«САДОВИЙ ШЛАНГ» ПРЕЗИДЕНТА РУЗВЕЛЬТА НОТАТКИ ПРО РОЛЬ ЛЕНД-ЛІЗУ В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Народження «шлангової» ідеї

6 листопада 1940 року, всупереч усім соціологічним прогнозам, «старий Френк», як називали Франкліна Рузвельта близькі друзі, здобув перемогу, ставши першим в історії США президентом, обраним на третій термін. І чи не наступного дня відверто заявив про свою повну підтримку Англії в боротьбі проти Гітлера: «Ми надамо англійцям усе необхідне для ведення війни в оренду чи в борг». Так народилася ідея «садового шланга».

Та ідею потрібно втілити в життя. І насамперед надати їй легітимності — адже в США діяв закон про нейтралітет, а він, по суті, відтинав Англію від прямої підтримки з боку Америки. У той час господарі Нового Світу добре уявляли, в якому катастрофічному становищі перебували англійці, яким уже ні на що було вести війну, — бракувало озброєнь, а валютні резерви були вичерпані.

Дозволити ж Німеччині посісти домінуюче становище в Євро-Азіатському регіоні було для лідерів США взагалі неприпустимим. І вони знаходять дуже дотепне розв’язання проблеми.

Відпочивши після виборчого нервування і метушні, Рузвельт 16 грудня 1940 року повертається до Вашингтона. Наступного дня скликає прес-конференцію і відразу заявляє: «В умах переважної більшості американців немає жодних сумнівів з приводу того, що найкращою безпосередньою обороною Сполучених Штатів є успіхи Британії у справі її самооборони».

І далі все це подав так: «Якщо горить будинок сусіда, а в тебе є садовий шланг, позич його сусідові, поки не спалахнув твій дім. Коли пожежу загасять, сусід поверне тобі шланг, а якщо він виявиться пошкодженим, то заплатить за нього, призбиравши грошей...»

Це був яскравий приклад суто американського піару — «оборонна» ідея подана публіці коротко, образно і, головне, переконливо. Після палких дебатів 11 березня вже 1941 року закон про ленд-ліз було схвалено Конгресом.

Він надавав президентові повноваження продавати, обмінювати, давати в оренду, позичати або постачати в інший спосіб військові матеріали, військову інформацію урядові будь-якої країни, якщо її «оборона проти агресії життєво важлива для оборони Сполучених Штатів». Угоду з Радянським Союзом було підписано 11 червня 1942 року...

Необхідно, проте, зазначити, що, звісно ж, рузвельтівський «садовий шланг» у результаті допоміг загасити полум’я війни. Та на межі 1940—1941 років він, швидше за все, зіграв роль шланга бензоколонки, підливши пального у вогнище великої битви.

Гітлер чудово розумів, що прийняття закону про ленд-ліз означає фактичне оголошення американцями війни Німеччині.

Його, фюрера Третього рейху, хочуть спровокувати на оголошення війни Сполученим Штатам.

«Та я не зроблю цього, — заявив він у розмові з начальником головного штабу сухопутних сил вермахту генералом Францем Гальдером. — Поки що не зроблю. Замість цього я виб’ю з гри Сталіна, на якого так покладаються Черчілль і Рузвельт, гадаючи, що він тягатиме для них каштани з вогню».

І це були не порожні слова: 18 грудня 1940 року фюрер уже затвердив директиву № 21 «План «Барбаросса». У посланні до свого давнього друга, ватажка італійських фашистів Беніто Муссоліні, датованому, наголосимо, 21 червня 1941 року, він писав, що сподівання Англії на перемогу у війні «грунтуються виключно на двох чинниках: Америка та Росія. Усунути Америку в нас немає можливості. Та вибити з гри Росію — це в наших силах. За цих умов я зважився, як уже згадав, покласти край лицемірній грі Кремля...»

Саме грізний вал американсько-англійської моці, який наростав з Атлантики, був одним із тих вирішальних чинників, який змусив Гітлера у «великій політичній грі» зі Сталіним піти ва-банк — ударити по Радянському Союзу.

