ЩАСЛИВА ЗІРКА ОЛЕКСАНДРА ТРИПОЛЬСЬКОГО

Він був одним із тих, кому судилося накреслити найперші рядки героїчного літопису нашого підводного флоту. Його ім’я шанобливо згадується в мемуарах колишнього наркома Військово-Морського Флоту СРСР М.Кузнєцова, у численних спогадах бойових побратимів.

«Прославлений підводник, Герой Радянського Союзу капітан 1-го рангу Олександр Володимирович Трипольський... 25 років свого життя присвятив зміцненню й розвитку Військово-Морського Флоту Радянської Батьківщини...» Так писали про нього в некролозі, вміщеному в газеті «Червоний Флот» 25 січня 1949 року, наші видатні флотоводці адмірали Юмашев, Октябрьський, Головко, Левченко, Ісаков, Колишкін.

Славетний син України прожив недовго, але весь його ратний шлях у ті «фатальні сорокові» був яскравим і сліпучим, як і його щаслива зірка-доля...

Осінь 1924 року. Житомирське Полісся. Село Межирічка, що неподалік Коростеня. Односельці проводжають молодого працівника лісництва Сашу Трипольського служити на флот. Невдовзі його, уже водолаза крейсера «Профінтерн», зараховують курсантом об’єднаної школи штатних фахівців Чорноморського флоту. Дефіцит освіти — закінчив лише три класи сільської школи — Олександр компенсував завзяттям і працею. 1936 року він успішно закінчує спеціальні курси командного складу при навчальному загоні підводного плавання імені С.Кірова в Ленінграді. Потім — служба в першій бригаді підводних човнів Балтійського флоту. Невдовзі його призначають командиром підводного човна «Л-55».

Цікава доля цієї субмарини. Свого часу її побудували на верфях Британського адміралтейства, у громадянську її використовували білогвардійці. Влітку 1919-го, після невдалої спроби атакувати революційні кораблі в Капорській затоці Балтики, її потопив червоний міноносець «Азард».

Через дев’ять років епронівці підняли її з грунту, відремонтований човен поставили в стрій під колишньою назвою «Л-55». Згадуємо про це не випадково. Досвід командування «англійкою» знадобився Олександру Володимировичу під час Великої Вітчизняної — влітку 1944-го на Північному флоті...

1939 рік О.Трипольський зустрічав уже командиром підводного човна «С-1». Субмарини цієї серії тоді були останнім словом радянської підводної техніки. Кораблі середнього класу, вони мали відмінні морехідні якості, були добре пристосовані для проживання, озброєні чотирма носовими та двома кормовими торпедними апаратами, 100-міліметровою носовою гарматою та 45-міліметровим напівавтоматом на кормі для стрільби по повітряних цілях. Ці човни було також оснащено новітньою апаратурою зв’язку, шумопеленгаторами. Автономність плавання становила 30 діб, дальність плавання економічним ходом — до 10 тисяч миль.

Опановуючи нову техніку, екіпаж «С-1» продовжував удосконалювати бойовий вишкіл. І настав день, коли в її відсіках пролунав сигнал уже не навчальної, а бойової тривоги. Почалася та зимова «незнаменита» війна з Фінляндією...

Пам’ятний похід 1940-го

У нарисі «Капітан-лейтенант Трипольський», опублікованому 8 лютого 1940 року, газета «Правда» писала: «Наближалася зима, нечувано сувора для Балтики. У морі з’явилися спочатку окремі крижини, а невдовзі суцільні крижані поля. І в цих суворих умовах капітан-лейтенант Трипольський продемонстрував блискучу майстерність, талант моряка...

— Праворуч по борту корабель противника!

У відсіках лунає сигнал бойової тривоги. Капітан-лейтенант веде спостереження в перископ. Відстань між кораблем та човном зменшується. Трипольський командує:

— Апарати... товсь!

Наблизившись до корабля, човен, обліплений кригою, виходить в атаку.

— Залп!

Влучення точне, корабель одержав пробоїну. Його заливає вода...»

Ворожий транспорт добито кількома пострілами з гармат, зробленими з надводного положення. А коли човен повертався на базу, на нього як сніг на голову звалилися два ворожих «фокери». Олександр Володимирович вирішив прийняти бій — вперше у практиці підводного флоту. Артилеристи спрацювали чітко: вогнем кормової зенітки одного стерв’ятника було збито, а другий миттєво ретирувався...

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 лютого 1940 року О.Трипольському надано високе звання Героя Радянського Союзу, всю команду нагороджено орденами та медалями, а «С-1» стала першою Червонопрапорною субмариною Балтійського флоту».

Велика Вітчизняна війна захопила Олександра Володимировича на посаді командира дивізіону підводних човнів. Але повоювати на Балтиці випало недовго. Навесні 1942 року його терміново відрядили на Тихоокеанський флот...

