ЩАСТЯ БУТИ УДВОХ

Олена й Сашко ішли сірою осінньою вулицею. Листя на деревах та кущах давно облетіло, на нерівних асфальтових доріжках сотнями пар ніг розмішувався і збивався бруд. Віяв неприємний пронизливий вітер, безцеремонно пробираючись у рукава пальт і за комір. Його хотілося підняти вище і, кутаючись у якісь свої тепленькі думки, проскочити в приміщення. Але для цих двох, здається, не існувало негоди, і навіть власними думками вони не дуже переймалися. Вони були поглинуті одне одним. Їхні обличчя, відкриті вітру, цвіли усмішками, щоки пашіли. Широко розплющені очі ненаситно стежили за супутником, а рожеві вуха жадібно ловили кожну інтонацію, кожен звук. Щільно пригорнувшись одне до одного, вони швидко йшли, безтурботно чалапаючи по калюжах, лунко сміючись і перебиваючи одне одного оповідками, жартами-примовками, кумедними асоціаціями, що спадали на думку.

«Зверни увагу, — раптом тихо сказала Олена, довірливо пригорнувшись до плеча Олександра, — усі якісь смутні, невеселі, а ми з тобою йдемо й регочемо на всю вулицю». — «Нам добре! — охоче і просто підхопив Сашко. І відразу переключився, затягнувшись сигаретою: — До речі, як щодо...» І увага дівчини так само швидко й легко перестрибнула з похмурих, захованих у плащі перехожих на усміхненого супутника.

Понад дев’ять років вони разом. Їхнє життя, як і життя багатьох із нас, вибагливо виткане з радостей і невеселих моментів, із щастя, тяжких розчарувань і втрат. Але тривалі розлуки не погасили вогнища почуттів, а нескінченні розмови і постійне «мелькання» одне в одного перед очима не прихистили в серці нудьгу, втому, не зробили їхні стосунки безбарвними.

«Невже вам ніколи не буває нудно?» — одного разу запитали їх друзі. Вони лише усміхнулися й перевели розмову на інше, немов боючись, розголосивши таємне, злякати своє щастя. Іноді їх можна було викликати на відвертість, і тоді Сашко романтично казав: «Є дівчата, з якими цікаво зустрічатися, щоб удвох весело проводити час, безтурботно плавитися на пляжі, коли сяє літнє сонце. А коли настають холоди чи ллють дощі, з такими дівчатами буває нудно, незатишно. Олена ж для мене цікава в усі пори року: і навесні, і влітку, і взимку, і восени. З нею можна і поговорити про серйозне, і посміятися, і помріяти...».

Дівчина, у свою чергу, відзначила таку особливість коханого: «Сашко може говорити відомі речі, повторюватися. Але вся річ у тім, як він це говорить. Щоразу — по-новому, його хочеться слухати, він зачаровує. Це як казка для дитини, яка ніколи не набридає, якщо читати її чи розповідати з почуттям».

Саме так — «із почуттям»! Коли це не спалах закоханості, захоплення на короткий час, услід за яким нерідко приходять зневіра й порожнеча. А безперервний піднесений трепет душі, що породжує гармонію у стосунках із коханим. Коли ж обранець сам по собі не є цінністю, місце піднесеного трепету займають корисливі сподівання. Адже як нерідко буває: дівчина, жінка чекає, щоб її розважали, догоджали, піклувалися про неї. А щойно партнер втомиться або ж «видихнеться», його супутниці вже нецікаво з ним, а сама вона нічого не намагається зробити для того, щоб їхнє спілкування не втратило хоча б зовнішньої принадності. Інший же чоловік, спочатку випромінюючи всі можливі достоїнства «престижного залицяльника», невдовзі вичерпується у своїй віртуозності, щойно підкоривши дівчину, часто забувши і про поштивість, і про шляхетність, і про совість. Що породжує головне запитання: «А чи було взагалі кохання?»

З листа молодої киянки: «Я зустрічаюся з Миколою (ім’я змінене) уже чотири роки. Ми разом побували в багатьох містах, їздили в Карпати, у Крим. Він дарує мені дорогі подарунки. Разом святкуємо дні народження друзів. Він завжди вмів мене якось розважити. Але останнім часом я стала помічати, що нам дедалі частіше нема про що говорити, усі теми нібито вичерпалися. Наприклад, ми йдемо набережною Дніпра й мовчимо, кожен думає про своє, потім машинально, ніби за звичкою, заходимо в знайомі кав’ярні. Посидимо. «Давай зайдемо в книгарню, подивимося, що там нового», — ліниво і якось по-чужому пропонує він, навіть не дивлячись на мене. І ми йдемо. Буває, я спокійно приймаю «все це», а буває, внутрішньо протестую, мені хочеться чогось іншого. І йому, напевно, теж. Я не хочу з ним розлучатися. І він, гадаю, теж. Але що робити, щоб нам не було нудно вдвох?»