Звісно ж, це було, в буквальному значенні слова, самовбивче рішення. Та Гітлер уже не мав вибору. Трагічним прорахунком Сталіна було те, що він, «великий вождь і вчитель радянського народу», своєчасно не усвідомив тоді становища свого нацистського «друга» і аж до кінця дня 22 червня 1941 року не міг тверезо оцінити ситуацію, в якій опинився сам-один перед раптовим початком війни, якої ніколи не планував. Це коштувало країні та народові великих людських і матеріальних втрат...

Як із рогу достатку

Удосвіта 22 червня 1941 року, відповідно до «Плану «Барбаросса», вермахт розпочав бліцкриг проти Радянського Союзу. Не зупинятимемося на подіях початкового періоду війни, ця тема потребує окремого висвітлення — з позицій граничної об’єктивності та неупередженості.

Перейдемо прямо до подій трагічної осені 1941-го. Німці захопили Україну, Білорусь, Молдову, Прибалтику, ряд областей Росії. Ворог на близьких підступах до Москви. Щоб якось закрити фронт, під гусениці німецьких танків кидають ненавчених і погано озброєних народних ополченців...

У такій обстановці 22 вересня — 1 жовтня в Москві відбулася нарада представників СРСР на чолі з наркомом закордонних справ В’ячеславом Молотовим, Сполучених Штатів — глава делегації радник президента Аверелл Гарріман — і Великобританії, яку представляв лорд Вільям Бівербрук, з участю голови Раднаркому СРСР Йосипа Сталіна.

Домовилися, щоб уже в листопаді розпочати поставляти Радянському Союзу щомісяця по 400 літаків, 500 танків, зенітні та протитанкові гармати, боєприпаси, алюміній, інші стратегічні матеріали. Так, за дев’ять місяців до офіційного підписання угоди США — СРСР про поставки по ленд-лізу рузвельтівський «садовий шланг» уже працював на перемогу над спільним ворогом.

А тепер, хай вибачить мені читач, мушу звернутися до нудної, але дуже показової прози цифр і розрахунків. За роки війни США постачили по ленд-лізу державам — членам антигітлерівської коаліції стратегічних матеріалів на 46 мільярдів доларів (13 відсотків усіх військових витрат країни). Причому зазначимо: тих, «дорогих» доларів, коли пара шкіряних армійських черевиків коштувала трохи більше одного долара, а новий джип «вілліс» можна було купити всього за півтисячі.

Левова частка поставок (30,3 мільярда доларів) дісталася Англії. Радянський Союз отримав їх на 9,8 мільярда, Франція — на 1,4 мільярда, Китай на 631 мільйон доларів... Усього поставками було охоплено 42 країни. То що і якої якості ми одержали за ленд-лізом з листопада 1941-го по жовтень 1945 року?

Розпочнемо з армійських вантажівок — тритонного «студебекера 6х6 US» і «доджа — три чверті» (тобто вантажопідйомністю 3/4 тонни). «Студер» — так скорочено називали тритонник у військах. Двигун — 94 л.с. (у радянського ЗІС-5 — 73 к.с., у німецького «опель-блітца» ще слабший), а витрата пального на п’ять відсотків менша. Всі три мости «американця» — провідні, на двох задніх подвійні колеса, протектор шин «ялинкою» (як у нинішніх колісних тракторів). Наш ЗІС-5 мав лише один, задній, ведучий міст і в бездоріжжя перетворювався на тягар для військ.

З другої половини 1942 року установки залпового вогню БМ-13 (прославлені «катюші») монтуються лише на шасі «студебекера». До речі, коли 1951 року московський автозавод випустив радянський аналог «студебекера» — відомий ЗІС-151, то виявилося, що він має на третину менший ресурс двигуна й майже на тонну важчий за «американця»...

