Ще одна спроба «детінізації» Довженка

Мабуть, немає в українській культурі людини, про яку було б висловлено стільки різних думок, як про Олександра Довженка. Причому настільки різних, що не віриться, що йдеться про одну й ту саму людину. Отже, Довженко:

— із захопленням прийняв революцію;

— вступив до лав комуністичної партії;

— був близьким до самого Сталіна;

— поставив своє мистецтво на службу більшовицьким вождям;

— з 16 років не вірив у Бога;

— був буржуазним націоналістом;

— понад усе любив Україну;

— ненавидів Сталіна і його оточення;

— був першим дисидентом…

Розібратися в усій цій контраверсійній суміші складно, але вкрай необхідно. Тим більше що за радянських часів образи малювалися однією фарбою: білою або чорною. Відтінки були небажані. Довженко по своїй смерті був зарахований до «своїх», а отже він не міг бути поганим ні в чому.

Свою лепту у прояснення постаті Олександра Довженка, безумовно, внесе книжка «Олександр Довженко. Вчора і сьогодні. Затемнені місця в біографії», яка вийшла друком у луцькому видавництві «Терен». Упорядник — Євген Сверстюк.

Книжка складається з чотирьох частин. Тут представлені щоденники Довженка, статті відомого діаспорного письменника і літературознавця Івана Кошелівця, письменника та філософа Євгена Сверстюка, а також вельми цікавий жанр політичного доносу — виявляється, що Довженко був «під ковпаком» у НКВД (тоді ще — ГПУ) з 20-х років.

Можна сказати, що ці чотири частини, кожна по-своєму, дають ключ до розуміння Довженка. Було б перебільшенням, звісно, стверджувати, що, прочитавши цю книжку, ми достеменно знатимемо, яким був справжній Довженко, але що зробимо великий крок на шляху до такого розуміння — незаперечно.

Щоденники Довженка вражають: глибиною суджень і мірою одвертості. Кажуть, що згоріли три його записники. Цікаво, що ж було в них, якщо того, що залишилося, цілком достатньо для найсуворішого вироку в ті часи. І взагалі, як воно було — писати, коли здавалося, що навіть найпотаємніші думки тієї ж хвилини стають відомі «органам». Довженко був максимально відвертим у щоденниках, маскуючи лише прізвища можновладців, яким давав нищівні характеристики.

Не можу відмовити собі і читачеві у задоволенні процитувати Олександра Петровича з його вцілілих щоденників.

«Я в міщанському смітнику з обов’язком співжиття і співробітництва з мізерними людцями, що ненавидять мене і що я їх глибоко презираю, як недолюдків, некваліфікованих, аморальних, без крихітки святого людців, що ненавидять мій народ і роблять його нещасним».

Неважко здогадатися, хто саме є ті «мізерні людці», але набагато складніше уявити собі, як важко було співіснувати з ними Довженку! Йому доводилося, образно кажучи, постійно нагинати свій розум, свою душу, щоб здаватися одного з ними зросту. Він відчував себе Гуллівером, якого обплутали ліліпути своїми маленькими ниточками.

«Єдина країна в світі, де не викладалася в університетах історія цієї країни, де історія вважалася чимось забороненим, ворожим і контрреволюційним, — це Україна».

Скільки гіркоти й сарказму в цьому спостереженні! Ну як після цього не погодитися, що Довженко був буржуазним націоналістом!

«Кобзаря цитувати трудно. Він нагадує мені огненну піч, з якої обережно вихвачують угольки і, перекладаючи їх між пальцями, прикурюють...

Особливо трудно вихвачувати ці вуглики нашим сусідам.

Вони чомусь нагадують мені чортів, що знаходять у Святому Письмі тексти на свою користь».

Напевно, пишучи ці рядки, Довженко думав і про себе те ж саме. Він відчував це на власній шкурі. А яке влучне порівняння!

«Я почав молитися Богу. Я не молився йому тридцять сім років, майже не згадував його. Я його одкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку частину своєї облуди».