Творчість, така необхідна для підтримки й розвитку людських стосунків, особливо взаємин між чоловіком та жінкою, у багатьох часто закінчується при зіткненні з першими ж труднощами, хворобами, фінансовими, матеріальними і побутовими тяготами. Але є чоловіки, котрі просто ще не здатні на зріле почуття. Такі навіть не хочуть знайомитися, зустрічатися з жінкою, одружуватися з нею нібито через відсутність грошей, через безробіття, соціальні бідування. «Ой, я не можу тебе запросити сьогодні погуляти, — сором’язливо каже один із них, — у мене зараз немає грошей. Ось коли зарплату одержу, тоді погуляємо, добре?» Вочевидь, таким молодим людям сумно без відпочинку «на широку ногу», хоча, швидше за все, нудні вони самі. Політ і ширяння, як і здатність розділити й нести труднощі зі своєю обраницею, їм поки що не до снаги...

Доводиться чути й такі скарги: «За все життя мені так і не зустрілася жодна варта уваги жінка». До певної міри, може, це й справедливо: не так легко зустріти саме ту, єдину, і не помилитися. Однак секрет такої невдачі нерідко криється в самій людині. Адже ми можемо оцінити в іншій людині лише те, що цінуємо у собі, ніби дивлячись у дзеркало. Інакше кажучи, ми не здатні оцінити шляхетність, доброту іншої людини, якщо не прагнемо до цих чеснот самі. Ось і виходить — дивимося й не бачимо. І ще. Коханню приписується здатність не лише прозорливо помічати в обранця задатки прекрасного, а й пробудити в ньому це прекрасне до життя. Якщо ж ми не зуміли цього зробити, то, може, наше кохання була недостатньо сильним.

Кілька слів про звичку у стосунках між чоловіком та жінкою, певну запрограмованість, сприйняття партнера як книги, від кірки до кірки прочитаної і трохи набридлої. Можна припустити, що людина розуміє іншу рівно настільки, наскільки розуміє себе. Хоч як це сумно, але пізнання іншого нерідко не виходить за рамки досить вузьких уявлень про нього, як і про самого себе у тому числі. Через звичку ми майже не замислюємося про самовіддачу, про побудову тонких і глибоких людських взаємин і творення себе в них. Погляд на коханого як на такого, до якого «я звик», який «при мені» і «нікуди не дінеться», губить іскру творчості, паралізує благодатний процес постійного пізнавання іншого.

Як у тісній квартирі перестаєш думати про небо й нескінченність, так і за звичкою, буденністю бачиш лише ущербний, куций, недосконалий крайчик того створіння, котре називається чоловіком або жінкою, коханою людиною. Звідси постають запитання: «Навіщо купувати дружині квіти, якщо вона пилятиме — мовляв, грошей і так немає?», «Може, не варто брати чоловіка із собою на вечірку: він, як завжди, забере сина з дитсадка і ганятиме з ним на велосипеді», «Навіщо готувати щось особливе на вечерю: все одно чоловік прийде голодний і, як завжди, з’їсть усе, хоч що поставлю». Не підживлюючи й не оновлюючи інтерес і почуття у чоловіка чи дружини, друга половина сама залишається біля розбитих ночов.

Ми звикаємо, що коханий чоловік повернеться з роботи, сяде, взявши журнал, у крісло, завтра вранці винесе сміття, а через місяць заплатить за квартиру. Нам звично ходити з ним по ринках і магазинах, у гості. Але може статися й так, що на шляху вашого, здавалося б, такого передбачуваного, часто критикованого і напівзабутого обранця зустрінеться хтось чуйніший, прозорливіший, уважніший. Візьме за руку і поведе в нескінченне щастя. І це щастя — бути вдвох.

Дослухаймося ж власного серця, адже йому напевно зрозумілі відомі рядки: «С любимыми не расставайтесь!.. Всей кровью прорастайте в них. И каждый раз навек прощайтесь.… Когда уходите на миг...». Тоді момент зустрічі не здаватиметься звичним і нудним, буденно прозаїчним, а стане довгоочікуваною радісною подією.