Тепер познайомимося ще з одним всюдиходом — «доджем-3/4 WC 51» — неперевершеним артилерійським тягачем. Вже після війни його аналогом (і, між іншим, більш вдалим) став радянський 8-місний ГАЗ-69). Уявіть собі типову фронтову ситуацію: на одній із ділянок зросла небезпека прориву танків ворога. По тривозі піднімається винищувальний протитанковий артполк або дивізіон, на причепах «доджів» — гармати, у кузовах — бойова обслуга та боєзапас. Година-півтори — і артилеристи вже на вогневих позиціях.

Отож, тільки «студебекерів» та «доджів» ми отримали 427 284 машини. А були ще й «форд-6», і тритонні «доджі», і «шевроле», і комплекс фордівських тягачів радіолокаційних станцій «СОН-3С» та інші заокеанські «мули війни».

Фронтовикам було поставлено також 50501 джип «вілліс». Це невеличка, але потужна й маневрена машина була «виїздом» командира, служила розвідникам, зв’язківцям, саперам, медикам. До речі, у Штатах цей джип популярний і нині... Армійських мотоциклів «харлей-девідсон» надіслано понад 35 тисяч. А дефіцит пального був перекритий поставками двох із половиною мільйонів тонн нафтопродуктів...

Щедрий струмінь рузвельтівського «садового шланга» видав Сталіну цілий флот у складі 595 кораблів. У тому числі 28 фрегатів, 105 підводних човнів, 77 тральщиків, 202 торпедних катери, 140 «мисливців» на підводні човни і понад сорок інших суден.

Військові авіатори одержали 4952 винищувачі «аерокобра» і 2410 «кінгкобра», а всього винищувачів п’яти типів — 9 681. Саме на «аерокобрах» бився з асами гітлерівських люфтваффе прославлений льотчик Олександр Покришкін і став тричі Героєм Радянського Союзу.

Цей винищувач був своєрідний тим, що його мотор містився за спиною пілота і надійно прикривав його з «хвоста». Гвинт приводився в рух з допомогою карданного валу, через втулку гвинта виведений ствол 37-міліметрової гармати, навколо — чотири великокаліберних кулемети. Навіть коротка черга такої вогневої моці розметала вщент ворожі «юнкерси» і «хейнкелі».

Ленд-ліз надав нам ще й 2,7 тисячі бомбардувальників А-20 («Бостон-3») і 861 Б-25 («Мітчелл»). «Бостони» були чудовими фронтовими бомбардувальниками й нічними блокувальниками ворожих аеродромів, на флоті їх використовували як торпедоносців. Тільки згаданих типів літаків вистачило б для штатного укомплектування шести повітряних армій.

Слід також відзначити й поставки кількох сотень американських літаючих човнів «Каталіна». Саме з них у серпні 1945 року був висаджений десант військових моряків Тихоокеанського флоту для встановлення контролю над Порт-Артуром. Від Владивостока до цілі летіли майже шість годин — спочатку над Японським морем, оминули Корейський півострів, пройшли над північною частиною Жовтого моря і вдосвіта 25 серпня всі десять «Каталін» висадилися в акваторії гавані Порт-Артура. Через три години на горі Золотій, що панувала над фортецею, був піднятий прапор СРСР. Між іншим, цим десантом командував уславлений моряк, Герой Радянського Союзу, капітан першого рангу Олександр Трипольський — українець, родом із Житомирщини...

Радянські танкісти отримали 7056 бойових машин (штатне озброєння семи танкових армій), зенітники — 8218 гармат (ними можна було укомплектувати 82 полки стогарматного складу), 131,6 тисячі кулеметів та іншого озброєння.

Щоб якось применшити значення американської допомоги, радянська пропаганда всіляко підкреслювала, що в роки війни Радянський Союз, починаючи з середини 1943 року, зумів довести щорічне виробництво танків і САУ до 30 тисяч одиниць, а літаків до 40 тисяч. Все це правильно. Проте слід врахувати, що, по-перше, поставки пішли до нас повним ходом у найтяжчий час — із другої половини 1942 року, коли радянська оборонна промисловість ще не встигла запрацювати після евакуації на Схід.

