Що стояло за рядком звіту

У звіті Київського заводу №485 імені Артема за 1958 рік у розділі «Випуск готової продукції» окремим рядком скромно записано: «Виріб К-5» — 300 штук». Не будемо морочити читача: «Виріб
К-5», не що інше, як перша радянська керована ракета класу «повітря—повітря». Отже, п’ятдесят років тому в Києві було налагоджено випуск чи не найефективнішої на той час авіаційної зброї. Погодьтеся, подія гідна того, щоб через півстоліття пригадати, як усе починалося, тим більше що розсекречені нині архіви надають нам таку можливість.

Досвід Другої світової війни показав, що реактивні снаряди РС-82 і РС-132, котрими, починаючи із середини 30-х, стали озброювати радянські винищувачі, не придатні для повітряного бою через низьку точність і неможливість вести прицільну стрільбу. Потрібно було докорінно змінювати концепцію ракетної зброї — польотом ракети потрібно було як мінімум навчитися управляти, а ще краще, щоб вона сама керувала польотом.

Роботи над керованими ракетами «повітря—повітря» в СРСР розпочалися ще 1948 року, коли завдання на розробку самонавідного реактивного снаряда класу «повітря—повітря» для озброєння винищувачів доручили ДКБ-293 під керівництвом М.Бісновата (1905—1977), що мало великий досвід конструювання літальних апаратів, включаючи реактивну техніку. На той час розробникам були відомі в повному обсязі досягнення німців у створенні керованих ракет, що дозволило істотно скоротити терміни розробки проекту. На жаль, тісні рамки газетного нарису не дають можливості навіть пунктирно висвітлити цю роботу ДКБ Бісновата. Скажемо тільки, що тему було закрито на самому початку 1953 року.

1 квітня 1952 року вийшла постанова Ради міністрів СРСР №1587-590, відповідно до якої роз­робку керованої ракети класу «повітря—повітря» доручили КБ-1 при Третьому (ракетному) голов­ному управлінні Радміну, де голов­ним конструктором був С.Бе­рія, син усесильного Л.Берії. Він доручив розробку нової теми — «К-5» — відділу №32, яким керував наш земляк і досвідчений авіаконструктор Дмитро Людвігович Тома­шевич (1899—1974). Після війни він упроваджував у серію виробництво літаків-снарядів на базі трофейного Фау-1, займався освоєнням трофейної ракети «Хеншель-293С», на базі якої пізніше створив крилату ракету «Щука». У травні 1949 року То­машевича переводять у КБ-1, де він бере участь у розробці ракетної системи «Комета», за що разом з іншими розробниками в 1953 році отримує Сталінську премію.

У 1951 році, тобто за рік до офіційного рішення, відділ №32 почав розробляти авіаракету «повітря—повітря». Як людина практична, Томашевич відмовився від ідеї самонаведення і зробив зі своїми колегами легку малогабаритну керовану ракету. Це була сигара завдовжки близько 2350 мм, 200 мм діаметром, із розмахом крил 550 мм і вагою 74,5 кг. Завдання авторів системи К-5 значно полегшилося зав­дяки тому, що 1952 року для МіГів було створено бортовий радіолокаційний приціл «Изумруд», який дозволив побудувати систе­му керування польотом ракети на основі принципу наведення на ціль за променем літакової РЛС.

Ракета К-5 складалася з п’яти відсіків. У головному містилася фугасна бойова частина вагою 11,35 кг і радіодетонатор, що давав можливість подати сигнал на підрив бойової частини на відстані до десяти метрів від цілі. Другий відсік — рульовий. У третьому відсіку був пороховий двигун, два сопла якого розташовувалися з боків ракети. Між соплами в четвертому відсіку знаходилася батарея електроживлення. Далі розташовувався гіроскоп, який забезпечує стабілізацію ракети по крену. Останній, п’ятий відсік займала апаратура радіоуправління й антени.

Перший успішний автономний пуск К-5 із МіГ-17Г відбувся 8 жовтня 1953 року на полігоні Владимирівка в Астраханській області. Доробки й випробувальні пуски завершилися в 1956 році, коли вже було здійснено понад сімдесят пусків.

Систему назвали К-5, літак — МіГ-17ПФУ, а ракету — РС-1У, що означало «реактивный снаряд первый, управляемый». Його й передали для освоєння в серійне виробництво на завод №455 у підмосковному Калінінграді, колишнє Костіно, нині місто Корольов. Тут протягом 1957—1959 років було виготовлено не менше 12400 одиниць ракет.

Паралельно велося доопрацювання комплексу. У тому ж КБ-1 зробили нову бортову РЛС ЦД-30. Оновленим комплексом з назвою К-51 вирішили озброїти перспективний перехоплювач
Су-9. Доробку ракети доручили щойно створеному ДКБ-2 під керівництвом П.Грушина, котрий відразу розпорядився переробити креслення, після чого авторст­во конструкції почали приписувати ДКБ-2. Проте технічним керівником доопрацювання залишався Томашевич.