Це каяття прояснює питання про релігійність Довженка. Справді, в роки своєї більш-менш успішної кар’єри він був атеїстом, але як людина совісна і спостережлива помітив, збагнув, відчув, що не можна без Бога. Трохи далі Довженко пише, що Шевченко через брак культури міг написати «Немає Господа на небі». Нині існують й інші трактування цього вислову — більше на користь Шевченкової релігійності, але сам підхід свідчить, що Довженко прийшов до Бога, і прийшов цілком усвідомлено — через покаяння.

Іван Кошелівець у своїй статті поставив перед собою завдання вияснити темні місця у біографії Довженка. Він постійно наголошує: не варто йти методом соціалістичного реалізму, відповідно до якого, коли «видатна людина помирає, і є певність, що відтак з її боку не загрожує небезпека якогось антирадянського вибрику, її записують у святці, і тоді уже її образ має бути мальований у чистих ризах, без єдиної плями». Неупереджено поглянувши на взаємини Довженка з жінками, Кошелівець робить висновок, що Олександр Петрович: а) не був одружений із Варварою Криловою з 1917 року, а жив із нею у вільному шлюбі до оформлення стосунків в 1923 році; б) їхня розлука, коли пані Варвара захворіла і була прикута до ліжка, була далеко не ідилічною; в) між цим розлученням і першою зустріччю з Юлією Солнцевою (1925 — 1926 роки) у Довженка була ще одна жінка;
г) одним із мотивів його переїзду з Харкова до Одеси було бажання позбутися цієї жінки; д) і найголовніше, що Юлія Солнцева, всупереч міфу про талановиту помічницю, яка втілювала задуми Довженка, «з погляду інтересів української культури відіграла в його житті від’ємну роль».

Також не згоден Кошелівець із тим, що Довженка просто оголосили більшовиком. Він справді вступив до партії на початку 1920 року, але не до КП(б), а до боротьбистів. Невдовзі ті таки влилися до компартії, але не Довженко. А потім уже вступати до лав комуністів митець бажання не виявляв, усе життя залишаючись безпартійним.

І, звичайно, переважну більшість статті становить аналіз кінематографічної діяльності митця, його ставлення до історії, до України. Знаємо двох Довженків. Один — лояльний громадянин радянської держави. І другий, у якого розпачем, страшнішим за смерть, дихають усі сторінки його щоденників. Який вмер, певно, не маючи надії, що крик його розпачу почують в Україні. Почули посмертно, підсумовує Іван Кошелівець.

Євген Сверстюк, як і Іван Кошелівець, не вперше звертається до постаті Олександра Довженка. Власне, проблеми цього геніального митця і людини суперечливої долі весь час у центрі роздумів Сверстюка. Колись свій есей до 100-річчя Довженка письменник назвав «Розіп’ятий поруч». На що один знайомий запитав його: «Отже, він усе ж таки розбійник?» Однак притча про розбійника благорозумного чи не належить до головних тем, навколо яких крутиться тисячоліттями людська думка? Хто ніколи не був розбійником? — запитує Сверстюк. Але ж не всі змогли покаятися і пізнати Господа…

Те, що Сверстюк називає Довженка предтечею шістдесятників, першим в СРСР дисидентом, багато про що свідчить. В його вустах це дорогого варте. І наголошуючи, що постать Довженка «настільки спопуляризована, суперечлива, фальшиво освітлена і нещадно використана, що в різних уявленнях він зовсім різний», Сверстюк доводить, що офіційні декорації і справжній Довженко розділяються, як олія й вода. Соціалістичні симпатії Довженка не були для нього органічними, — робить висновок дослідник; він був від природи націоналістом та ідеалістом, як людина, для якої естетичні начала домінують і творять гармонію душі з довкіллям.

Насамкінець скажемо про подвижницьку діяльність луцького видавництва «Терен». По-суті, це видавництво тримається на «сімейному підряді» подружжя Оксани та Андрія Криштальських, які тягнуть усе: від набору та верстки до дизайну. В цьому видавництві вийшли такі цікаві й корисні книжки, як «Україна — Польща: важкі питання» (збірник наукових матеріалів про українсько-польський конфлікт у часи Другої світової війни), «Євген Сверстюк на хвилях «Свободи» та інші.