Через два океани й сім морів

Порівняно з Балтикою, це був глибокий тил, хоча потужний японський флот і відбірна Квантунська армія зовсім поруч. Третій дивізіон 1-ї бригади підводних човнів, командування яким прийняв О.Трипольський, складався з чотирьох субмарин знайомої серії: «С-51», «С-54», «С-55» і «С-56».

День у день наполегливе бойове навчання, перевірки, виходи в море. І одного разу — вересневого ранку 1942 роду — наказ: поставити субмарини в сухий док, провести скрупульозну ревізію механізмів. Командир бригади А.Родіонов оголосив телеграму: 4 вересня Державний комітет оборони прийняв постанову про посилення корабельного складу Північного флоту за рахунок Тихоокеанського.

Що це практично означало для підводників, описав у своїх спогадах «17000 небезпечних миль» колишній командир «С-56» Григорій Щедрін: «Наш дивізіон було наказано до 5 жовтня підготувати до перебазування в Полярний (головна база Північного флоту. — С.К.). Завдання човнів — у найкоротший термін, максимально таємно перейти на Північ Панамським каналом, через Тихий і Атлантичний океани... Пунктами постачання човнів за кордоном призначалися Датч-Харбор (Алеутські острови), Сан-Франциско, бази в Панамі й на Кубі, а також канадський порт Галіфакс і Рейк’явік (Ісландія)...»

Почувши це, «брати-слов’яни», як у бригаді називали командирів човнів І.Кучеренка, Д.Братішка, Л.Сушкіна й Г.Щедріна, схвально перезирнулися: нарешті й вони вступають у битву, яку вів весь наш народ.

Майже одночасно з дивізіоном на Північний флот перебазувалися ще два підводних човни — «Л-15» і «Л-16». Командувати всім загоном наказали О.Трипольському.

5 і 6 жовтня субмарини попарно вийшли в море. 21-го перетнули «лінію зміни дат» — 180-й меридіан. А за добу до приходу на американську базу на Алеутах Датч-Харбор одержали радіограму наркома ВМФ, що повідомляла про загибель «Л-16» (вона разом із «Л-15» мала приєднатися до дивізіону в Сан-Франциско. — С.К.). Її торпедувала субмарина, національну приналежність якої так і не вдалося встановити.

Далі Г.Щедрін згадує про перші враження від перебування в Датч-Харборі: «Щойно швартови було віддано й підводники зійшли на причал, американці засипали їх запитаннями, серед яких були й такі: «Чи ваші це підводні човни, де й ким їх побудовано? Чи є на них іноземні інструктори й чи повністю екіпажі укомплектовані студентами?»

З Кад’яка прилетів подивитися на наші човни командуючий Алеутським сектором оборони США. Обійшов увесь дивізіон, а «С-51» оглянув особливо прискіпливо. Порядок і чистота у відсіках справили на нього враження.

— Корабель утримується зразково, — сказав він командиру Івану Хомичеві Кучеренку. — Нашим підводникам слід у вас повчитися...

...Уранці 5 листопада з’явився на обрії американський берег. Над Сан-Франциско висіли численні аеростати повітряного загородження. Підводні човни зустрів і супроводжував до входу в бухту патрульний дирижабль. Рівно о 10.00 човни пройшли протоку Золоті Ворота (Голден Гейт) і відшвартувалися в затоці біля одного з чисельних пірсів суднобудівної верфі «Неві Ярд» за 40 миль від міста.

9 листопада в офіцерському клубі військово-морської бази Сан-Франциско командир американської флотилії підводних човнів дав бенкет на честь радянських підводників. Визнаючи їхню високу майстерність, наочно підтверджену океанським переходом, американці урочисто вручили О.Трипольському та командирам радянських підводних човнів нагрудні знаки підводників флоту Сполучених Штатів.

Через три дні, 12 листопада, дивізіон залишив Сан-Франциско. До траверзу Сан-Дієго його супроводжував американський корвет — у цьому районі з’являлися ворожі субмарини.

Шість годин дивізіон рухався Панамським каналом і нарешті вийшов в Атлантику. У районі Саргасового моря 8 грудня на нього обрушився тропічний ураган. Човни жбурляло по хвилях, наче тріски. У бурхливій океанській стихії вони втратили один одного і з’єдналися вже в канадському порту Галіфакс, де О.Трипольського та командирів човнів запросили до командуючого флотом Канади адмірала Муррея.

…Через два океани й сім морів, відбивши 23 торпедні атаки ворога, крізь нестерпну спеку тропіків і крижаний подих Арктики всі п’ять наших субмарин прийшли на Північний флот. Три з них були такого рівня готовності, що могли відразу йти на бойове завдання.

8 березня 1943 року О.Трипольський, який прийшов у Полярний на «С-56», доповів командирові бригади підводних човнів І.Колишкіну про перехід. Човни, що прибули з Тихого океану, потопили на Півночі 30 кораблів противника. За бойові успіхи «С-51» нагородили орденом Червоного Прапора, «С-56» стала Червонопрапорною та гвардійською, а їхні командири І.Кучеренко й Г.Щедрін — Героями Радянського Союзу...