Відповідно до постанови Радміну №1108-460 від 10 жовтня 1960 року, весь цей авіаційно-ракетний комплекс отримав назву Су-9-51, а ракета — РС-2УС.

Паралельно з доробками й випробуваннями здійснювалася активна підготовка виробництва РС-2УС на кількох заводах, у тому числі й на 485-му в Києві, де чутки про новий «виріб» циркулювали давно, незважаючи на виняткову таємність теми.

Втім, не лише чутки. Адже до некерованих РСів завод долучився ще в 1947 році, освоївши виробництво пускових установок для них, що мали гучну назву — ракетна гармата (рос. РО — ракетное орудие). Їхнє виробництво припинили тільки в 1953 році, виготовивши за рік усього 219 екземплярів РО-132. Зате того ж року в номенклатурі заводу з’яв­ляється пусковий пристрій ПУ-21, призначений для підвішування на МіГи некерованих авіаційних ракет (скорочено НАР) АРС-212с. 1953 року в Києві випустили 150 штук ПУП-21, а 1954-го — 1028.

Наступним кроком, що наблизив завод імені Артема впритул до керованих ракет «повітря—повітря», стало освоєння в 1955 році авіаційних пускових пристроїв АПУ-3, призначених для літака МіГ-17 і підвішування на ці АПУ ракети РС-1У. На цей час стало зрозуміло, що їх потрібно модернізувати, і у вересні 1956 року завод отримує замовлення на виробництво АПУ-4 для обладнання ними літаків МіГ-17 і Як-25. АПУ-4 вирішили зробити універсальним — підвішувати на нього ракети як системи К-51, так і НАР АРС-212М.

Освоєння виробництва АПУ зробило завод безпосереднім учасником постановки на озброєння системи К-5, а потім і К-5М. Саме в 1955—1956 роках в офіційному листуванні заводу з низкою організацій дедалі частіше згадується виріб «И», він же «система К-5» і «система К-5М».

У грудні 1956 року розробник АПУ головний конструктор В.Григор’єв звертається до П.Грушина з проханням вислати на завод №485 креслення на снаряд К-5М. У березні 1957 року Київ отримує комплект креслень, у результаті чого вузьке коло спеціалістів заводу, допущених до свята святих державних таємниць, зміг нарешті побачити, що це таке — ракета системи К-5.

У листопаді 1957 року директор заводу №455 Аржаков отримує з МАП команду вислати в Київ п’ять комплектів конструкторської та технологічної документації на К-5М і всіляко сприяти в освоєнні виробництва. Таким чином наприкінці 1957 року в Києві дізналися в деталях, чим доведеться займатися в наступному році. І хоча офіційний наказ надійшов пізніше, технічна підготовка виробництва ракети розгорнулася з перших днів нового 1958 року.

Напередодні освоєння виробництва настільки нової і складної техніки директор заводу В.Власов був стурбований проблемою забезпечення заводу площами, тому він докладав максимум зусиль, щоб якнайшвидше здати в експлуатацію величезний корпус, будівництво якого з великими труднощами велося, починаючи з 1955 року.

І тут трапилася подія, що серйозно вплинула на результат справи. Ідеться про те, що в 1957 році на найвищому рівні було ухвалено рішення про децентралізацію управління економікою СРСР: безпосереднє керівництво підприємствами всіх галузей народного господарства перейшло в руки Рад народного господарства економічних районів, до яких входили, як правило, кілька областей. Слід додати, що значно зросла роль республіканських органів влади. Офіційна передача заводу №485 Київському раднаргоспу (КРНГ) відбулася 26 липня 1957 року, коли він стояв на порозі великих змін.

11 лютого 1958 року КРНГ надіслав на адресу заводу лист №133сс, у якому уточнювався план виробництва на поточний 1958 рік. Серед інших позицій тут уперше під номером 16 скромно згадується «Виріб К-5М», випуск якого заплановано на четвертий квартал у кількості 300 штук.

До справи особливої державної ваги долучився уряд України, який у лютому 1958 року ухвалив постанову №327-0038 «Про організацію виробництва ракет
К-5М та автопілотів до них на заводі №485 КРНГ». Усього в документі було вісім пунктів, включаючи виділення шести мільйонів карбованців із резерву Радміну УРСР на будівництво виробничого корпусу, а також виділення будматеріалів, металу тощо. Ці заходи плюс ініціатива заводу відіграли вирішальну роль у закінченні будівництва корпусу, першу чергу якого було здано того ж року.

На нових площах наприкінці року зібрали перші триста ракет РС-1У. Це стало результатом величезної роботи з підготовки виробництва деталей і вузлів майбутньої ракети, виконаної у дуже стислі терміни. Новому замовленню присвоїли номер 210, що дало підставу охрестити всю роботу «виробом 210». Тепер, якщо на кресленнях стояв шифр «210», то поруч обов’язково червоним олівцем було розгонисто виведено «Д/терміново!» («Дуже терміново!»).