А по-друге, чи багато б ми виготовили військової техніки, якби не ленд-ліз? Міркуйте самі: тільки США відправили в СРСР за роки війни 2,3 мільйона тонн сталі, у тому числі броньової. Її вистачило б на випуск понад 70 тисяч танків Т-34. Алюмінію в злитках, листах і трубах отримано 229 тисяч тонн. Якщо врахувати, що для виробництва літаків і танкових дизелів В-2 радянським оборонникам щомісяця було потрібно приблизно вісім тисяч тонн «крилатого металу», то зазначеної кількості вистачило більш ніж на два роки роботи всієї і авіаційної, і танкової промисловості СРСР.

Що ж до постачання продовольства, то тут уже треба говорити не про «шланг», а про «ріг достатку», який видав нам 3,8 мільйона тонн в основному висококалорійних продуктів — консервованих свинячої тушонки та ковбас, а також вершкового масла, шоколаду, яєчного порошку, сала-шпига й чимало іншого.

Причому кожна консервна банка (а їх було випущено сотні мільйонів штук!) була закрита з застосуванням спеціальної олов’яної стрічки, її легко можна було відкрити ключиком, припаяним до денця банки. Ось це справжня турбота про солдата!

Військовим зв’язківцям ленд-ліз доставив 423 тисячі польових телефонних апаратів, для оснащення літаків і танків — десятки тисяч рацій і радіостанцій. А ще надходили нафтоперегінні заводи в комплекті, польові хлібозаводи, намети, парашути... Лише шкіряних армійських черевиків Червона Армія отримала з Америки 15 мільйонів пар!

Йшла допомога через Іран і головні морські порти Союзу. У Мурманську, Архангельську та Владивостоці було прийнято 2660 транспортних суден, що доставили 17,5 мільйона тонн вантажів. Конвої втратили десятки кораблів і 1,3 мільйона тонн вантажів. Для супроводу конвоїв залучалися сотні бойових кораблів США та Великобританії, тисячі літаків, десятки тисяч людей. Тільки Великобританія втратила 17 кораблів з охорони конвоїв, серед них два крейсери...

Ось так — крізь кригу Арктики й торпедні атаки «вовчих зграй» підводників гітлерівських крігсмаріне — пробивався до радянських берегів потужний струмінь рузвельтівського «садового шланга». І було б принаймні некоректним применшувати значення такої всеосяжної допомоги Нового Світу як серйозного чинника, який сприяв переможному завершенню тієї війни... З приводу результатів і уроків Другої світової війни історики та політики дискутують і досі. Та в принципі результати її відомі: війну програли обидва головних учасники «великої політичної гри» 1939—1940 років — і Гітлер, і Сталін.

Звичайно, «великий вождь і полководець» подолав Гітлера, однак в історичній перспективі це привело до закономірної кризи ідеології та практики комунізму, і, зрештою, до трагічного розвалу тоталітарної наддержави — Союзу РСР. Зауважимо, до речі, що останній борг Союзу — 722 мільйони доларів по розрахунках за ленд-ліз — так і не був виплачений американській стороні.

Другу світову війну, за великим рахунком, виграли Сполучені Штати. І хоча їхні військові витрати становили за тих часів воістину астрономічну цифру — понад 360 мільярдів доларів, — це не тільки не підірвало «силу й міць» США, а й послужило дуже вигідним капіталовкладенням, що забезпечило різкий стрибок науково-технічного прогресу і подальше зростання економічної могутності Сполучених Штатів.

Спираючись на цю могутність, державні лідери США дуже ефективно використовували в повоєнний період відомий «План Маршалла» як логічне продовження рузвельтівського «садового шланга» для Європи, впевнено лавірували серед щонайнебезпечніших айсбергів «холодної війни» й забезпечували вихід головної держави Нового Світу на рівень світової гегемонії.

І останнє. Звісно ж, становище провідної держави планети в «однополюсному» світі багато до чого зобов’язує. І насамперед — до виявлення високої мудрості та політичної волі її керівників у подоланні спокуси переступити горезвісну «вісь зла», яка відокремлює цивілізованого лідера планети від мстивого й жорстокого світового жандарма.