ЩЕ РАЗ ПРО КУРКУ З ОЛЕНЯЧИМИ РОГАМИ І ПРО МЕНТАЛЬНІСТЬ

Взятися за перо, що ним уже раз писалося в «Дзеркалі тижня» (22. 12. 2001 р.) про лицаря української незалежності наказного гетьмана Лівобережної України Павла Полуботка, мене змусила хвацька реприза О. Гаврюшина, старшого викладача історії з Дніпропетровського університету. Назва її — «Дурень думкою багатіє, або Чому заповіт Полуботка не міг бути написаний у принципі» («ДТ», 2. 03. 2002 р.). Є щось безоглядно запальне в тому, як він препарує мою публікацію «Детектив з гетьманським золотом», де оповідаються дві історії. Одна — пов’язана з картиною В. Волкова, на якій зображено відвідини у Петропавловській фортеці опального гетьмана його катом Петром І. Друга — це версії розгадування таємниці скарбу Полуботка, за переказами, схованого колись у Bank of England.

Себе мій ущипливий опонент скромно характеризує як «професіонального історика», а то ладен побалакати зі мною як «художник з художником». Далебі, «художник» таки взяв гору. Бо ж понавигадував такого сюрреалізму… Цитую: «Курка з хвостом, як у павича, і оленячими рогами, яка полювала на собак». Брр…

Можна було б, звичайно, і не відповідати «історикові-художнику», якби йшлося тільки про неуважне прочитання мого тексту, неточності або навіть пересмикування. Бо вони надто очевидні, для цього варто лише зіставити п’ять його скрупульозно пронумерованих претензій з відповідними місцями моєї статті.

Приміром, він із пафосом вигукує: «Скажіть, яким чином в цій англо-бразильсько-українській історії спливає Женева? Доводити треба в Лондоні!». Киньмо ж оком на те, що написано в мене всього абзацом вище: «Закордонна преса висловлювала припущення: влада в СРСР, мабуть, вважає, що тепер у неї шансів виграти справу, скажімо, через Міжнародний трибунал у Женеві (тут і далі підкреслення мої. — І. М.), більше, ніж у 1922-му». Якщо пояснення щодо Женеви не влаштовує нашого історика, нехай би свої знаки запитання й оклику адресував не мені, а тій пресі.

Або таке: «У статті І.Малишевський стверджує, ніби Остап Полуботок вирушив після смерті батька в Марсель до Пилипа Орлика». Не вірте — нічого такого я не стверджую! Дозволю собі самоцитату: «Потім надовго перебереться на південь Франції до Марселя. Чому саме сюди? Бо звідси ближче до потаємної цілі… Адже у Парижі мешкає Пилип Орлик».

Устами В. Ульяновського (збірник статей «Володарі гетьманської булави») О. Гаврюшин твердить: «Орлик, очевидно, ніколи не був у Франції», а з 1722 р. цілих 12 років пробув у Салоніках. Тобто в Греції. Цьому він повірив беззастережно. Але ж є й інші дані.

З енциклопедичної довідки про П. Орлика:

« З 1714 перебував у Швеції, Німеччині, Польщі, Франції, Туреччині, намагався підбити їхні уряди на збройну інтервенцію проти Рос. д-ви» (УРЕ, том 8, стор. 59). Як бачимо, Франція є, а от Греції Ульяновського немає.

І знову упередженість: для чогось треба напускати туману, яка ж, мовляв, копія Полуботкового листа була на руках у його нащадка (рукописна? То чиїм почерком? А може, фотографічна?). Невже щось не те із зором? У мене ж сказано гранично чітко: «Це, панове, всього-на-всього фотокопія».

Далі мій критик, накрутивши сам собі оцих здогадок чи звинувачень, хоче повчити недотепу-автора: «Отже, її вірогідність має підтвердити експертиза». А я, бач, не додумався. Роззуйте, добродію, очі: «Треба ще довести її [копії] автентичність». Я так і написав.