На початку травня 1944 року О.Трипольському наказали передати дивізіон під командування І.Кучеренка і прибути в штаб флоту для одержання нового особливо відповідального завдання командування...

На «ти» з «англійками»

Олександр Трипольський мав прийняти в Мурманську екіпажі чотирьох підводних човнів (особовий склад нового дивізіону), прибути з ними в одну з баз флоту Великобританії Розайт, прийняти й освоїти чотири англійські підводні човни, організувати їх перехід у Полярний. Субмарини передавалися Радянському Союзу в рахунок нашої частки італійського флоту, що вже став трофеєм країн-союзниць.

Ось тут і знадобився Олександру Володимировичу досвід командування «англійкою» «Л-55»: він особисто бере участь у прийманні кораблів, пояснює значення англійських термінів, вузлів і агрегатів човнів, вимагає їх вивчення та якнайшвидшого освоєння. Вся операція прийому човнів та ознайомлення з ними забрала не більше місяця. Англійці неабияк дивувалися, бачачи, як швидко наші моряки освоюють незнайомі кораблі. Розайтом прокотилася чутка: «Росіяни привезли інженерів, перевдягнених у матроську форму»...

Першими до рідних берегів вийшли по черзі підводні човни під командуванням Героїв Радянського Союзу Я.Іосселіані, самого О.Трипольського, І.Фісановича, а також І.Кабо. Похід головної субмарини «В-1», якою командував Герой Радянського Союзу І.Фісанович, на жаль, закінчився трагічно — її атакували з повітря й потопили...

Решта човнів протягом 3—6 серпня прийшли в Полярне й були зведені в дивізіон під командуванням О.Трипольського. Комдив особисто брав участь у шести бойових походах, затопленні двох транспортів та пошкодженні одного сторожового корабля противника. За успішне виконання завдань командування й виявлені при цьому мужність та відвагу у період бойових дій на Півночі Олександра Володимировича було нагороджено двома орденами Червоного Прапора й орденом Нахімова II ступеня.

«Альбатроси» сідають на воду

А потім знову був Тихий океан. Остання битва Другої світової — розгром мілітаристської Японії.

На початку липня 1945-го Олександра Володимировича, командира 2-го окремого дивізіону підводних човнів, несподівано викликали до заступника командуючого ВПС флоту генерала Є.Преображенського. Він відразу ж увів Трипольського в курс справи: для виконання особливих завдань флот готує десантні операції, загальне командування якими доручено йому, генералу Преображенському.

— А вам, Олександре Володимировичу, доручено готувати головний загін десанту і командувати ним. Розумію ваш подив — із глибин морських і в простори небесні... Але наказ є наказ! Тож покладаємося на ваш досвід роботи з особовим складом у найекстремальніших умовах...

Півтора місяця Трипольський посилено готував бійців загону. Оскільки десант готувався як повітряно-морський, десантники небезпідставно називали себе «буревісниками-альбатросами»...

24 серпня 1945 року десантне судно «ДС-32» допровадило загін із Владивостока на морський аеродром у Суходолі», де базувалися передані нам американцями літаючі човни «Каталіна». Загону Трипольського виділили 10 літаків, на яких і розмістилися всі 135 десантників.

— Уперед і вище! — скомандував Олександр Володимирович. — Як альбатроси — на гребені урагану!

І дав дозвіл на зліт...

Політ «на гребені урагану» зайняв понад п’ять годин. Удосвіта 25 серпня «Каталіни» сідали на воду в акваторії гавані Порт-Артура. Радянські моряки, попри великі хвилі, швидко та спритно пересідали на плавзасоби й діставалися берега. Через три години було встановлено контроль над портом, о 8.00 над фортецею Порт-Артур замайорів радянський військово-морський прапор...

До бойових нагород, отриманих Олександром Володимировичем на Півночі, додалося ще два ордени Червоного Прапора й орден Вітчизняної війни 1-го ступеня.

Після закінчення війни він командував з’єднанням підводних човнів, потім був начальником штабу Порт-Артурської військово-морської бази. Але на початку 1948 року здоров’я Олександра Володимировича різко погіршилося: боліли руки, обморожені ще на фінській війні, ревматизм уразив і серце. Він помер 21 січня 1949 року. Поховали його на Новодівичому кладовищі в Москві.

На Корабельній набережній Владивостока стоїть на гранітних опорах-п’єдесталах легендарна «С-56» — одна з тих субмарин, що їх вів у перший в історії нашого підводного флоту кругосвітній похід О.Трипольський. У ній, гвардійській і Червонопрапорній, тепер музей історії вітчизняного підводного плавання.

Це — увічнена в металі та граніті пам’ять про всіх радянських героїв-підводників, серед яких було чимало українців...