, дарма що був учнем Аристотеля, виявився надто ласим до зовнішніх атрибутів, які підкреслюють царську владу над підданими. Коли після перемоги над Дарієм при Іссі звитяжець увійшов у ворожий табір і «побачив усілякий посуд — дзбани, тази, флакони, причому все майстерно виконане із щирого золота, коли почув духмяні пахощі, коли, нарешті, зайшов у головний намет, який вражав своїми розмірами й висотою, чудовими ліжками, столами, столовим прибором, — цар поглянув на своїх друзів і сказав: «Оце я розумію, оце значить царювати» (Плутарх). Від блиску перського золота всі мудрування Аристотелевої «Політики» полетіли шкереберть…

Цікаво порівняти це враження македонського варвара (саме так іменував македонців Демосфен) із реакцією еллінського царя, який також одержав перемогу над персами — причому «найблискучішу перемогу з усіх, про які я знаю», за авторитетним свідченням Геродота.

Спартанський цар Павсаній, переможно увійшовши до ставки перського царя під Платеями і «побачивши золоті та срібні ліжка з гарними матрацами та ще золоті та срібні столики і всі приналежні для [перського] обіду речі, подивувався цій розкоші і для сміху наказав своїм слугам приготувати лаконський обід. Обід було приготовано, і різниця між обома обідами була разюча. Тоді Павсаній засміявся і запросив еллінських стратегів, і скоро вони зібралися. Павсаній, показуючи на обидва обіди, сказав їм: «Шановні елліни, я запросив вас сюди, бажаючи показати вам, наскільки дурний був Мідієць (Ксерокс. — Є.З.), який, маючи можливість жити, як ви тут бачите, прибув сюди, щоб забрати в нас те, що ми маємо, в нас, які живуть так бідно».

Жити так бідно Александру виявилося не до снаги. Разом із царюванням по-перському заведена була і любов по-перському. Звичай проскінесису (падання ницьма перед царем) дуже сподобався Великому. Більшість миттєво пристосувалася, меншість – убили. Кліта, який у битві врятував Александра, врятований базилевс убив власноруч; племінника Аристотеля філософа Каллісфена, який «один-єдиний відверто висловлював те, що в душі обурювало всіх кращих і старших за віком македонян», згноїли у в’язниці. Оце зрозуміло, оце означає царювати…

Гай Юлій Цезар, якого Плутарх порівнює з Александром, розумів сутність царської влади точно за Аристотелем. Необмеже­на (кількісно) влада довічного диктатора задовольняла римлян, втомлених безладдям громадянських воєн, але не задовольняла самого диктатора. Навіть за наявності всіх зовнішніх атрибутів народної любові. Як зазначає Плутарх, почесті, «якими [Цезаря] безперервно засипали, бажаючи перевершити одне одного в лестощах, вийшли за межі будь-якої пристойності». Проте не офіційних почестей жадав римський володар, а щирої народної любові до рідного царя.

Її ж у громадян республіки і близько не водилося: саме слово «цар» для них було ненависне. Не допомогло навіть «вкидання» у суспільну свідомість інформації, начебто, згідно із Сивілиними книгами, перемога над Парфією стане можливою лише під проводом римського царя.

Наочним свідченням антимонархічних настроїв квиритів став випадок під час Луперкаліїв, свята на честь бога Фавна.

До справжніх вакханалій цьому святкуванню було далеко, проте бешкетування не бракувало й тут. Консул Антоній, набігавшись голяка містом та досхочу нашмагавши стрічних кошлатою козлячою шкурою, що було передбачено програмою свята й радо сприймалося його учасниками (бо сприяло родючості), з’явився на форумі і цілковито несподівано «підбіг до Цезаря й підніс йому корону, оповиту лавровим вінком. Пролунали оплески, але слабенькі, до того ж заздалегідь підготовлені. Та коли Цезар відштовхнув корону, весь народ дружно зааплодував зі схвальними вигуками». Зваживши на можливість похибки в експерименті, Антоній вдруге повторив своє театральне дійство. Результат виявився таким самим. «Так настрій народу був підданий випробуванню», — робить висновок Плутарх. Відтоді Цезар, розлючений невдачею, вже не міг позбутися згубної пристрасті.

* * *

Бажання владарювати над людьми на підставі лише своєї любові і внаслідок тільки того, що він старший (посадою) за них, інакше кажучи – бажання найвищого посадовця держави бути царем, має враховувати менталітет народу та його традиції. Скажімо, в традиціях російського владарювання влада бере на себе функцію батьківства («царь-батюшка»), а народ — її малих та нерозумних дітей. За влучним висловом царя Петра I у славетній «Історії держави Російської» графа А.Толстого:

«Мне вас жалко,

Вы сгинете вконец;

Но у меня есть палка,

И я вам всем отец!..»

Отже, така дитяча любов росіян до свого царя природна та щира. Хоч сьогодні до ВВП, хоч раніше – до ЙВС.

Нашим достойникам таке не світить ніколи. Інша традиція.