У мене, приміром, сказано, що оголошення про розшук нащадка Полуботка з’явилося «в одному українському журналі в Південній Америці». «В одному» —себто в якомусь із журналів, що його назви згаданий мною паризький дослідник не подає. Перо ж «професійного історика» робить фокус: «одноразово опубліковано в одному жалюгідному діаспорному журналі».

Так і кортить сказати по-простому: як недочує, то збреше. Якби ж то! Фокус знадобився, щоб поставити під сумнів сам факт публікації: «Якби консулат СРСР справді розшукував громадянина Полуботка, то таке оголошення було б надруковано кількаразово і в багатьох газетах, озвучено радіостанціями…». А щоб читач ще більше перейнявся недовірою, український журнал, ні сіло ні впало, лайливо названо «жалюгідним». Такий прийомчик нагадав щось призабуте, коли глумливими епітетами бійці ідеологічного фронту нагороджували будь-яке діаспорне видання, називаючи ба навіть не газетою, а «рептилькою», якій місце на «смітнику історії». А як вам подобається такий перл — «громадянин Полуботок»? Витончена в університетського викладача міліцейська лексика, чи не так?

Одне слово, маємо гідний взірець полеміки за науковою методологією, яку на початку репризи так гаряче наобіцяв нам автор.

«За правилами історичної науки, цей факт не може наводитися як доказ», — вичитує він мені за те, що я не подаю назви отого журналу (насправді цього не робить паризький дослідник). Невже важко зрозуміти, що моя публікація не науковий трактат? Я прагнув наблизити до читача героїчну постать опального гетьмана, надовго викресленого офіціозною імперською історіографією з нашого минулого. Його не зламали ні ув’язнення в кам’яному мішку петербурзької фортеці, ні тортури, ні моторошний візит Петра І, якому Лев Толстой дав убивчу характеристику: «Навіжений, п’яний, згнилий від сифілісу звір 1/4 століття вигубляє людей, страчує, палить, закопує живих у землю, ув’язнює дружину, розпутствує, мужолозтвує… сам розважаючись рубає голови». І в цього всемогутнього монстра приречений, смертельно хворий гетьман виграв моральний поєдинок, бо понад усе ставив волю й державну незалежність свого народу, дбав про його майбутнє. Усе це оповідається на тлі майже детективної історії з пошуками заповіданого Україні гетьманського золота. З гіпотезами, версіями, легендами, таємницями, здогадками, якими за віки обросла ця дражлива історія.

Тільки упереджене око не завважить, що протягом усієї публікації я весь час роблю застереження щодо самого існування Полуботкового скарбу. «А чи були бочки з козацьким золотом?»; «Якщо все це правда…»; «Одні вважають, що переправлені до Лондона дві бочки козацького золота — не більше ніж міф, захоплююча легенда, що переказується з покоління в покоління»; «Влада в СРСР вірила, що Полуботкове золото в Англії не легенда?» — всього й не перелічити. І ставлю більше знаків запитання, ніж стверджую.

Та всього цього не помічає мій опонент. Чи вдає, що не помічає.

Можна було б, повторюю, і не відповідати запальному критикові, якби не одна обставина. І я чудово розумію, що мою публікацію він використав лише як привід. Бо з цього визирає зовсім інша мета. За будь-яку ціну йому заманулося довести, що не лише заповіту Полуботка не могло бути в принципі, а в принципі тоді не могло бути й гадки про незалежну Україну. Ментальність, мовляв, не та. Могли українці тільки підставляти шиї під чуже ярмо. «Це, — гордо декларує пан Гаврюшин свою, так би мовити, наукову об’єктивність, — веління того часу, нормальний процес становлення абсолютизму».

Про те, який він, той процес, «нормальний», трохи згодом. А тепер звернімо увагу на два твердження: «Монархом може стати лише людина, в якій тече хоч крапля монаршої крові, та й ще помазана має бути на коронації вищим церковнослужителем — Папою чи Патріархом». І далі: «У тодішній Україні не могло бути ні незалежної держави, ні свого короля. Ніхто з української шляхти не мав у собі королівської крові».