На всіх рівнях керівництва, у багатьох відділах, а в цехах це було нормою, часто можна було почути слово «Треба!». Треба затриматися на роботі, треба зробити це сьогодні, треба придумати, як це зробити якнайшвидше... Більшості працівників заводу було звичним це «треба», вони добре пам’ятали війну, всі труднощі, які довелося пережити. Звичайно, у той час уже не йшлося про перехід цілих колективів на казармене становище або розкладайки в кабінетах керівників, але в пам’яті залишилися дух, розуміння важливості завдання, колосальне почуття відповідальності за результат справи. Це вже пізніше, через кілька років нерідко можна було почути: «Кому треба? Навіщо треба? Чому треба?».

Насправді, причин поспіху в освоєнні виробництва перших ракет було кілька. Перша начебто зрозуміла — потреба терміново оснастити реактивну авіацію новою зброєю.

Друга причина полягала в тому, що в 1959 році мали збільшити обсяги виробництва ракет у кілька разів. Цифри неодноразово змінювалися, але результат вражав — фактичний випуск РС-1У і РС-2УС становив у сумі 3170 одиниць, тобто протягом одного року виробництво ракет збільшувалося більш як у десять із половиною разів!

Третя теж важлива причина — освоєння виробництва ракет здійснювалося ще на трьох заводах: у Кірові, Іжевську і Коврові. На заводі №485, де звикли завжди бути першими, розуміли, що треба вирватися вперед, довести всім, що киянам будь-яке, найтерміновіше і найскладніше завдання до снаги. Саме такий підхід обіцяв отримання нових замовлень. А платили за ракети щедро: відпускна ціна К-5М у 1958 році становила 44 720 рублів. Для порівняння: автомобіль «Москвич-402» в ті роки коштував близько 15 тисяч карбованців, тобто одна ракета за ціною дорівнювала трьом «москвичам» і приносила чималий прибуток.

Ситуація ускладнювалася тим, що у той самий час завод освоював цілий ряд нових виробів, а там вистачало своїх труднощів, адже до кінця 1958 року номенклатура оборонної продукції, яка випускалася заводом, налічувала 76 виробів різноманітного призначення.

Протягом кількох місяців у 1958 році тільки інструментальники виготовили 1217 одиниць різноманітних штампів, прес-форм, ливарних форм, кондукторів, пристосувань, різального та міряльного інструменту для оснащення виробництва ракети.

Заводу знадобилися робітники не відомих раніше спеціальностей. У новостворений складальний цех №25 прийшла велика група тямущої грамотної молоді, котра навесні 1958 року закінчила місцеві технічні училища, в які тоді приймали після закінчення десятирічки. Кістяк колективу склали робітники і фахівці, переведені з інших цехів, багатьом із них довелося опановувати нові професії та технології. Очолив цех Борис Сергійович Вернер, інженер-електрик, котрий починав іще до війни на підмосковному заводі разом із В.Власовим.

Робота над таким масштабним завданням — випуском понад 3 тис. ракет на рік — не обійшлася без анекдотичних курйозів, таких характерних для тодішніх часів. У когось виникла ідея перевести складання ракет на конвеєр, хоча з багатьох поглядів цей намір був абсолютно недоцільним і, строго кажучи, в ідеалі нездійсненним.

Переміг, проте, не здоровий глузд, а докази суто показушного порядку. Дуже вже хотілося виділитися, зробити щось незвичайне, чого немає в інших. Сказано — зроблено! У середині 1960 року відзвітували перед КРНГ про успішне закінчення роботи. Уперше в СРСР, та що там — у світі! — запрацював конвеєр складання ракет «повітря—повітря»! Звичайно, було подано розрахунки, які підтверджували колосальний економічний ефект від упровадження нововведення. Реакція раднаргоспу не змусила себе чекати: 16 серпня 1960 року вийшло розпорядження №80, відповідно до якого заводу виділили 385 тисяч карбованців на преміювання учасників цієї роботи.

Але на цьому історія не закінчилася. Через півмісяця на стіл голови ДКАТ П.Дементьєва ліг лист №1884сс із Києва з додатком: масивний, добротно виконаний фотоальбом, у якому конвеєр поставав у всій красі.

Дозволимо собі припустити, що П.Дементьєв, бажаючи дати наочне уявлення керівництву країни про досягнення своєї галузі, показав цей альбом М.Хрущову, після чого той приголомшив увесь світ своїм відомим висловлюванням про те, що в Радян­ському Союзі «автомати роблять на конвеєрі ракети, як сосиски»! Життя невдовзі довело відсутність реальної користі від конвеєра, і при освоєнні нових ракет до цієї ідеї не поверталися.

Усього протягом 1958—1961 років завод ім. Артема випустив 9470 екземплярів ракет РС-2УС. Паралельно з їхнім випуском було освоєно виробництво нових ракет, оснащених головками самонаведення, але це вже зовсім інша історія.