Але хіба «професіональний історик» не знає, що прецедент в історії України-Русі вже був? 1253 року папа Інокентій ІV помазав князя Данила Галицького на короля. А Галицько-Волинське князівство було прямим спадкоємцем могутньої середньовічної держави — великокняжої Київської Русі (тож Данило Галицький мав ще й титул князя Київського) і майже на два століття продовжило на наших автохтонних теренах традицію державотворення.

Натомість скільки крапель монаршої крові в жилах, скажімо, царя Бориса Годунова? У період становлення абсолютизму мали ж династії з когось починатися? Романови, наприклад, до 1613 року були просто боярським родом. І лише від Михайла Федоровича, обраного царем на Земському соборі, стали правлячою династією. Зі смертю Пе-
тра ІІ (1730) династія Романових припинилася в прямому чоловічому поколінні, а невдовзі, після Єлизавети Петрівни (1761), — і по жіночій лінії. Наступні, від Петра ІІІ й аж до Миколи ІІ, російські самодержці (марно й шукати в декому з них російської крові)» з Гольштейн-Готторпів стали враз Романовими — з проголошеного Петром І імператорського дому.

Але не в цьому, зрештою, річ.

За п. Гаврюшиним, Микола Костомаров — «найкращий український історик». Певно, академік М. Грушевський гірший, бо всіляко обстоював самостійність України, а Костомаров вихваляв Хмельницького за союз із Росією (Шевченко ж за це Богдана ганив). До речі, саме Костомаров запровадив до наукового вжитку термін «християнська козацька республіка». Відомо, що козацька республіка — Гетьманщина — мала всі ознаки державності: свій уряд, свої закони, своє судочинство, військо, зовнішні зносини з іноземними державами. У часи, коли в Європі правили королі та великі герцоги, в Україні гетьмани діставали булаву не у спадок, а їх обирали, сказати б, поіменним голосуванням. І були вони підзвітні та в будь-який момент могли позбутися влади, якщо так присудить голосування. Тоді чому такою бачить українську ментальність викладач з Дніпропетровська: «Уявити собі життя без монарха вони не могли»?

Після Переяславської ради добре видно, що таке «нормальний», за Гаврюшиним, процес творення абсолютизму — за рахунок придушення українського вільнолюбства. А ще впродовж цілих століть кров, моря крові, нищення сусідніх народів, безперервні війни за розширення території, за підкорення Сибіру, Кавказу чи Середньої Азії — національне гноблення, приниження, винищення мови, асиміляція. (Охочим дізнатися про це докладно рекомендую насичену безліччю фактів і документів книжку Євгена Гуцала «Ментальність орди»).

Цікаво обгрунтовує наш «історик», чому в заповіті Полуботка не могло бути й мови про незалежну Українську державу. На його думку, винахід термінів «народний суверенітет», «автономія», «незалежність», а заодно й «політичні права і громадянські свободи» належить виключно Західній Європі кінця ХVІІІ ст.» Та й не могли з’явитися такі поняття у православного народу, — вигукує він. — Менталітет не той». А тим часом у назві ним же цитованого документа П. Орлика чорним по білому стоїть: «Права і свободи Запорозького війська».

Пан Гаврюшин такий гордий своїм відкриттям («професіональний історик»!), що може зверхньо дивитися на Конституцію Орлика, дозволити собі применшити її значення. «Відразу ж звертаю увагу, що це «закони і вільності» не України, не народу України, а лише одного стану — козацтва!» Дивна все ж таки аберація зору: сам наводить цитати з цього документа, в яких П. Орлик висловлюється однозначно, пишучи: «наша батьківщина».

«Привілеї, а не незалежність України і намагалася захистити в Конституції козацька старшина. Ось чого хотіли й Мазепа, і Орлик, і Полуботок».

Приїхали. Наш університетський історик, по суті, повторює своїх попередників з радянсько-імперських часів, які формулювали руба:

«Насправді, виступаючи проти обмеження царизмом політ. автономії України, П. [Полуботок] прагнув зміцнити привілейоване політ. становище укр. старшини і забезпечити за нею монопольне право гнобити нар. маси України».

То яке в нас нині, пане професіонале, тисячоліття надворі?..